Україна в міжнародних відносинах/3/НАТО, Організація Північноатлантичного договору

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Народний комісаріат закордонних справ Української РСР

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева НАТО, Організація Північноатлантичного договору

Національний олімпійський комітет України ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

НАТО, Організація Північноатлантичного договору (North Atlantic Treaty Organization) — військово-політична організація. Створена відповідно до Вашингтонського договору 4 квітня 1949 північноамериканськими та західноєвропейськими державами. Головною метою альянсу є забезпечення колективної оборони держав-членів. Країнами-засновниками НАТО були: США, Канада, Велика Британія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Норвегія, Данія, Ісландія, Португалія. У 1952 до НАТО увійшли Греція і Туреччина, у 1955 — ФРН, у 1982 — Іспанія, у 1999 — Польща, Чехія, Угорщина. Чергове розширення альянсу відбулось у квітні 2004, коли до нього приєдналися Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Словаччина, Словенія, Румунія. У квітні 2009 членство у НАТО набули Албанія та Хорватія. Станом на 1 січня 2010 членами альянсу є 28 держав.

Вищим органом управління всіма структурами НАТО є Рада глав держав членів Північноатлантичного альянсу. Рішення мають прийматись консенсусом. Періодично збираються ради міністрів оборони, працюють комітети начальників генеральних штабів, ради міністрів закордонних справ, комітети цивільної оборони. Крім виконавчої влади країн-членів НАТО, до атлантичного процесу на політичному рівні залучені й законодавці, які працюють у форматі Парламентської асамблеї НАТО.

Перші сорок років свого існування НАТО був активним суб'єктом «холодної війни». У середині 50-х рр. в альянсі були визначені основні напрямки співробітництва з оборонних питань, затверджена військова структура альянсу. Функції оперативного управління союзними військами здійснює верховний головнокомандуючий американськими військами в Європі. Європейські військові призначаються на посади головнокомандуючих окремими видами збройних сил за регіональним принципом (командуючі родами військ у Північній Європі, Центральній Європі та Середземномор'ї). Генеральний секретар НАТО репрезентує виконавчу владу альянсу та здійснює функції політичного координатора та головного менеджера.

Об'єднуючим чинником для активізації політичних консультацій між учасниками НАТО стала спільна реакція на вторгнення СРСР до Угорщини в жовтні 1956. Також у 1956 було прийнято рекомендації щодо регулярних політичних консультацій та розвитку співробітництва у невійськових галузях між країнами-членами НАТО. 1957 з метою розширення науковотехнічного співробітництва була започаткована наукова програма НАТО, в рамках якої щорічно працюють близько 13 тис. науковців з різних країн.

Одна з найсерйозніших криз альянсу виникла 1960, коли Франція, висловлюючи незадоволення американською гегемонією, вийшла з військової структури НАТО, але залишилась членом альянсу на політичному рівні (2008 Франція повністю повернулася до усіх структур НАТО). Штабквартира НАТО була передислокована з Парижа до Брюсселя. НАТО затвердило т. з. «Звіт Хармеля» про майбутні завдання альянсу. Було підтверджено подвійну військову політику: з одного боку — утримання військової потужності, потрібної для оборони та стримування, а з іншого — розвиток ініціатив, спрямованих на розв'язання політичних проблем у Європі. Нова оборонна стратегія НАТО (доктрина гнучкого реагування) пропонувала встановити такий рівень військової потужності, котрий давав би можливість для застосування будь-якого варіанту відповіді у разі агресії.

Країни НАТО засудили введення військ країн Організації варшавського договору 1968 до Чехословаччини, але в умовах військового паритету між СРСР та США прямого військового зіткнення не було. Це давало підстави вважати НАТО та ОВД гарантами силового балансу світового устрою, який склався після Другої світової війни.

