Україна в міжнародних відносинах/4/Паризька мирна конференція 1919–1920

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Паризька комуна 1871

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Паризька мирна конференція 1919–1920

Паризька мирна конференція 1946 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ПАРИЗЬКА МИРНА КОНФЕРЕНЦІЯ 1919–1920 — міжнародний форум держав-переможниць у Першій світовій війні. Тривала від 18 січня 1919 до 21 січня 1920 (з перервами). Була скликана державами-переможницями у Першій світовій війні у Парижі для розробки й укладення мирних договорів з переможеними країнами Четверного союзу та визначення нових післявоєнних кордонів в Європі і остаточного підбиття підсумків війни. В роботі конференції взяли участь представники 27 країн, які воювали на боці Антанти. Основні питання післявоєнного устрою світу вирішувалися на конференції державами Антанти (Великою Британією та Францією) і США (радянську Росію, яка уклала сепаратний мирний договір з Центральними державами, не було запрошено). Переможені держави (Німеччина та її союзники — Австрія, Угорщина, Болгарія і Туреччина) були допущені на П.м.к. лише для вручення їм текстів уже підготовлених мирних договорів. Основними органами конференції були: «Рада десяти», до якої входили по два представники від США, Великої Британії, Франції, Італії та Японії; «Рада п'яти», яка складалася з міністрів закордонних справ цих же держав. Головну роль на конференції відігравала Найвища рада — «Рада чотирьох» у складі президента США В. Вільсона, прем'єр-міністрів Великої Британії Д. Ллойд-Джорджа, Франції Ж. Клемансо та Італії В. Орландо. Настрій і наміри переможців досить влучно передають слова президента Франції Р. Пуанкаре на офіційному відкритті конференції: «Панове, рівно сорок вісім років тому у Дзеркальному залі Версальського палацу було проголошено Німецьку імперію. Сьогодні ми зібралися тут для того, щоб зруйнувати та змінити все, що було створено того дня».

У ході тривалих дебатів і обговорення мирних договорів із переможеними країнами (на конференції було утворено 52 комісії з підготовки умов договорів з окремих проблем) виявилися серйозні протиріччя між основними учасниками переговорів, але в кінцевому підсумку в більшості випадків було досягнуто компромісів. Підготовка договорів формально велася на основі т. зв. «14 пунктів президента Вільсона», тобто при визначенні кордонів післявоєнної Європи слід було виходити з принципу національності й самовизначення, а головною умовою післявоєнного устрою повинно було стати створення більш справедливого й демократичного порядку, який виключав би повторення світової війни і забезпечив би мир через роззброєння та заснування Ліги Націй як інструменту миру. 28 квітня 1919 було затверджено Статут Ліги Націй, який увійшов як складова частина до всіх мирних договорів. З «14 пунктів» також випливало, що таємні домовленності між союзниками не повинні були братися до уваги, одначе вони постійно впливали на вироблення умов післявоєнного устрою світу.

На конференції було укладено п'ять мирних договорів. Основою післявоєнного врегулювання в Європі став Версальський мирний договір країн Антанти і Німеччини (28 липня 1919), яку було оголошено головним винуватцем у війні. За договором Німеччина втрачала 1/7 частину території, 1/12 частину населення, позбавлялася всіх колоній, які були поділені між державами-переможницями. Зокрема, згідно з договором Франції поверталися її землі — Ельзас і Лотарингія, а також передавалися вугільні шахти Саару, одначе цей район на 15 років переходив під управління Лігі Націй. Німеччина передавала Польщі Познань, частину Верхньої Сілезії, райони Померанії та Східної Пруссії, яку відділяв від території Німеччини Польський (Данцизький) коридор, що відкривав Польщі вихід до Балтійського моря. Бельгія отримувала округи Ейпен, Мальмеді та Морене після плебісциту, Данія — північну частину Шлезвігу; Мемель (Клайпеда) переходив у відання держав-переможниць (в 1923 був приєднаний до Литви), а Данциг (Гданськ) оголошувався вільним містом під захистом Ліги Націй. Німеччині заборонялося тримати в армії більш як 100 тис. вояків, мати військово-повітряний і підводний флоти, важку артилерію тощо. Німеччина мусила сплачувати державампереможницям репарації, загальний обсяг яких становив 132 млрд золотих марок, що аж ніяк не відповідало реальним можливостям переможеної й урізаної у своїх кордонах країни. Отже, Версальський договір поставив Німеччину, її народ, який, до речі, на той час уже скинув режим, що розв'язав цю загарбницьку війну, у надзвичайно складне становище і відтак не міг стати основою тривалого й міцного миру. Країни Антанти не виявилися милосердними і щодо інших переможених держав і народів, що засвідчили підписані на Паризькій мирній конференції договори з союзниками Німеччини — Австрією, Болгарією, Угорщиною та Туреччиною. У них, зокрема, було зафіксовано державні кордони, що з'явилися з утворенням нових національних держав у Центрально-Східній Європи. За Сен-Жерменським мирним договором з Австрією від 10 вересня 1919 припинила своє існування Австро-Угорська монархія. Колишні австрійські володіння — провінції Богемія, Моравія та Сілезія увійшли до складу Чехословаччини. Італія отримала Південний Тіроль, Юлійську Крайну, майже всю Істрію, крім міста Фіуме (Рієка), що викликало обурення італійської делегації. Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС) отримало Боснію та Герцеговину, Далмацію, Крайну, Словенію. До Румунії перейшла Буковина, а Польща захопила Галичину.

