Україна в міжнародних відносинах/2/Дипломатичні і консульські служби УНР і Української Держави

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Дипломатична служба УРСР

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2 під ред. Миколи Варварцева Дипломатичні і консульські служби УНР і Української Держави (О. А. Іваненко)

Дипломатичні представництва УСРР ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2010

ДИПЛОМАТИЧНІ І КОНСУЛЬСЬКІ СЛУЖБИ УНР І УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Після проголошення 7 (20) листопада 1917 Третім Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки державним органом управління її зовнішньою політикою стало Генеральне секретарство міжнародних справ, очолене О. Шульгиним. 9 (22) грудня 1917 він вніс на розгляд Малої ради законопроект про його створення, а 13 (26) грудня на засіданні Центральної Ради голова Генерального секретаріату В. Винниченко зробив офіційне повідомлення про заснування зовнішньополітичного відомства України. Від 9 (22) січня 1918 його назва — Міністерство закордонних справ, яким керували: В. Голубович — з 16 (29) січня 1918, М. Любинський — з 24 березня по 28 квітня 1918. З грудня 1917 при Генеральному секретаріаті УНР перебували повноважні представники Великої Британії (П. Багге) та Франції (Ж. Табуї). Відносини УНР з країнами Антанти було розірвано внаслідок розпочатих Україною 24 грудня (6 січня) 1918 мирних переговорів з Центральними державами в Бресті. Українську делегацію на них очолював В. Голубович (згодом — О. Севрюк), до її складу входили також М. Любинський, М. Левитський, С. Остапенко, М. Полоз. Вона стала першою офіційною дипломатичною місією УНР. Згідно з умовами Брестського мирного договору, підписаного 27 січня (9 лютого) 1918, країни Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) де-юре визнали проголошену Четвертим Універсалом 9 (22) січня 1918 незалежність УНР та її кордони, було встановлено дипломатичні відносини України з Центральними державами. Розпочалося створення українських дипломатичних представництв за кордоном. Дипломатичним представником УНР у Німеччині було призначено О. Севрюка, у Туреччині — М. Левитського, послом в Австро-Угорщині — А. Яковліва.

З постанням Української Держави гетьмана П. Скоропадського здійснювалася подальша розбудова мережі українських дипломатичних представництв, удосконалювались організаційні засади та юридична база діяльності зовнішньополітичного апарату, засновано систему підготовки дипломатичних кадрів. Міністерство закордонних справ очолювали М. Василенко (з 3 травня 1918), Д. Дорошенко (з 20 травня), Г. Афанасьєв (з 14 листопада по 14 грудня). За керівництва Д. Дорошенка в зовнішньополітичному відомстві було організовано загальний департамент з відділами особового складу, бухгалтерсько-господарського, юридичного, архівного та політичний департамент з відділами дипломатичним, консульським, політичним і преси. При МЗС на правах дорадчого органу була створена Рада, до складу якої входили заступники міністра, директори департаментів і призначувані міністром члени Ради. Закон про посольства й місії Української Держави від 14 червня 1918 визначав штати амбасад, що були поділені на посольства першого розряду, очолювані послом або посланником (уповноваженим міністром), та посольства другого розряду на чолі з міністром-резидентом. 21 червня 1918 Рада міністрів ухвалила закон про запровадження дипломатичних представництв першого розряду в Німеччині, АвстроУгорщині, Туреччині, Болгарії та амбасади другого розряду в Румунії. Заснування посольств першого розряду в Центральних державах засвідчило їх пріоритетне значення в системі зовнішньополітичних орієнтирів Української Держави. У жовтні 1918 українські дипломатичні представництва другого розряду засновано у Швейцарії і країнах Скандинавії. Посольства другого розряду діяли також у Фінляндії, Польщі, на Дону й на Кубані. Дипломатичні місії були надіслані до Франції, Англії, США, однак, вони не встигли розгорнути свою роботу у зв'язку із поваленням гетьманської влади П. Скоропадського.

Згідно з законом від 4 липня 1918 при посольствах Української Держави запроваджувався військово-морський аташат. Розбудовувалася консульська служба. Після укладення прелімінарного договору з РСФРР (12 червня 1918) Рада міністрів Української Держави ухвалила 4 липня закон, який передбачав відкриття генеральних консульств у Петрограді й Москві та 30 консульських агентств у місцях компактного проживання українців у радянській Росії. Проте 24 грудня 1918 раднарком РСФРР прийняв декрет про закриття українських консульств у Росії. За законом від 6 листопада 1918 запроваджувалися наступні типи консульських установ: генеральні консульства, консульства, віце-консульства, консульські агентства. Найбільші мережі консульських представництв України діяли в країнах Четверного союзу та державах, що виникли на уламках Російської імперії.

20 квітня 1918 у Києві при Українському товаристві економістів почали діяти Консульські курси. Іншим центром підготовки дипломатичних кадрів був створений навесні 1918 Близькосхідний інститут.

