Україна в міжнародних відносинах/2/Єзуїти

◀ Єдиний економічний простір

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2 під ред. Миколи Варварцева Єзуїти

Ємен ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2010

ЄЗУЇТИ (від лат. Jesu — Ісус) — члени католицького чернечого ордену, заснованого 1534 у Парижі (Франція) іспанським дворянином Ігнатієм Лойолою та його однодумцями. Офіційно затверджений папою Павлом ІІІ 27 вересня 1540 під назвою «Товариство Ісуса». Орден був задуманий як апостолат на зразок послідовників та учнів Ісуса Христа. Є. ставили за мету шляхом навчання катехізису, проповідницької та місіонерської діяльності, здійснення сповідального обряду та різноманітної доброчинної праці (опікування сиротами, хворими в шпиталях, ув'язненими тощо) поширювати християнську віру й доктрини та християнський спосіб життя. На рік смерті Ігнатія Лойоли (1556) орден налічував близько 1000, 1580 — близько 5 тис., 1615 — майже 13 тис. членів. Більшість Є. були священиками і мали присвятити себе духовному служінню. Приблизно чверть членів ордену становили світські брати (коад'ютори), які займалися сільськогосподарськими, будівельними, ремісничим та господарськими роботами.

Орден очолював генерал, який обирався пожиттєво на генеральній конгрегації. Резиденція генерала знаходилася в Римі. Адміністративною одиницею ордену була провінція, керівник якої призначався генералом.

Від початку заснування ордену не передбачалась освітня діяльність Є. у школах (колегіумах). Перші їхні колегіуми були резиденціями для молодих єзуїтів-схоластиків або семінаристів, які відвідували університетські студії, готуючися стати священиками. Проте з наступом Контрреформації освітня діяльність стала для ордену провідною. Перша єзуїтська публічна школа гуманістичного зразка була відкрита у Мессіні (Сицилія) 1548. Від 1560 документи Є. фіксували більш широке та зобов'язуюче розуміння освіти та освітньої діяльності для кінцевої мети ордену — «спасіння душ». Навчальним предметом була визнана теологія. Відтак право і медицина були виключені з єзуїтських програм як дисципліни, що перебували поза метою ордену. Навчання орден провадив через школи, рицарські академії та університети. Після Тридентського католицького собору 1545–63 Є. також долучилися до освіти дієцезіального кліру в духовних семінаріях. Ставши одним із знарядь здійснення реформи католицької церкви, передбаченої декретами Тридентського собору, орден Є. упродовж другої половини 16 ст. запровадив по суті нову систему освіти, що відповідала потребам релігійного оновлення завдяки освоєнню здобутків гуманізму і Реформації. Засновані Є. колегіуми поділялися на два типи — середнього і вищого рівнів. Перші давали типову освіту гуманістичної школи. Другі, т. зв. повні колегіуми, мали спеціальні класи вищих наук — філософії й теології. 1615 орден опікувався 370 школами, а 1773 — понад 800 в різних країнах, перетворившися на найбільшу в Європі вчителюючу релігійну організацію.

У 1550-х рр. орден проголосив також своїм завданням «захист католицької віри», підкресливши таким чином свою антагоністичну настанову до протестантизму і його поширення.

1564 Є. оселилися на території Корони Польської (згідно з Люблінською унією 1569 землі Корони Польської та Великого князівства Литовського були об'єднані в Річ Посполиту з передачею українських земель до складу володінь Корони Польської). У Речі Посполитій Є. здійснювали свою діяльність через публічні школи гуманістичного напряму, конвікти і рицарські школи для шляхетської молоді, учительські семінарії та духовні семінарії для священиків. На середину 17 ст. на теренах Речі Посполитої діяли 32 колегіуми, з них 13 — на українських землях. 1579 Віленський колегіум перетворено на академію. З часом закладами вищого типу стали школи у Львові, Перемишлі (нині м. Пшемисль, Польща) та Ярославі. Модель єзуїтського шкільництва послужила також взірцем для православного Київського колегіуму. Львівський колегіум засновано з фундації вдови останнього з князів Слуцьких. Колегіум у Кам'янці (нині м. Кам'янець-Подільський) заснований завдяки братам Язловецьким, С. Лянцкоронському, Валенсію й Олександру Калиновським та пожертвам місцевої шляхти. Завдяки внескам місцевих фундаторів засновано колегіум у Перемишлі. Фундаційний акт княжни Анни-Алоїзи Острозької уможливив відкриття колегіуму в Острозі (1626). З перервами існували колегіуми у Вінниці та Барі. Короткочасним стало існування колегіумів у Ксаверові під Овручем, Фастові, Переяславі (нині м. Переяслав-Хмельницький) та Новгороді-Сіверському. З Гуменного до Ужгорода перенесено колегіум 1640. На початку 18 ст. постав такий же заклад у Станіславі (нині м. Івано-Франківськ) на кошти київського воєводи Юзефа Потоцького. Фундатором Житомирського колегіуму (з середини 18 ст.) став місцевий староста Казимир Стецький. Кількаразово Є. робили спроби підвищити до університетського статусу свої колегіуми у Браневі (1568, 1585–1588, 1701, 1738), Познані (1611–13, 1650, 1678), Львові (1661–64), а також увійти до складу Краківського університету (1616, 1624–28). Однак практично єдиним їхнім університетом у Речі Посполитій лишалася Віленська академія, заснована за сприяння короля Стефана Баторія (1576–86). 1773 Є. завідували найбільшою в Речі Посполитій (порівняно з Краківським університетом та іншими чернечими орденами) мережею шкіл, що налічувала 66 колегій.

