Україна в міжнародних відносинах/3/Новітня історія

◀ Нова історія

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Новітня історія

Норвегія ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ — сучасний період всесвітньої історії, який охоплює 20 — поч. 21 ст., тобто добу індустріального суспільства та становлення постіндустріального (постмодерного) суспільства. Термін «новітня історія» введено в науковий обіг історичною школою М. Покровського — Г. Панкратової, які вбачали в Жовтневому перевороті 1917 в Росії початок «нової епохи пролетарських революцій і переходу від загниваючого імперіалізму до соціалістичної формації». Однак більшовицький режим дуже швидко трансформувався в тоталітарну диктатуру. Невдалі спроби експортувати більшовицьку модель тоталітарної диктатури у Європу в 1920-ті рр. лише спонукали прихід до влади реакційних сил і встановлення авторитарних (в Угорщині, Польщі, Румунії, Болгарії) і тоталітарних режимів: фашистського — в Італії та нацистського — в Німеччині. Їхня агресивність на міжнародній арені та неспроможність лідерів західних держав, насамперед Великої Британії та Франції (політика умиротворення), ефективно протидіяти цій агресії («крицевий пакт» між Німеччиною та Італією), змова гітлерівського та сталінського режимів («пакт Молотова–Ріббентропа»), укладення «троїстої» угоди між Німеччиною, Італією та Японією призвели, зрештою, до розв'язання Другої світової війни у 1939, у ході якої сталінський тоталітарний режим змушений був після нападу Німеччини на СРСР у червні 1941 вступити у переговори із країнами західної демократії — Великою Британією і США — і приєднатися до Атлантичної Хартії (серпень 1941), що започаткувало створення антигітлерівської коаліції. Зрештою, після Другої світової війни за угодами Кримської (Ялтинської) та Потсдамської 1945 конференцій лідери Великої Британії та США не спромоглися протидіяти прямій експансії тоталітаризму більшовицького зразка у ряді країн Центральної, Південно-Східної Європи та ПівденноСхідної Азії. У підсумку світ було поділено на дві частини: демократичний захід і тоталітарний схід, між якими упродовж 1945–1991 точилася «холодна війна», що супроводжувалася глобальним протистоянням США і СРСР та очолюваних ними військово-політичних блоків — Північноатлантичного альянсу (НАТО), створеного у 1949, та Організації Варшавського договору (1955) і масштабною гонкою озброєнь, хоча через наявність в обох протидіючих сторін ядерної зброї, здатної знищити світову цивілізацію, вона не переросла у всеосяжне глобальне зіткнення двох систем. Непосильний тягар в гонитві озброєнь зрештою призвів до повного банкрутства технологічно відсталого ВПК СРСР у його нерівному змаганні з передовими економічними комплексами країн західного світу і насамперед НАТО. У 2-й пол.

1980-х рр. спроби кремлівських реформаторів на чолі з М. Горбачовим здійснити косметичні трансформації радянського режиму в бік його демократизації (т. зв. «перебудова») завершилися розвалом т. зв. світової системи соціалізму.