Австрії дозволялося мати 30-тисячну армію і заборонявся аншлюс (приєднання) до Німеччини.

27 листопада 1919 було підписано Нейїський мирний договір з Болгарією. Остання втратила Західну Фракію, яка передавалася Греції, та позбавлялася виходу до Егейського моря. Частину Македонії було передано КСХС, а Південна Добруджа залишалася у складі Румунії. Чисельність армії обмежувалася 20 тис. чол.

Тріанонський мирний договір з Угорщиною був підписаний лише 4 червня 1920, що було пов'язано з революційними подіями в країні, проголошенням і тимчасовим існуванням Угорської та Словацької радянських республік. Територія Угорщини за цим договором скорочувалась аж на 77%, а населення — на 59%. Зокрема, Румунія отримала Трансільванію та Банат, КСХС — Воєводіну і Хорватію, а Чехословаччина — Словаччину і Угорську Русь (Карпатську Україну). Армія обмежувалася 35 тис. вояків, до того ж Угорщина, як і інші союзники Німеччини, повинна була сплачувати репарації переможцям.

10 серпня 1920 султанський уряд Туреччини підписав Севрський мирний договір, за яким відбувався поділ колишньої Османської імперії, яка втрачала близько 80% своїх володінь, а за чорноморськими протоками було встановлено міжнародний контроль країнами Антанти. Втім у зв'язку з революційними подіями в Туреччині — ліквідацією султанату і проголошенням президентом республіки М. Кемаля — Севрський договір, що зводив країну до стану колоніальної залежності, у силу не вступив, а в липні 1923 було підписано Лозаннський мирний договір, за яким юридично закріплювався розпад Османської імперії і визначалися нові кордони Туреччини як незалежної держави.

Важливим підсумком Паризької мирної конференції стало утворення незалежної Польщі, територія якої перевищувала 50 тис. км2, а населення — 14 млн. чоловік. Однак кордони Польщі охоплювали також частину німецьких, чеських, українських земель, що породило в майбутньому гострі міжнародні суперечності.

Взагалі, що стосується території колишньої імперії Габсбургів, то мабуть не було іншого такого регіону світу, де так важко було б утілити в життя ідеї Вудро Вільсона про національне самовизначення й кордони за національною ознакою. На Балканах, наприклад, не існувало чітко визначених національних кордонів, однак були національні меншини — в основному з числа слов'янських народів. Після поразки, якої зазнали панівні нації — австрійці та угорці, сталося так, що не слов'яни, а німці, угорці, австрійці і навіть румуни та італійці стали національними меншинами в тих країнах, що утворилися на території колишньої імперії. У Парижі союзники у відповідності до концепції «контрольованого розпаду Австро-Угорщини» намагалися видозмінити країни Центральної Європи таким чином, щоби були встановлені найбільш справедливі кордони, що забезпечували би права національних меншин (ця норма мирних договорів поширювалася лише на нові держави, з якими були укладені окремі договори про захист прав національних меншин), а також накладені т.зв. штрафні санкції на угорців та австрійців. Зокрема, «Республіка Австрія» (назва згідно з Сен-Жерменським договором. — Авт.) перетворилася на державу з населенням у 6,5 млн. осіб.

Принцип національного самовизначення постійно порушувався переможцями стосовно переможених. Зокрема, італійцям було обіцяно природний кордон, що проходив по перевалу Бреннера, хоча при цьому майже чверть мільйона німецькомовних тірольців опинялися в складі Італії. Нова Чехословацька держава дістала «історичні» кордони, у межах яких у її складі опинилася Богемія й 3,5 млн. німецькомовних австрійців.

