Україна в міжнародних відносинах/4/Українська діаспора

◀ «Україна-Світ»

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Українська діаспора

Українська лінія ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА — збірне визначення української національної спільноти поза політичними кордонами України. Головним джерелом утворення української діаспори стала еміграція. За останніми даними за межами України проживає від 10 до 15 млн. українців.

Кількість українців у діаспорі зазнає постійних змін: до 1939 (а частково й згодом) вона збільшується завдяки новому припливові з України (зокрема, і за рахунок природного приросту), зменшується через повернення (рееміграцію) на Україну та в наступних поколіннях через асиміляцію й денаціоналізацію.

Історію української еміграції прийнято ділити на чотири хвилі: перша — з останньої чверті 19 ст. до початку Першої світової війни; друга — період між двома світовими війнами; третя — період після Другої світової війни; четверта — з часу проголошення незалежності України 1991. Також прийнято поділяти українську діаспору на західну та східну.

До західної відносяться країни Центральної та Західної Європи, а також Північної та Південної Америки, до східної — країни колишнього Радянського Союзу, Азії, Африки, Австралії.

Джерелом першої хвилі масової трудової еміграції останньої третини 19 ст. стали селяни з національних окраїн Австро-Угорщини та Російської імперії. Головною причиною еміграції українців було аграрне перенаселення (особливо на території українських земель у складі АвстроУгорської імперії). Початок еміграції українців до США відноситься до 1871, за іншими даними — до 1877. У 1890-і рр. розпочалась еміграція українських селян у Канаду (в основному у степові провінції), Бразилію (штат Парана) і Аргентину (провінція Міссіонес). До Першої світової війни в країни Північної та Південної Америки виїхало 500 тис. українців, з них у США — 350 тис., у Канаду — 100 тис., у Бразилію і Аргентину — 50 тис. чол. Представники першої хвилі еміграції в країнах Північної та Південної Америки створили релігійні, господарські, просвітницькі, громадські і політичні організації, які допомагали зберегти національну самобутність, власну культуру та традиції, а також зв'язок з рідною землею.

До першої хвилі також відноситься еміграція в межах Російської імперії. Після 1861 еміграційні потоки з українських земель спрямовувались на Поволжя і Урал. В останній чверті 19 ст. українці їхали до Західного Сибіру і до сусідньої частини Туркестану, а потім — на Далекий Схід. Напередодні Першої світової війни на території Російської імперії поза українськими етнічними межами проживало близько 3,4 млн. українців (з них в Азії — майже 2 млн.). Незважаючи на те, що українська діаспора східного напрямку переважала за чисельністю емігрантів з українських земель Австро-Угорської імперії за океаном, вона не спромоглася створити власні організації, які б плекали українську культуру й традиції та підтримували міцні зв'язки з етнічними українськими землями.

Перша світова війна та поразка в національно-визвольних змаганнях 1917–1921 рр. викликали масову українську політичну еміграцію до країн Європи. За межами України опинились активні учасники цих подій — керівні діячі Центральної Ради, Гетьманської держави, Директорії, Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Кубанської Народної Республіки, офіцери і солдати армій цих українських державних утворень, службовці державного апарату і працівники закордонних представництв українських урядів, значна частина тодішніх політичних партій, представники інтелігенції. Центрами другої хвилі еміграції стали, головним чином, Чехословаччина, Польща, Німеччина, Австрія, Франція, Румунія, Югославія. В цих країнах українці створили численні громадсько-політичні, культурні, освітні, наукові установи, основні завдання яких полягали в представленні здобутків української нації в середовищі іноземної громадськості та подальшому розвитку української культури, науки, освіти. Досить масово українська діаспора була представлена в Чехословаччині. Протягом міжвоєнного періоду українці крім політичних, допомогових, культурних, студентських і т.д. організацій заснували вищі навчальні заклади (Український вільний університет, Українську господарську академію в Подєбрадах, Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова в Празі тощо). В інших європейських країнах українці також проводили активну діяльність, найбільше зосереджуючись у культурній, освітній та науковій сферах. У Берліні діяв Український науковий інститут (1926–1945), так само у Варшаві був заснований за сприяння екзильного Уряду УНР в Польщі 1928 Український науковий інститут. У середовищі творчої інтелігенції на еміграції формується розуміння ролі преси як важливого ресурсу для ознайомлення іноземної громадськості з українськими справами. Протягом міжвоєнного періоду українська діаспора в країнах Європи видавала численні часописи, бюлетені, журнали, газети різноманітної тематики («Тризуб», «Українська трибуна», «Українська газета», «Наш світ», «Український тиждень» тощо).