За Генерального секретаря НАТО Й. Лунса (1971–1984) паралельно розгортались як процеси певної військово-політичної розрядки (пік якої настав після підписання Гельсінського заключного акту 1975), так і продовження ідеологічної конфронтації та гонки озброєнь. 1979 в умовах фактичного закінчення періоду розрядки міжнародної напруженості НАТО прийняв рішення про розгортання в Західній Європі американських ракет середньої дальності «Першінг-2». Чергова серйозна криза у відносинах між НАТО та ОВД настала після введення 1980 військового стану в Польщі. Однак уже в наступні роки визначились позитивні тенденції, пов'язані з активізацією переговорів між двома військовими блоками з питань обмеження звичайних видів зброї та чисельності військ у Європі. Найвагоміші зрушення настали після підписання між СРСР і США у грудні 1987 Договору про ліквідацію ракет середнього радіусу дії. У липні 1990 Президент СРСР М. Горбачов погодився, аби ФРН після об'єднання з НДР залишилась у НАТО. У листопаді 1990 на паризькому саміті Наради з безпеки та співробітництва в Європі був підписаний Договір про звичайні види озброєнь та збройні сили в Європі. 1991 римська декларація НАТО підвела риску під діяльністю альянсу доби «холодної війни» та визначила мету його існування на історичну перспективу. У грудні 1991 з метою налагодження діалогу з новими незалежними державами було створено Раду Північноатлантичного партнерства, учасниками якої є 44 країни включно з Україною.

На засіданні Ради НАТО у Брюсселі 10-11 січня 1994 було прийнято Програму «Партнерство заради миру» (П.З.М.), яка передбачає встановлення партнерських зв'язків із країнами — не членами НАТО. Вона створює умови для відкритості процесів національного планування та формування військових бюджетів, забезпечення демократичного контролю над збройними силами, підтримання здатності та готовності брати участь у миротворчих операціях під егідою ООН або ОБСЄ, враховуючи положення національних Конституцій, розвиток військового співробітництва з НАТО для здійснення спільного планування, військової підготовки та навчань, формування у тривалій перспективі таких збройних сил, які будуть спроможні краще взаємодіяти за стандартами НАТО. Альянс формально зобов'язався консультуватись із будь-яким учасником П.З.М., якщо цей партнер відчуватиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Учасниками зазначеної програми є близько 60 країн світу.

У лютому 1994 Україна приєдналась до програми «Партнерство заради миру». Розвиток правової основи співробітництва України з НАТО забезпечила «Хартія про особливе партнерство» між Україною та альянсом, підписана Президентом України Л.Кучмою та лідерами країн-членів НАТО 9 липня 1997 у Мадриді. Хартія визнала Україну невід'ємною частиною Центрально-Східної Європи та ключовим фактором забезпечення стабільності на континенті в цілому. Відповідно до її положень створено механізм регулярних політичних та військових консультацій між Україною та НАТО з питань у галузі безпеки, запобігання конфліктам, контролю над роззброєнням, експортом зброї та військових технологій, боротьби з тероризмом. Були засновані військові місії зв'язку України — в Брюсселі, а Північноатлантичного альянсу — в Києві, створені міжвідомча Комісія Україна-НАТО, спільна робоча група з питань військової реформи, місія України при штаб-квартирі НАТО у Брюсселі. У травні 1997 у Києві відкрито Центр інформації та документації НАТО. Зв'язки між громадськими та неурядовими установами України та країн НАТО здійснює Атлантична Рада України.

У 90-х рр. альянс активно долучився до врегулювання балканської кризи, яка виникла внаслідок розпаду в 1991 Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії. Після підписання у 1995 Дейтонської мирної угоди НАТО створив спочатку багатонаціональні сили з імплементації, а потім сили зі стабілізації, участь у миротворчій діяльності яких брали Збройні сили України. Військова операція НАТО проти Югославії (24 березня — 10 червня 1999) стала найбільшою в історії альянсу, але негативно позначилася на його іміджі. У квітні 1999 у Вашингтоні на ювілейному саміті НАТО була затверджена нова військово-політична стратегія альянсу, яка передбачає зміцнення трансатлантичного партнерства та визначає глобальні військові завдання альянсу.

