Україна в міжнародних відносинах/3/Норвегія

◀ Новітня історія

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Норвегія

Одеса ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

НОРВЕГІЯ, Королівство Норвегія (Norge, Kongeriket Norge) — держава на Півночі Європі, розташована у північно-західній частині Скандинавського півострова, де межує зі Швецією, Фінляндією та Російською Федерацією. Територія — 386,9 тис. км2 (разом з архіпелагом Шпіцберген, островами Ян-Майєн і Буве). Населення 4.975.500 осіб (2011).

Столиця — м. Осло. Н. — конституційна монархія. Вищу законодавчу владу представляє парламент — стортінг. Вища виконавча влада здійснюється Державною Радою — урядом, який призначається королем.

Перші політичні об'єднання в Н. виникли у 8–9 ст. серед германських та фінських племен, які населяли її територію від початку н.е. У ці та наступні століття звідси починали свої походи нормани (вікінги), які вже 10 ст. заселяли Гренландію і Північну Америку. У першій пол. 11 ст. з утвердженням християнства відбулася політична консолідація країни — постало королівство. 1262 норвежці завоювали Ісландію, а 1380 сама норвезька держава потрапила під владу більш потужної Данії і на довгий час стала її провінцією.

У 1814 Н. було приєднано до Швеції, але норвезькі Установчі збори проголосили незалежність країни, що викликало збройний конфлікт із шведами.

Створена того ж року шведсько-норвезька унія на чолі з королем Швеції тривала до 1905, коли, нарешті, Н. здобула повну державну незалежність.

З вибухом Першої світової війни Н. дотримувалася нейтралітету. 1940 під час Другої світової війни була окупована нацистською Німеччиною, яка створила підпорядкований собі уряд на чолі з В.Квіслінгом. Водночас патріотичні сили Н. розгорнули рух Опору, в якому взяли участь десятки тисяч партизанів. 8 травня 1945 німецька армія в Н. капітулювала перед військами антигітлерівської коаліції.

1945 Н. стала співзасновником Організації Об'єднаних Націй. Вона є членом НАТО (з 1949), Північної Ради (1951), інших міжнародних організацій. На референдумах 1972 та 1994 норвежці проголосували проти вступу до Європейського Союзу.

Започатковані 1992 Н. міждержавні відносини з Україною регулюються 12-а двосторонніми договорами, в тому числі угодами про оперативне сповіщення щодо ядерних аварій та обмін інформацією про ядерні установки, про торгівлю та економічне співробітництво. Впродовж 1992–2003 взаємний товарообіг між обома країнами збільшився з 18,5 млн. до 140,3 млн. дол.

США. У 2008 загальний обсяг товарообігу зріс на 18% порівняно з 2007.

Основними позиціями експорту з України є морські або річкові плавучі засоби, чорні метали й вироби з них, продукти неорганічної хімії, транспортне обладнання, деревина тощо. З Н. Україна одержує рибу та морепродукти (понад 80% структури норвезького експорту), нікель і вироби з нікелю, електротехнічне обладнання та прилади, фармацевтичну продукцію.

Літ.: Гуревич А.Я., Кан А.С. История Норвегии. — М., 1980; Ристе Улав. История внешней политики Норвегии. — М., 2003; Даниельсен Р. та ін. История Норвегии. От викингов до наших дней. — М., 2003; Цветков О.Г., Сабор І.В. Королівство Норвегія в сучасних міжнародних відносинах та у співпраці з Україною // Науковий вісник Дипломатичної академії України, 2009, вип. 15.

І.С. Стрикун.

Норвезько-українські зв'язки сягають доби Київської Русі. Одне з найдавніших письмових свідчень, занотованих в ісландському літописі 12 ст., згадує київського князя Володимира Святославича та його війну з норвезьким принцем Еріком. 1028, після програної баталії з датчанами, у дворі київського князя Ярослава Мудрого дістали притулок король Олаф, об'єднувач норвезьких земель, та його син Магнус Добрий, який й здобув виховання у Києві. Король-вигнанець керував військовою дружиною Ярослава Мудрого, захищаючи кордони Русі від північних нападників. Сам Ярослав був одружений на дочці Олафа — Інгігерді (християнське ім'я — Ірина), родичі якої працювали посадниками у містах Київської держави.

Династичні зв'язки з Руссю зміцнювалися за правління короля Гаральда Суворого (1047–1066), який побрався шлюбом з дочкою Ярослава Мудрого — Єлизаветою. У цей час Київська Русь підтримувала тісні торговельні зносини із скандинавськими світом, що знайшло відображення у «руських» сюжетах давньої літератури Н. Татаро-монгольська навала та наступне захоплення українських земель сусідніми державами, підкорення Н. Данією, потім Швецією надовго зашкодили норвезько-українським зв'язкам. Їх відновлення на державному рівні відбувалося у новітній час із постанням Української Народної Республіки. Останню, а також гетьманську Українську Державу та Директорію УНР в 1918–1920 представляло у Н. посольство на чолі з К. Лоським, який за сумісництвом виконував дипломатичні обов'язки у Швеції та Фінляндії з місцем перебування у Стокгольмі. На початку 1920-х рр. за ініціативою визначного полярного дослідника Ф.Нансена норвезькі доброчинні організації брали участь у загальноєвропейській акції допомоги голодуючим в Росії і Україні. Після її завершення Нансен на власні кошти з Нобелівської премії (1920) заснував в с. Михайлівка Запорізької губернії сільськогосподарську дослідну станцію, згодом названу його ім'ям.