Крім того, Чехословаччина і Польща, а також Румунія поділили між собою тих українців, які проживали у Західній Україні. Угорщина була урізана до тих областей, що їх залюднювали переважно угорці. Відтак вона перетворилася на державу з населенням у 7,6 млн. осіб. Натомість 3,2 млн. угорців опинилися у складі Чехословаччини, Румунії і КСХС, перетворившись на етнічні меншини, хоча продовжували жити компактними колоніями і підтримувати зв'язки з батьківщиною. Угорщина активно протестувала проти таких умов мирного договору, вимагаючи їх перегляду, що викликало серйозне занепокоєння сусідів — Румунії, Чехословаччини та Югославії, які невдовзі, у 1920, утворили оборонний союз — т. зв. Малу Антанту для протистояння, зокрема, угорському ревізіонізму щодо несправедливих кордонів. Отже, за Версальською системою мирних договорів відбувся такий переділ кордонів у Центрально-Східній Європі, що в багатьох новопосталих державах виникли райони з компактним проживанням національних меншин, які потрапили туди у більшості випадків всупереч власній волі (17 млн. осіб опинилися за межами своїх національних держав).

Через ці обставини не вщухала хвиля шовінізму й націоналізму, здійнята Першою світовою війною. Її силу підтримувало почуття національного приниження, особливо серед угорців і німців, які відверто марили про ревізію мирних договорів. Під час їх укладання відбулося стільки сумнівних компромісів, що не лише переможені, а й колишні союзники були вкрай невдоволені окремими умовами договорів. І все ж таки, паризькі миротворці, зокрема В. Вільсон, покладали великі надії на Лігу Націй (1919–1946). Як засвідчили подальші події, Ліга Націй так і не виправдала сподівань, що покладалися на неї. Важко не погодитися з висновком відомого англійського історика Джона Гренвілла, що «у 1919 р. в Парижі так і не було закладено міцний фундамент миру. Можливо, було б занадто нереалістичо очікувати інших результатів». Дійсно, підсумовуючи сьогодні рішення Паризької мирної конференції, мабуть, слід уникати надто спрощених оцінок і висновків. «За важких післявоєнних умов, коли державні мужі союзників знаходилися під тиском націоналістично налаштованої громадськості, сп'янілої від перемоги, годі було уповати на делікатне рішення, — справедливо наголошує з цього приводу відомий австрійський історик Еріх Цьольнер у своїй «Історії Австрії». — Однак багато в чому відповідальним політикам держав-переможниць забракло елементарної розважливості, чи пак доброї волі. Сумнозвісна роль їхніх наукових чи псевдонаукових експертів, що керувалися більше симпатією до народів-фаворитів, ніж прагненням до об'єктивності. Наслідком була низка хибних рішень з територіальних питань… Що ж стосується дунайського простору, то псевдонаціональні держави, які виникли 1918 року, в загрозливу годину виявилися далебі беззахиснішими, ніж стара дунайська монархія з усіма її вадами». Унаслідок цього створений на П.м.к. порядок був внутрішньо суперечливим та провокував переможені країни до реваншу й радикального перегляду результатів Першої світової війни.

До вад Версальської системи післявоєнних міжнародних відносин можна віднести й той факт, що поза нею залишилася Росія, що стало значним дестабілізуючим чинником у Європі. Для держав Антанти більшовицька Росія була насамперед зрадницею, яка уклала сепаратний мир із ворогом. До того ж незаконне захоплення влади більшовиками та їхні претензії на світове панування під інтернаціоналістськими гаслами викликали у країнах Антанти ворожість, що спричинило збройну інтервенцію на терени колишньої імперії Романових (1918–1920), а після її провалу — міжнародну ізоляцію радянської Росії. У свою чергу, прибічники світової революції — більшовики — вкрай негативно оцінювали нову систему міжнародних відносин. Недосконалість і несправедливість Версальської системи договорів 1919–1920 засвідчує й та обставина, що окремі нації, насамперед українців, паризькі миротворці позбавили шансів і можливості утворити свої держави — бодай на частині національної території.