Як і в попередній період нової історії великі держави (імперії) в новітній час прагнули здійснювати експансіоністську політику з метою збереження колоніальних імперій або розширення території метрополій. Проте спроби продовження експансіоністської політики зазнали повного і остаточного краху. Ілюзорними виявилися наміри Б. Муссоліні відтворити Римську імперію. Попри всю могутню мілітарну силу зазнав тотальної поразки нацистський режим, так і не досягши глобальної мети А. Гітлера — забезпечити Німеччину «життєвим простором» на Сході за рахунок слов'янських народів та поглинути британські колонії в Азії та Африці. Поразкою завершилася й експансія японських мілітаристів у Китай, Південно-Східну Азію та тихоокеанські простори. Ще однією важливою ознакою новітнього часу став розпад колоніальних імперій. Після поразки Центральних держав та їх союзників у Першій світовій війні 1914–18 розпочався розпад Австро-Угорської, Османської та Російської імперій. У результаті на політичну арену вийшла низка незалежних країн. Розпад Російської імперії був призупинений більшовицьким переворотом 1917, відтворенням імперії в образі СРСР. Німецькі і частину турецьких колоній поділили між собою країни-переможниці, одержавши на них мандат від Ліги Націй (1919–1946). Визвольні рухи в британських і французьких колоніях після Другої світової війни примусили власті метрополій спочатку надати статус домініонів деяким найбільшим колоніальним територіям: Австралії, Новій Зеландії, Канаді, Південно-Африканському союзу, або статус заморських департаментів та протекторатів (Алжир, Чад, Марокко тощо). Остаточний розпад колоніальних імперій настав у 1950-ті і особливо прискорився у 1960-ті рр., коли здобули незалежність британські, французькі, іспанські та португальські колонії, а в політичному та історичному обігу з'явилося таке поняття, як «третій світ», або країни, що розвиваються (Рух неприєднання). Остання імперія СРСР зазнала краху на початку 1990-х рр. На політичну арену вийшла низка незалежних держав, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу. З розпуском блоку країн Варшавського договору відбулися якісні зміни й у стратегії та структурі НАТО. Втягуючи в свою орбіту нові держави, Північноатлантичний альянс перетворюється на своєрідний глобальний організм, покликаний перебрати на себе певні функції Організації Об'єднаних Націй, особливо в регіонах, де вона виявила неспроможність врегулювати перманентні конфлікти (Ізраїль, Палестина, Ірак, Кувейт, Лівія, Північна Корея, Югославія).

На рубежі 19–20 ст. та у міжвоєнні роки в країнах західної демократії відбувалися еволюційні трансформації вільного ринкового способу господарювання від епохи товарного капіталізму до індустріального, а згодом — і постіндустріального (інформаційного) суспільства, в якому на сучасному етапі домінують інтеграційні й глобалізаційні процеси, що втягують у свою орбіту і країни колишнього «соціалістичного табору», а також новоутворені на теренах колишнього СРСР незалежні держави (балтійські республіки, Україна, Грузія та ін.).

Зважаючи на складність і розмаїтість економічних, соціальних і політичних процесів, що відбувалися впродовж 20 і на поч. 21 ст., є підстава погодитися до певної міри із російськими істориками Є. Язьковим, М. Сівачовим, А. Пономарьовим, А. Кредером, В. Сіроткіним, які відстоюють право на існування терміну «новітня історія». Хоча більшість західних дослідників уникають його, вживаючи натомість формулювання: «історія 20 ст.» (Дж. Гренвілл, Е. Гобсбаум. А. Палмер), «сучасна історія» (Н. Джонсон) або «світова політика» (П. Кальвакорессі). Дискусійною досі залишається проблема періодизації новітнього часу всесвітньої історії. Російська історіографія (М. Сівачов, Є. Язьков) пропонують відкривати новітній період всесвітньої історії 1918 роком, тобто від завершення Першої світової війни, мотивуючи це її визначальним впливом на подальший історичний поступ. Англійський історик Е. Гобсбаум дотримується думки, що початком новітнього часу має вважатися 1914 — рік розв'язання Першої світової війни, проводячи ідею, що Перша й Друга світові війни, а також численні регіональні конфлікти визначали увесь перебіг подій упродовж 20 — поч.

21 ст. Натомість українські історики, відкинувши основний постулат радянської історіографії про те, що новітня історія розпочалася з більшовицького Жовтневого перевороту в Петрограді 1917, розділилися у визначенні її хронологічного початку. С. Кульчицький дотримується думки, що початком новітнього часу має вважатися 1914, тобто рік розв'язання Першої світової війни як вирішальної події 20 ст. С. Віднянський пропонує вважати початком періоду новітньої історії Велику (Першу світову) війну (1914–1918 рр.) як найважливішу подію 20 ст., що стала проявом найбільшої кризи європейської та світової цивілізації, але водночас довела її єдність та взаємозалежність і поклала початок новітньої історії людства, мотивуючи це докорінними змінами в економіці, внутрішньополітичному житті, міжнародних відносинах, культурі, а також у свідомості й поведінці людей. За концепцією англійського дослідника Дж. Гренвілла та українського історика А. Трубайчука в основу періодизації новітнього часу пропонується покласти економічні й соціальні чинники, а саме перехід від товарного до монополістично-корпоративного виробництва, процес формування індустріального суспільства, зростання в суспільному житті ролі народних мас (поява масових профспілок, громадських рухів та політичних партій), взаємодію культур, що зрештою обумовило й ті політичні зміни, що відбувалися в демократичних суспільствах у 20 — на поч. 21 ст., і вважати хронологічним вододілом рубіж 19–20 ст. Своєю чергою англійський та французький дослідники П. Кальвакорессі і Ж.-Б. Дюрозель подають історію 20 ст. через призму міжнародних відносин, з огляду на три глобальні конфлікти: Першу та Другу світові війни, «холодну війну», а також безліч локальних конфліктів, що охоплювали практично всі регіони, і пропонують трактувати ці конфлікти визначальною рисою 20 ст.