У наступний, після ліквідації Гетьманату, період перебування при владі Директорії УНР її дипломатія стикалася зі значними перешкодами з огляду неприйняття державами Антанти України як повноправного суб'єкта міжнародних відносин, територіальних зазіхань з боку більшовицької Росії, російського «білого руху», Польщі, Румунії, Чехословаччини. Новацією в організації МЗС стало створення історичного комітету, що займався дослідженням історії української дипломатії, здійснюючи науково-теоретичне забезпечення зовнішньої політики України. У період Директорії МЗС очолювали В. Чехівський (26 грудня 1918 — поч. лютого 1919), К. Мацієвич (13 лютого — квітень 1919), В. Темницький (квітень — серпень 1919), А. Лівицький (серпень 1919 — 26 травня 1920), А. Ніковський (з 26 травня 1920 та в екзилі). Зовнішньополітичні пріоритети УНР відображав висунутий міністерством 5 листопада 1919 проект класифікації дипломатичних установ: представництва першого розряду у Великій Британії, Німеччині, США, Франції, Швейцарії; представництва другого розряду в Австрії, Бельгії, Ватикані, Італії, Польщі, Румунії, Туреччині, Чехословаччині, Швеції, Югославії, Японії; представництва третього розряду в Болгарії, Греції, Грузії, Данії, Угорщині, Фінляндії. Під керівництвом закордонного відділу генштабу УНР діяв військовий аташат. При дипломатичних репрезентаціях України в Берліні, Відні й Римі функціонували військовосанітарні місії у справах військовополонених. Відбулося згортання мережі консульств, створених у період Гетьманату, водночас поширеною була практика виконання консульських функцій відповідними підрозділами дипломатичних представництв. За Директорії набула розповсюдження така форма зовнішньополітичного представництва, як надзвичайна дипломатична місія. З метою узгодження діяльності дипломатичних репрезентацій УНР проводилися наради послів і голів місій у Карлсбаді (8–14 серпня 1919) та Відні (18–20 серпня 1920). Найважливішою зовнішньополітичною репрезентацією УНР періоду Директорії стала її делегація на Паризькій мирній конференції 18 січня 1919 — 21 січня 1920, очолювана Г. Сидоренком, якого в серпні 1919 замінив М. Тишкевич (мав досвід керівництва місією УНР у Ватикані). 1920 було утворено делегацію УНР до Ліги Націй на чолі з О. Шульгиним. Проте Україні, як і іншим державам, що виникли на території колишньої Російської імперії (крім Польщі й Фінляндії) було відмовлено у вступі до цієї організації. У результаті приєднання Західноукраїнської Народної Республіки до Української Народної Республіки (22 січня 1919) і перетворення ЗУНР на Західну область УНР було прийнято рішення про об'єднання дипломатичних репрезентацій двох держав, за винятком тих, що перебували в країнах, які постали на теренах колишньої Австро-Угорської імперії. Створення загальноукраїнської дипломатичної служби не усунуло протиріч з питань зовнішньої політики та оборони між керівництвом УНР та ЗО УНР, які наочно виявилися під час Паризької мирної конференції.

Загалом період Української революції 1917–1921 став часом розбудови державних органів зовнішніх зносин, становлення дипломатичної й консульської служби, створення правової бази зовнішньополітичної діяльності України.

Літ.: Шульгин О. Політика. Державне будівництво України і міжнародні справи. — К., 1918; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914–1918): В 4 ч. — Львів, 1923; Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. 1917–1921: В 3 ч. — Прага, 1942; Грушевський М. На порозі нової України. — К., 1991; Павлюк О. Дипломатія злуки // Всесвіт, 1992, №1–2; Будков Д. В., Вєдєнєєв Д. В. Організація зовнішньополітичного інформування за доби Директорії УНР // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки, 1993, вип.4; Вєдєнєєв Д.В. Українська делегація на мирній конференції в Парижі // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки, 1993, вип.4; Нариси з історії дипломатії України. — К., 2001; Дорошенко Д. І. Історія України, 1917 — 1923: В 2 т. — К., 2002; Матвієнко В. Українська дипломатія 1917–1921 років: на теренах постімперської Росії. — К., 2002; Будков Д. В., Вєдєнєєв Д. В. Юність української дипломатії. Становлення зовнішньополітичної служби Української держави 1917–1923 рр. — К., 2006; Соловйова В. В. Дипломатична діяльність українських національних урядів 1917–1921 рр. — К.; Донецьк, 2006; Табачник Д. В. Українська дипломатія: Нариси історії 1917–1990 рр. — К., 2006; Вєдєнєєв Д. В. Дипломатична служба Української держави 1917–1923 рр. — К., 2007; Дацків І. Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів, 1917–1923 рр. — Т., 2009.

О. А. Іваненко.