Щодо українців, то по відношенню до них це було мабуть особливо несправедливим. По-перше, не маючи на початок світової війни своєї державності, щоб захистити свої корінні інтереси, українці зазнали у війні особливо відчутних втрат, оскільки воєнні дії велися практично на всій території України: на українських землях проходив Південно-Західний фронт довжиною більше 400 км, польове управління якого дислокувалося в Києві. До того ж українці змушені були воювати по обидва боки ворогуючих за імперії, які ігнорували українські національні інтереси.

Наддніпрянська, або Російська Україна, де проживало близько 25 млн. українців, дала до російської армії 3,5 млн. солдатів (за іншими данними — 4,5 млн. із загальної чисельності армії 15,5 млн.), а із Західної, або Австрійської України, з 6,5 млн. українців, що тут проживали, було мобілізовано близько 300 тис. (майже 9% від особового складу австроугорської армії). По-друге, ще під час Першої світової війни в результаті Української революції на Наддніпрянській Україні була утворена Українська Народна Республіка (7 листопада 1917), а наслідком посилення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях було проголошення 1 листопада 1918 Західноукраїнської Народної Республіки.

22 січня 1919 вони заявили про своє з'єднання. Отже, український народ та його провідники мали вагомі підстави сподіватися на позитивне вирішення українського питання на Паризькій мирній конференції, тобто визнання права українців на державність. Активних зусиль щодо отримання офіційного запрошення на П.м.к. з метою відстоювати національні інтереси і державність українців докладали уряди УНР і ЗУНР, проте їх звернення та інші акції в цьому напрямі залишилися поза увагою організаторів конференції. За цих умов, 29 грудня 1918 голова Ради Народних Міністрів і міністр закордонних справ УНР В. Чехівський створив і вислав до Парижа Надзвичайну дипломатичну місію на чолі з Г. Сидоренком, яка з великими труднощами дісталася Франції лише 20 січня 1919, тобто після початку роботи конференції. Його заступником згодом став державний секретар закордонних справ ЗУНР В. Панейко. До складу делегації ЗУНР увійшли також С. Томашівський, М. Лозинський, М. Рудницький, О. Кульчицький та державний секретар військових справ ЗУНР полковник Д. Вітовський.

Делегацію УНР поповнили Д. Ісаєвич, В. Матюшенко, О. Шульгин, А. Марголін, С. Шелухин, П. Дідушок. Обидві українські делегації об'єдналися й тісно співпрацювали, хоча між ними не було повного розуміння і єдиної тактики. До них прилучилися представники заокеанської діаспори К. Білик, І. Петрушевич, сенатор Д. Геміль, які сприяли зв'язкам українців з урядовими делегаціями США і Канади, часто були перекладачами і радниками. Оскільки українська делегація прибула на Паризьку мирну конференцію без формального запрошення і відтак не була визнана її повноправним учасником, її члени розгорнули активну пропагандистську діяльність. У першому офіційному виступі голови української делегації Сидоренка — ноті від 10 лютого 1919 — було викладено історію України як колись незалежної держави, наголошувалось на збройній боротьбі УНР проти більшовицької Росії, тобто власне на боці Антанти, і вимагалося визнання УНР як «єдиного засобу привернення негайного тривалого спокою і порядку в Східній Європі», а також висловлено прохання допустити до участі в роботі конференції. Утім подібні вимоги й заклики не змогли вплинути на провідні держави, які, і в першу чергу Франція, бачили вирішення «російського питання» у відновленні єдиної демократичної Росії. До того ж Франція мала намір вибудувати сильну Польщу в ролі своєї союзниці проти Німеччини та буфера проти Росії, тому організувала дипломатичну ізоляцію українських делегацій, яка посилювалася антиукраїнською пропагандою польських представників у Парижі, зокрема в ході розгляду східногалицького питання.

Обговорення на П.м.к. наслідків розпаду Російської імперії та АвстроУгорщини відбувалося без урахування українських інтересів. Політика щодо України вибудовувалася на основі підтримки країнами Антанти польської сторони під час українсько-польської війни 1918–1919, а також надання допомоги білогвардійським арміям А. Денікіна та П. Врангеля.