Таким чином, оскільки питання про періодизацію новітнього часу всесвітньої історії залишається відкритим, його умовно можна поділити на два підперіоди: 1) І-а пол. 20 ст. до 1945 і 2) 2-а пол. 20 ст. від 1945 до наших днів. Зміст цих підперіодів чітко окреслюють визначальні події, що мали кардинальний вплив на подальший історичний поступ.

Перший підперіод включає: нерівномірність розвитку країн світу, формування основних рис індустріального суспільства і посилення урбанізації, наростання глобальних суперечностей між двома групами індустріально розвинутих країн і створеними ними воєнно-політичними блоками, Першу світову війну, створення Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин та її ревізію, подолання економічних та соціальних наслідків Великої війни й економічне піднесення (період «проспериті») 1920-х рр., світову економічну кризу 1929–33 рр. та перехід до регульованої ринкової економіки (кейнсіанство) як засобу подолання наслідків великої депресії, встановлення тоталітарних режимів у СРСР, Італії та Німеччині, політику умиротворення щодо нацистської Німеччини урядів Великої Британії та Франції, формування осі «Рим–Берлін–Токіо», укладення радянсько-німецького пакту про ненапад (23 серпня 1939), розв'язання й перебіг Другої світової війни, переможну боротьбу об'єднаних націй проти фашизму і нацизму, беззастережну капітуляцію Німеччини, Японії та їхніх союзників у 1945.

Другий підперіод у соціальній та економічній сферах характеризується: повоєнним економічним піднесенням (зокрема у Європі, завдяки «плану Маршалла»), циклічністю економічного розвитку та переходом в умовах нової фази науково-технічної революції від регульованого ринкового господарства — «демократичного соціалізму» лейбористів, неокейнсіанства в умовах 1960-х рр. («Нові рубежі» Дж. Кеннеді, «дирижизм» Ш. де Голля) — до політики неоконсерватизму та монетаризму 2-ї пол. 1970–80-х рр. (тетчеризм, рейганоміка тощо) і перемоги ринкових відносин. 2-а пол. 20 ст. супроводжувалася також становленням постіндустріального суспільства в розвинутих країнах світу, розширенням та поглибленням інтеграційних процесів (транснаціональні корпорації, Євровугілля, Євроатом, Євросталь, ЄЕС, згодом — Європейський Союз, Рада економічної взаємодопомоги, ЛАЕС, НАФТА, АСЕАН, ОПЕК та ін.), зростанням чисельності населення світу та його добробуту в провідних країнах. Остання фаза науково-технічної революції супроводжується завоюванням навколоземного простору, а також техногенними катастрофами (забруднення річок, світового океану, парниковий ефект, Чорнобильська катастрофа 1986 тощо). У політичній сфері 2-а пол. 20 ст. характеризується процесами повоєнного переоблаштування світу внаслідок перемоги антигітлерівської коаліції над державами осі «Рим–Берлін–Токіо» та їхніми сателітами (Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин), заснуванням ООН як міжнародного арбітра, що мав відвернути можливість виникнення нової світової воєнної катастрофи, експансією СРСР в країни Центральної й Південно-Східної Азії та утворенням т. зв. світової системи соціалізму, розв'язанням «холодної війни» в умовах утворення політичних блоків НАТО, ОВД, СЕНТО, СЕАТО, ядерного протиборства та військово-технологічного протистояння між СРСР та США, а згодом — між блоками НАТО й ОВД, що супроводжувалося локальними конфліктами (Берлінські кризи, Корейська війна, В'єтнамська війна, конфлікти в Індокитаї, Карибська криза, близькосхідні кризи, трайбалістські та політичні перевороти в колишніх африканських колоніях, афганська інтервенція), відлигою міжнародної напруженості (поч. 1960-х, серед. 1970-х, 2-а пол. 1980-х рр.), кризою та падінням комуністичних режимів, розпадом т. зв. світової системи соціалізму й крахом СРСР і становленням сучасної демократії як наслідку закінчення «холодної війни», проявом її рецидивів, а також новими локальними конфліктами (югославські події, близькосхідні зіткнення) і активізацією міжнародних зусиль щодо збереження миру.

