Україна в міжнародних відносинах/3/Конгреси національних меншин 1925–1938

◀ Конго, Демократична Республіка Конго

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Конгреси національних меншин 1925–1938

Конотопська (Соснівська) битва 1659 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

КОНГРЕСИ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН 1925–1938. Проводилися з ініціативи Німеччини щорічно: 1925–31 — у м. Женева (Швейцарія), 1932 — у м. Відень (Австрія), 1933–38 — у м. Берн (Швейцарія). У центрі конгресів були питання діяльності Ліги Націй щодо захисту національних меншин. Конгреси проходили в умовах різного роду конфліктів між окремими їхніми учасниками, зокрема між німцями та поляками. Після вступу Німеччини до Ліги Націй (1926) її уряд Німеччини розпочав пропагандистську кампанію про утиски німецьких меншин у чужих країнах. Міністр закордонних справ Німеччини А. Штреземан наполягав на розширенні компетенції Ліги Націй у справах меншин. Цьому сприяло й укладення низки двосторонніх угод між державами Антанти та східноєвропейськими країнами, спрямованих на міжнародний захист меншин. На конгресах Веймарська Німеччина намагалася використати питання захисту прав німецьких національних меншин у країнах Центральної та Південно-Східної Європи для підготовки ревізії Версальського мирного договору 1919 та зміни східних кордонів Німеччини, у першу чергу з Польщею. Польща, навпаки, прагнула заперечити правомірність втручання ззовні у внутрішні стосунки зі своїми національними меншинами.

У всіх конгресах брали участь українці Польщі (представники Українського національно-демократичного об'єднання), які відстоювали ідею створення єдиної й незалежної української держави. На 1–3-му конгресах члени української делегації (М. Черкавський, О. Левчанівська, П. Васильчук, Д. Левицький, О. Марітчак) через незгоду з офіційними програмними засадами конгресів, спрямованими на надання меншинам лише національно-культурної автономії, та через невнесення до порядку денного територіального питання були присутні як спостерігачі. Українці вважали, що програмною основою з'їздів меншин повинен стати принцип права націй на самовизначення. Свою позицію вони задекларували в спільних українсько-білорусько-литовських деклараціях. Останні містили перелік умов, на яких представники цих меншин погоджувалися брати повноцінну участь у роботі конгресів, а саме: не відмовлятися від боротьби за реалізацію права на національне самовизначення, обговорювати не лише загальні проблеми, а й становище конкретних національних меншин, а також надання їм двох місць у президії конгресів. Ухвалення рішення про задоволення чи незадоволення цих вимог було відкладене до прийняття статуту конгресів, який ухвалено на 3-му конгресі в 1927. У ньому зазначалося, що конгреси не розглядають питання про можливі зміни існуючих міждержавних кордонів.

Активну участь у конгресах українці почали брати від 1928, коли до складу президії було обрано Д. Левицького (повторно обраного 1929).

У роботі 4-го конгресу взяли участь також М. Рудницька та Л. Куницький.

У декларації української делегації, яку виголосив Д. Левицький, зазначалося, що українці, співпрацюючи з конгресами заради захисту своїх культурних прав, ніколи не відмовляться від прагнення створити незалежну та єдину українську державу. В.-Р. Залозецький-Сас, який представляв на конгресі українців Румунії, заявив, що українці Румунії не прагнуть до руйнування існуючих державних рамок національного життя й беруть участь у конгресах меншин лише заради захисту своїх культурних прав. До порядку денного 7-го конгресу (1931) було внесено питання про пацифікацію: від української делегації виступила М. Рудницька, яка закликала взяти під захист переслідуване українське населення Галичини. На 8-му конгресі (1932) М. Рудницька виступила з критичною оцінкою діяльності Ліги Націй щодо розгляду петицій представників національних меншин, зокрема українських петицій з питань пацифікації, військової колонізації та українських політв'язнів. На 9-му конгресі (1933) обговорювалися питання масового голоду в СРСР. Від імені українців Польщі та Румунії з осудом дій комуністичного режиму виступила М. Рудницька. У резолюції, ухваленій за пропозицією генерального секретаря конгресів Е. Амменде, висловлювалася подяка всім, хто брав участь в акціях допомоги голодуючому населення в СРСР, та містився заклик до продовження таких акцій.

Літ.: Кушнір В.В. Українці Галичини на європейських конгресах національних меншин 1925–1938 рр. // Збірник наукових праць Одеського державного політехнічного університету, 1998, № 5; Газін В.П. Економіка і зовнішня політика Веймарської республіки (1925–1933 рр.): східноєвропейські аспекти. — Кам'янець-Подільський, 1999.

Н.В. Кривець.