Франція наполягала на вирішенні долі українських земель — Східної Галичини, Волині, Буковини, Бессарабії та Закарпатської України — на основі зміцнення союзних Антанті держав, таких як Польща, Румунія та Чехословаччина. Прагматичні геополітичні міркування, які суперечили принципам міжнародного права та ідеї самовизначення націй, визначили долю західноукраїнських земель на період до закінчення Другої світової війни. У травні 1919 польська армія генерала Галлера, сформована у Франції для боротьби з більшовиками, за згодою Антанти почала наступ на Заході і в середині липня вийшла до лінії Збруча. 28 квітня 1920 після тривалих переговорів у Варшаві було укладено договір між УНР і Польщею, за яким остання визнавала за незалежною УНР право на територію східніше польського кордону 1772, тобто Україні довелося заплатити за свою незалежність ціною величезних територіальних поступок. Щоправда, Варшавський договір передбачав наступ об'єднаних збройних сил Польщі й УНР на Червону армію більшовиків, і вони 6 травня тимчасово заволоділи Києвом. Однак 12 жовтня 1920 в Ризі між польською і радянською сторонами було досягнуто домовленості про перемир'я.

Завершивши вигідно для себе війну з радянською Росією (не без допомоги українських військ), польський уряд, всупереч Варшавському договору, залишив армію УНР напризволяще. Після нетривалих оборонних боїв вона відступила за Збруч і була інтернована польськими військами.

18 березня 1921 в Ризі було підписано мирний договір між Польщею і радянською Росією. Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які мали місце у Варшавській угоді, визнала УСРР. Отже Ризький мирний договір поклав край добі УНР, боротьба за яку тривала чотири роки, а також фактично і ЗУНР, територія якої вже була окупована Польщею.

Загарбання Польщею Східної Галичини й Західної Волині не дістало належної оцінки на П.м.к. Не ухваливши формального рішення, керівники Антанти і США фактично визначили долю цих західноукраїнських земель на користь Польщі. На тому, щоб передати їх під владу Польщі, особливо наполягали Франція і США. При цьому вони ігнорували вимоги делегації ЗУНР в Парижі та виступи українських представників в іншіх західних країнах про природне право українського народу на самовизначення. 25 червня 1919 Польща одержала від представників Антанти повноваження на окупацію всієї Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території. А 14 березня 1923 конференція послів Антанти, виходячи з результатів Ризького мирного договору, ухвалила рішення про приєднання Східної Галичини до Польщі на умовах забезпечення автономії цього краю, політичної, релігійної та особистої свободи його населення (які так і не були виконані).

Паризькі миротворці виявилися більш рішучими й послідовнішими у визначенні долі інших українських земель — Закарпаття, Північної Буковини та Бессарабії. Їх також передали сусіднім державам. І навіть схема цієї передачі дещо нагадувала розгляд східногалицького питання.

Знову ж таки головну роль відіграли ідеологічно-стратегічні мотиви Антанти й США, збройний експансіонізм претендентів на українські землі, вплив революційних подій в Центрально-Східній Європі, відсутність єдності в українському визвольному русі тощо. 8 травня 1919 в Парижі було ухвалено остаточне рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині, що оформив Сен-Жерменський договір з Австрією від 10 вересня 1919. За цим же договором, а потім згідно з Севрським мирним договором від 10 серпня 1920 вся Буковина була віддана Румунії. Ця ж доля спіткала й Бессарабію. Радянські Україна та Росія як правонаступники колишньої держави, до складу якої входила Бессарабія, ніколи не визнавали законним відторгнення останньої і не мирилися з ним. Наругу над волею українського народу, зокрема, передачу Східної Галичини Польщі, затаврував великий французький гуманіст Р.Роллан: «Це один з тих політичних злочинів, з яких зшиті договори 1919-го і наступних років. Усі ці договори треба скасувати. Але нема чого звертатись у цій справі до Ліги Націй (що неодноразово робили українські представники. — Авт.), бо Союз народів створений саме для того, щоб їх оберігати».

Отже, згідно з рішеннями П.м.к. західноукраїнські землі з понад 12,3 млн. населення опинилися у складі нових національних держав — Польщі, Румунії й Чехословаччини, що, безумовно, наклало значний відбиток на подальший політичний і національно-культурний розвиток українського етносу на цих землях, що налічував близько 8 млн. осіб. А Наддніпрянська Україна залишилася в складі радянської Росії.

Літ.: Симоненко Р.Г. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України в 1919 р. (Паризька мирна конференція і антирадянська інтервенція на Україні). — К., 1962; Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. — К., 1993; Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів. — К., 1995; Киссинджер Г. Дипломатия. — М., 1997; Гренвилл Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты. — М., 1999; Еріх Цьольнер. Історія Австрії. — Львів, 2001; Контлер Ласло. История Венгрии. Тысячелетие в центре Европы. — М., 2002; Дацків І.Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів. 1917–1923 рр. — Тернопіль, 2009.

С.В. Віднянський.