Характеристика новітнього періоду в історії людства була б неповною без зазначення таких явищ, як революції та міжнародний тероризм, а також перевороти, у т.ч. й військові, у державах, яким бракувало розвинутих стабільних демократичних традицій. Найбільше революційних виступів припадає на Росію (революція 1905–1907, Лютнева революція, Жовтневий переворот і Українська революція 1917 та визвольні змагання українського народу 1917–21), революція в Китаї 1911, в Польщі 1918, Листопадова революція в Німеччині 1918, революція 1918 в Австро-Угорщині та розпад Австро-Угорської монархії, Кемалістська революція 1922 в Туреччині та ін.

Процес становлення незалежних держав на арабському Сході супроводжувався численними військовими переворотами (Ірак 1958, 1979, Єгипет 1952, 2011, Сирія 1963, Афганістан 1979, Лівія 2011 та ін.). Але найбільше військових переворотів припадає на країни Латинської Америки з їх характерним явищем хунтизму (Перу, Венесуела, Панама, Болівія, Куба, Чилі, Парагвай, Гватемала, Куба, Гондурас, Бразилія, Аргентина та ін.). Міжнародний тероризм — ще одна характерна риса новітнього періоду історії, що досяг особливо великих масштабів після утворення Держави Ізраїль (1948), коли Організація визволення Палестини та її союзники вдалися до терористичних засобів боротьби за утворення окремої Палестинської держави.

Відтоді хвиля терору поширилася по всьому світу. Це явище притаманне і Європі — Ірландська революційна армія (ІРА) та Організація визволення басків (ЕТА). Новий поштовх для розвитку світового тероризму дала агресія СРСР проти Афганістану 1979, звідки радянські війська змушені були евакуюватися у 1989. Апогеєм світової терористичної діяльності стали теракти 11 вересня 2001 в Нью-Йорку та Вашингтоні міжнародної терористичної організації Аль-Каїда, у відповідь США вдалися до каральної експедиції щодо талібів в Афганістані (2001–02), які співпрацювали з АльКаїдою, та акції з ліквідації диктаторського режиму С. Гусейна й агресії проти Іраку (2003–04). Та нові силові дії США і їхніх союзників виявилися малоефективними, оскільки не досягли головної мети — таліби не припинили своєї боротьби в Афганістані, прибічники Гусейна методами партизанської війни тривалий час продовжували вбивати американських солдатів та їхніх союзників, а доктрина випереджувальної військової інтервенції в Іраку виявилася неспроможною. Окрім того вона стала викликом принципам ООН і засадничим міжнародним правовим постулатам, що стосуються миру та стабільності в світі. Неоднозначна оцінка силової політики США (2-а пол. 1990-х — поч. 2000-х рр.) з боку окремих членів Ради Безпеки ООН (Франції, Китаю, Росії), а також ФРН і деяких інших держав свідчать про наявність істотних розбіжностей серед демократичних країн у їхніх підходах до розв'язання найгостріших проблем сучасності.

Останнє десятиліття 20 — поч. 21 ст. характеризуються спалахами націоналізму і загостренням міжетнічних конфліктів у Європі та на Близькому Сході, посиленням ролі ООН, НАТО та Організації з безпеки і співробітництва в Європі в їх урегулюванні.

До визначних подій історії новітнього часу слід зарахувати прийняття Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 Акта проголошення незалежності України, чим завершився багатовіковий період перебування українських земель у складі Російської (радянської) імперії та інших сусідніх держав.