Протягом міжвоєнного періоду продовжується трудова еміграція із західноукраїнських земель за океан. За своїми масштабами вона була значно меншою, ніж у попередній період. Разом уся західна українська діаспора нараховувала 1,7–1,8 млн. осіб (США — 700–800 тис. осіб, Канада — 200 тис., Аргентина — 100–120 тис., Бразилія — 80 тис., Румунія — 350 тис., Польща — 100 тис., Франція — 40 тис., Югославія — 40 тис., Чехословаччина — 35 тис., в інших країнах Західної і Центральної Європи — 15–20 тис. осіб). Чисельною була українська діаспора на території СРСР: за переписом 1926, поза українськими землями проживало 3,4 млн. українців.

Після Другої світової війни розпочалася третя хвиля еміграції українців, яка, як і попередня, мала в основному політичний характер. Після завершення Другої світової війни в таборах для переміщених осіб у Німеччині та Австрії перебувало приблизно 200 тис. осіб, які протягом наступних п'яти років оселились в країнах Західної Європи та Північної і Південної Америки. В більшості емігранти третьої хвилі продовжували роботу в громадсько-політичній та культурній сферах, розпочату своїми попередниками міжвоєнного періоду, створювали нові організації та освітні і наукові установи.

Четверта хвиля еміграції, яка розпочалась після проголошення незалежності України в 1991, триває і донині. Основну її частину складають трудові емігранти, що виїжджають як до країн Центральної та Західної Європи, так і за океан. Великою є частка українців, що проживають в Росії та інших країнах СНД. Характерною особливістю даної хвилі є так звана академічна еміграція, коли за кордон виїжджають науковці (в основному технічних та природничих спеціальностей) та студенти, що навчаються в іноземних вищих навчальних закладах, а після їх закінчення, в своїй більшості, не повертаються до України.

На сучасному етапі українська діаспора за попередніми даними нараховує: в Росії — близько 2 млн. осіб, Канаді — більше 1 млн., США — 1 млн., Бразилії — 500 тис., Молдові — 282 тис., Казахстані — 333 тис., Аргентині — 300 тис, Придністров'ї — 160 тис., Білорусі — 159 тис, Польщі — близько 60 тис., Чехії — 54 тис., Румунії — 51 тис., Португалії — 48 тис., Латвії — 46 тис., Австралії та Новій Зеландії — близько 30 тис. тощо.

Західна українська діаспора має більш розгалужену систему громадсько-політичних, культурних та освітніх організацій, які проводять активну роботу, примножуючи здобутки української нації та пропагуючи її серед іноземної громадськості. Східна українська діаспора представлена меншою кількістю різноманітних культурно-освітніх установ, але їх діяльність відзначається не меншою активністю, ніж в західному середовищі, хоча є дещо обмеженою в фінансовому плані та користується меншою підтримкою з боку емігрантів.

Літ: Кириленко О. Українці в Америці. — Відень, 1916; Наріжний С. Українська еміграція: культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. — Прага, 1942, ч. 1; Заставний Ф. Українська діаспора. — Л., 1991; Мушинка М. Українці Чехословаччини // Українська діаспора, 1993, № 3; Трощинський В. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. — К., 1994; Трощинський В., Шевченко А. Українці в світі / Україна крізь віки: В 15 т. — К., 1999, т. 15; Євтух В., Попок А., Трощинський В., Швачко О. Українська діаспора. Соціологічні та історичні студії. — К., 2003; Євтух В., Трощинський В., Попок А. Закордонне українство. — К., 2005.

О.А. Гуменюк.