Після терактів у США 11 вересня 2001, виконуючи глобальні функції альянсу, союзники по НАТО розпочали антитерористичну операцію на території Афганістану (2001). Але у березні — травні 2003 під час підготовки та проведення військових дій з метою ліквідації існуючого режиму в Іраку серед союзників по НАТО з'явились розбіжності щодо меж превентивного використання сили в обхід рішень ООН. Також європейські союзники (т. з. «стара» Європа) були стурбовані тим, що розгортання системи протиракетної оборони над територією США може порушити гарантії безпеки для Європи. Тимчасом прихильність до американської позиції виявили Велика Британія та країни «нової» Європи на чолі з Польщею.

Розв'язанню протиріччя між «старою» й «новою» Європою, з одного боку, та США з іншого, була присвячена діяльність Генерального секретаря НАТО Яапа де Хооп Схеффера (з квітня 2004 до серпня 2009). 1 серпня 2009 до виконання обов'язків Генерального секретаря НАТО приступив датчанин А. Фог-Расмусен.

Україна бере активну участь у всіх заходах, передбачених індивідуальною програмою партнерства. Зокрема, на Яворівському полігоні відбуваються навчання «Козацький степ» та «Щит миру», з 1997 на кримському узбережжі — «Морський вітер». З липня 2000 спільний українськопольський батальйон бере участь у миротворчій операції на території Косово. У травні 2002 Рада національної оборони та безпеки України оголосила рекомендації відмовитись від нейтрального статусу України та розпочати підготовку до вступу в НАТО. У 2003–2005 український підрозділ миротворців разом із військами США та низки інших країн НАТО брав участь у операції в Іраку. Водночас у квітні 2004 Україна представила НАТО «Оборонний бюлетень», який передбачав стратегію розвитку її Збройних Сил на період до 2015. На червневому 2004 саміті НАТО привітав курс України на розвиток демократії, цивільного контролю за діяльністю Збройних Сил та започаткував фактичне виконання програми підготовки України до повноправного членства в НАТО. Впродовж 2005–2009 державна влада та громадські організації України проводили кампанію, спрямовану на покращення іміджу НАТО в українському суспільстві. Паралельно велася активна контрпропаганда проти вступу України до НАТО. У квітні 2005 у Вільнюсі Україна підписала цільовий план дій, а у листопаді — меморандум з НАТО щодо використання альянсом української військово-транспортної авіації. У червні 2006 з цільового фонду НАТО розпочалося фінансування процесу знищення застарілих боєприпасів, які перебували на території України. У листопаді 2006 у Міністерстві оборони України та Генеральному штабі України з'явилися радники з країн НАТО. У квітні 2007 військові кораблі Чорноморського флоту України на ротаційній основі приєдналися до антитерористичної операції ВМС НАТО в Середземному морі «Активні зусилля». 18 січня 2008 Україна подала офіційний лист з проханням про приєднання до плану дій щодо набуття членства в НАТО, а 3–4 квітня 2008 на Бухарестському саміті НАТО Україні та Грузії було обіцяно членство в НАТО «в історичній перспективі». «Старі» держави-члени НАТО прислухалися до категоричної позиції Росії, яка виступила проти розгляду питання вступу України до НАТО. У зв'язку з цим було на невизначений час відкладено референдум з питання вступу України в НАТО. У грудні 2008 Україна та НАТО розробили «Річний національний план» співробітництва. У січні 2010 Україна приєдналася до обговорення пріоритетів діяльності сил швидкого реагування НАТО.

Літ.: Дугин А. Основы геополитики. — М., 1997; Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору // Голос України, 1997, 11 липня; Киссинджер Г. Дипломатия. — М., 1998; Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы. — М., 1999; Україна і світ: проблеми міжнародної співпраці та колективної безпеки. Бібліографія статей українських періодичних видань (1991–1999 рр.). — К., 1999; Арон Р. Мир і війна між націями. — К., 2000; Бжезинский З. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство. — М., 2004; Требин М.П. Терроризм в ХХІ веке. — Минск, 2004; Троицкий М.А. Трансатлантический союз 1991–2004.

Модернизация американо-европейского партнёрства после распада биполярности. — М., 2004; Горбулін В.П., Литвиненко О.В. Національна безпека: український вимір. — К., 2008; Хабермас Ю. Расколотый Запад. — М., 2008. Україна в постбіполярній системі міжнародних відносин. — К., 2008.

А.Ю. Мартинов.