Проголошення Українською Центральною Радою ІV Універсалу про незалежність Української Народної Республіки (22 січня 1918), утворення Західноукраїнської Народної Республіки (1 листопада 1918) й проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР (22 січня 1919) не завершилися здобуттям Україною незалежності. У нерівному протистоянні в ході визвольних змагань 1917–21 проти агресії більшовицької Росії та Польщі Україна зазнала поразки, а її землі було поділено між СРСР, Польщею, Чехословаччиною і Румунією.

Утворення УРСР у складі Союзу РСР мало на меті відтворити обмежену українську державність. Проте трансформація радянської влади у тоталітарну диктатуру поклала край спробам українських комуністів провести українізацію і домогтися обмеженого суверенітету. На зміну політики українізації та коренізаціі прийшов Голодомор 1932–33, тотальне пограбування та винищення українського села і цілеспрямоване зросійщення населення великих міст України.

Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 схвалив рішення Верховної Ради про незалежність України. Цим розпочався якісно новий етап новітньої історії суверенної Української держави. Актуальним залишається питання пошуку місця України в світі на шляху прилучення до європейської та світової демократичної спільноти в умовах розширення ЄС та НАТО.

Здобуття Україною незалежності відкрило нові можливості для вітчизняної історичної науки, насамперед щодо розробки проблематики Н.і.

З'явилися, зокрема, новаторські історіософські та історіографічні праці Л. Зашкільняка, Я. Ісаєвича, Я. Калакури, Г. Касьянова, І. Колесник, В. Космини, В. Литвина, В. Масненка, Ю. Павленка, В. Потульницького, С. Стельмаха, які розглядають питання теорії, методології історії світового та українського історичного процесу. Щодо висвітлення проблем всесвітньої історії, то найбільшу увагу дослідників цілком закономірно привертає саме період Н.і., який є одним із найбільш складних і багатих на важливі події періодів європейської і світової історії, що зазнав найбільшої фальсифікації і спотворення в історичній, зокрема радянській науці, був і подекуди все ще залишається, найбільш заполітизованим на сторінках наукових праць і навчальних та науково-популярних видань і тому потребує нового погляду й всебічного об'єктивного вивчення. Літ.: Джонсон П. Современность. — М., 1995, т. 1–2.; Дюрозель Ж-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. — К., 1995; Язьков Е. История стран Європы и Америки в новейшее время 1918–1945. — М., 1998; Гренвилл Дж. История ХХ века. — М., 1999; Кредер А.А. Словарь по новейшей истории. — М., 1999; Palmer A. The Dictionary of XX th centuary history. — Harmondsworth, 1999; Програма кандидатського іспиту з спеціальності 07.00.02 — «всесвітня історія». Автор-розробник Віднянський С.В. — К., 1999; Кальвакоресси П. Мировая политика после 1945 года. — М., 2000; Гобсбаум Е. Вік екстремізму. Коротка історія ХХ століття. — К., 2001; Масненко В.В. Історична думка і націєтворення в Україні (кінець ХІХ — перша третина ХХ ст.). — К., Черкаси, 2001; Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія: Історіографія світової та української історії ХVІІ–ХХ століть. — К., 2002; Язьков Е.Ф. История новейшего времени стран Европы и Америки 1945–2000. — М., 2003; Віднянський С. Перша світова війна як найбільша криза європейської цивілізації (до 90-річчя початку Великої війни) // Український історик, 2004, № 9; Кульчицький С. Перша світова війна: початок ХХ століття, що закінчилося… 1991 року // Дзеркало тижня, 2004, № 32; Стельмах С.П. Історична наука в Україні епохи класичного історизму (ХІХ — початок ХХ століття). — К., 2005; Віднянський С.В. Рецепції всесвітньої історії на сторінках «Українського історичного журналу» // УІЖ, 2007, № 6; Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія. — Львів, 2008; Віднянський С.В. Стан, проблеми та перспективи досліджень зі всесвітньої історії в Україні // УІЖ, 2010, № 5; Кудряченко А.І. Дослідження з проблематики всесвітньої історії у сучасній Україні // УІЖ, 2011, № 1; Космина В.Г. Проблеми методології цивілізаційного аналізу історичного процесу. — Запоріжжя, 2011.

С.В. Віднянський, О.С. Черевко.