У міжвоєнний період у Н. утворилася українська громада переважно з числа політичних емігрантів (понад 200 осіб), які осілі головно в Осло і Бергені. Їх перебування супроводжувалося появою у норвезькій пресі статей про українські визвольні змагання, виданням 1936 в Осло окремої книги «Україна» Люйна. У перші роки після Другої світової війни діячі УРСР, в тому числі письменники О. Корнійчук і О. Гончар, співпрацювали з норвезцями у Всесвітньому русі на захист миру, виступаючи із статтями в газеті «Frіheten» («Свобода», Осло). Новий етап відносин між обома країнами розпочався після визнання Н. 24 грудня 1991 незалежності України та встановлення дипломатичних стосунків (5 лютого 1992).

Традиційно велике місце у взаєминах між обома країнами посіли культурні зв'язки, поширені з другої пол. 19 ст. — в період піднесення боротьби норвезького й українського народів за національне відродження. 1899 у м. Бергені в перекладі А. Юнге вийшла з друку збірка поезій Т. Шевченка.

Інтерес, що також виник тоді в усій Європі до норвезької літератури, спричинився до перекладів її зразків на українську мову. Серед них були твори учасника руху за норвезьку незалежність, автора національного гімну, лауреата Нобелівської премії (1903) Б. Бйорнсона. Їх першими популяризаторами стали І. Франко (казка «Ліс» в журналі «Зоря», 1886; драма «Понад наші сили» у Літературно-науковому вістнику, 1900), М. Павлик, Л. Гринюк (комедія «Новоженці»), М. Лозинський та ін. Виявляючи великий інтерес до України та її літератури, норвезький письменник листувався з І. Франком, Р. Сембратовичем, В. Кушніром. 1891 Бйорнсон та інші норвезькі письменники на знак солідарності з потерпілими від неврожаю селянами надіслали до Києва свої твори для публікації з доброчинними цілями.

Наприкінці 19 ст. явищем художнього життя України стали твори засновника норвезької соціально-психологічної драми Г. Ібсена. 1891 на театральну постановку у Львові його п'єси «Ворог народу» першим відгукнувся І. Франко, відзначивши її суспільний вплив: «і в нас щораз у ширших сферах пробуджується критична думка і сумління». Драми Ібсена аналізували у своїх розвідках літературознавець і етнограф Ю. Кміт (1898), письменниця Н. Кобринська (стаття про п'єсу «Нора»), Л. Українка, яка 1901 виступила з доповіддю «Новітня суспільна драма» в київському Літературно-артистичному товаристві. Твори Ібсена включали до свого репертуару львівський Руський народний театр (1907), українські драматичні трупи Т. Колісниченка (драми «Примара», «Нора», 1907–1908), І. Сагатовського (1909), київський Молодий театр Леся Курбаса («Ворог народу», 1918), Перший театр Української Радянської Республіки («Підпори суспільства», 1919), у наступні десятиліття — театри Одеси, Харкова, Дніпропетровська, Донецька.

В українських перекладах з'явилися також твори учасника національно-культурного руху «Молода Норвегія» А.Е. Гарборга (його повість «Помста» опублікована у Києві 1908), лауреата Нобелівської премії з літератури К. Гамсуна (романи «Мандрівні дні», «Голод», «Пан», «Вікторія», «Бродяги», «Містерії», 1926–1930), одного з основоположників норвезької національної літератури поета Г. Вергеланда (популяризував П. Грабовський). У другій пол. 20 ст. з шедеврами норвезької прози і поезії знайомили читачів журнал «Всесвіт», видавництво «Дніпро».

Від початку 20 ст. збагаченню українського мистецтва прислужилася творчість великого норвезького композитора Е. Гріга: його симфонічні та фортепіанні композиції виконувалися в концертних залах Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава, Чернігова. З його ж музикою до драми «Пер Гюнт» 1912 виступав під час гастролей по містах Південної України (Олександрія, Павлоград, Олександрівськ, Мелітополь, Маріуполь, Луганськ та ін.) симфонічний оркестр диригента Д. Ахшарумова. 1913 у музичних програмах Катеринослава з'явилися твори послідовника Гріга, визначного норвезького симфоніста Ю. Свенсена.

Із здобутками культури Н. знайомили у своїх публічних лекціях вчені Київського університету — проф. всесвітньої історії І.В. Лучицький (1892), приват-доцент зарубіжної літератури Є.В. Анічков (1899). У 1898 слідами норвезьких полярних дослідників до Шпіцбергена здійснив наукову експедицію проф. зоології О.О. Коротнєв. Продовженням наукових зв'язків стало перебування в Україні всесвітньо-відомого географа і мандрівника Тура Хейєрдала, обраного 1993 почесним доктором Київського університету ім. Т.Г. Шевченка.

Літ.: Кміт Ю. Генрік Ібсен, його життя і твори // Літературно-науковий вістник, 1898, кн. 12; Коротнев А. Поездка на Шпицберген. — К., 1898; Лященко А. Сага про Олафа Тріггвасона й літописне оповідання про Ольгу // Україна, 1926, № 4; Стрельський Г. Українські дипломати доби національно-державного відродження (1917–1920 рр.) в особах. — К., 2000.

М.М. Варварцев.