Є. провадили також проповідницьку та сповідницьку діяльність у церквах, брали участь у воєнних походах як військові капелани, були сповідниками королів та шляхти, займалися місіонерською діяльністю. Їм також доручалися дипломатичні місії. Однією з таких була місія Антонія Поссевіно до двору російського царя Івана ІV Васильовича 1581–82 за дорученням папи Григорія XIІІ. Поссевіно відіграв важливу роль у підписанні 10-літнього перемир'я між Польщею і Росією.

На середину 18 ст. орден Є. опинився у скрутному становищі. Загальні зміни в суспільстві, що мали місце в епоху Просвітництва, зростання конкуренції в справі шкільництва, спричинене діяльністю ордену піарів, з одного боку, та опозиція католицьких дворів Португалії, Іспанії, Франції, Королівства обох Сицилій та Парми, з іншого боку, призвели спочатку до його заборони та вигнання з територій цих країн, а невдовзі й до цілковитої заборони його діяльності. Під тиском монархів династії Бурбонів папа Климент XIV «заради спокою Церкви» був змушений розпустити орден буллою «Dominus et Redemptor» від 21 липня 1773. Після публікації та оголошення булли маєтності єзуїтів у Речі Посполитій були описані та передані на потреби едукаційної комісії 1773–1794. Колишні єзуїтські колегії були перетворені на школи цієї комісії і багато колишніх Є. залишилися в них викладати.

Члени ліквідованого ордену Є. після 2-го та 3-го поділів Польщі 1793 та 1795 знайшли притулок у Російській імперії. Вони присягнули на вірність імператриці Катерині ІІ, яка, сподіваючися використати Є. для політичної адаптації населення новоприєднаних земель, частина якого належала до католицької та греко-католицької церков, відмовилась оголосити й опублікувати буллу про розпуск ордену. 1800 імператор Павло І дозволив Є. відкрити колегіум у Санкт-Петербурзі, а 7 березня 1801 папа Пій VІІ офіційно затвердив функціонування ордену в Російській імперії, що стало поштовхом для подальшого відновлення його діяльності в інших країнах. 12 січня 1812 імператор Олександр І підписав указ про заснування єзуїтської Полоцької академії. Вона функціонувала з 8 січня 1813, мала три факультети (теології, філософії, гуманістичних наук та давніх і нових мов) і право надавати докторські ступені з теології та канонічного і цивільного права. Орден продовжував існувати в Російській імперії до 1820, коли імператор підписав декрет про вигнання єзуїтів.

Нині Є. є одним із найбільших релігійних орденів, що налічує близько 21 тис. членів, які здійснюють місіонерську та освітню діяльність у різних країнах світу. Водночас своїми головними завданнями вони вважають проповідування віри та підтримку правосуддя, євангелізацію культур, діалог з іншими культурами.

Літ.: Baliński M. Dawna Akademia Wileńska. Próba jej historyi od załoźenia w roku 1579 do ostatecznego jej przekstalczenia w roku 1803. — Petersburg, 1862; Sommervogel C. та ін. (eds.). Bibliothèque de la Compagnie de Jésus; vol. 10–12. — Brussels, 1890–1960; Załęski S. Jecuici w Polce. — Lwow, 1901–05, t. 1–5; Farrell A. P. The Jesuit Code of Liberal Education. Development and Scope of The Ratio Studiorum. — Milwaukee, 1938; Polgér L. (ed.). Piechnik L. Dzieje Akademii Wileńskiej. — Rzum. 1983-90, t. 1–4; Scaglione A. The Liberal Arts and the Jesuit College System. — Amsterdam-Philadelphia, 1986; Bangert W. von. A History of the Society of Jesus. — Saint Louis, 1986; O'Malley J.W. The First Jesuits. — Cambridge, Mass., 1993; Inglot M. La Compagnia di Gesú nell'Impero Russo (1772–1820) e la sua parte nella restaurazione generale della Compagnia. — Roma, 1997; O'Malley J. W. (ed.). The Jesuits: Culture, Sciences and the Arts, 1540–1773. — Toronto, 1999; Duminuco V. J. The Jesuit Ratio Studiorum: 400th anniversary perspectives. — New York, 2000; Höpfl H. Jesuit Political Thought: The Society of Jesus and the State, c. 1540–1640. — New York, 2004.

В. А. Кіку.