Україна в міжнародних відносинах/2/Європейські революції 1848–1849

◀ Європейський Союз

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2 під ред. Миколи Варварцева Європейські революції 1848–1849

Європейсько-азіатський транспортний коридор ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2010

ЄВРОПЕЙСЬКІ РЕВОЛЮЦІЇ 1848–1849. Відбувалися одночасно у більшості країн Європи, маючи на меті повалення феодально-абсолютистського устрою й реформування суспільних відносин на засадах представницької влади, визволення пригноблених народів від чужоземного панування та їх політичне усамостійнення. В окремих країнах розвиток подій супроводжувався гострими конфліктами між буржуазією і пролетаріатом (Франція), визвольними рухами різних національностей (Австрія). Назріванню і вибуху революційних виступів передувало погіршення становища широких мас міського і сільського населення внаслідок неврожаїв попередніх років та промислово-фінансової кризи, яка вразила Європу в 1847.

Потужним імпульсом народним розрухам в Європі послужило повстання у Парижі 22 лютого 1848, що скинуло «липневу» монархію короля Луї Філіппа, і проголошення Франції республікою (25 лютого). Сформований у ці дні Тимчасовий уряд найперше вдався до соціально-економічних заходів — забезпечення права на працю, організація національних майстерень для безробітних, скорочення робочого дня тощо. Важливий вплив на розвиток революцій в Європі справляли численні політичні клуби, серед них — об'єднання емігрантів (німців, італійців, поляків, іспанців), Клуб визволення народів, Товариство боротьби за емансипацію слов'янських народів, діяльність яких розгорталася під гаслом: «Свобода Франції не буде забезпечена, допоки в Європі залишиться хоча б один пригноблений народ» (з петиції Клубу друзів народу).

23 квітня у країні відбулися вибори Установчих зборів, де праві республіканські угруповання здобули більшість, що спричинило хвилю робітничих заворушень в Ам'єні, Ліможі, Руані та ін. 22 червня у столиці з вимогами докорінних соціально-політичних змін зібралася багатотисячна демонстрація, яка наступного дня переросла у триденне збройне повстання пролетарів міста. Його розгром урядовими військами розчистив шлях до подальшої реставрації монархії. У листопаді 1848 за схваленою Установчими зборами конституцією в країні впроваджено президентську форму правління. В грудні президентом обрано Луї Наполеона Бонапарта, який 2 грудня 1851 вчинив державний переворот, розпустивши парламент і запровадивши військовий стан. Рівно через рік Францію було проголошено імперією, а її імператором — Луї Наполеона Бонапарта.

В Італії революційні події розгорталися в умовах народних маніфестацій у Папській державі після обрання 1846 нового папи Пія ІХ та заворушень у Сицилії проти неаполітанського бурбонського режиму. Протягом лютогоберезня у Сардинії, Тоскані, Папській державі було прийнято конституції, утворено нові уряди. Різні течії визвольного руху згуртовувала спільна мета — об'єднання роздробленої Італії й звільнення Ломбардії і Венеціанської області з-під австрійської окупації. На хвилі патріотичного піднесення мас населення та за підтримки інших держав Апеннінського півострова 23 березня 1848 Сардинське королівство оголосило війну Австрії. Але ситуацію перших воєнних успіхів італійців змінила битва біля Кустоцци 25 липня, де вони зазнали поразки і змушені залишити визволені території. 23 березня 1849 у битві під Новарою була програна й друга війна за незалежність, розпочата проти Австрії сардинським королем Карлом Альбертом. Водночас військова влада Габсбургів поширилася на сусідні герцогства й папські легатства.

У протистоянні контрреволюції італійські демократи відводили важливу роль контактам й співпраці з пригнобленими віденським двором народами. У квітні 1848 заклик «Перетворимо ланцюги на мечі» проголосили венеціанці у відозві «До хорватів та інших слов'янських народів», адресованій передусім до рекрутів, мобілізованих до австрійського війська з Чехії, Хорватії, Галичини, Буковини. З підтримкою національних вимог слов'ян, в тому числі «русинів, представлених селянством і духівництвом у Східній Галичині» виступали революційні часописи «Прогрессо», «Конкордія», «Фрателланца деї пополі» та ін. 1848-1849 у боях на боці італійців брали участь окремі легіони поляків і угорців. У березні–квітні 1849 постали у Туріні Товариство італо-слов'янського союзу з філіями у Пізі, Ліворно, Флоренції, Римі тощо, у Венеції — Товариство братерства народів. Найвищим здобутком італійської революції стало утворення Венеціанської (22 березня 1848 — 22 серпня 1849, президент Д. Манін) і Римської (9 лютого — 3 липня 1849, тріумвір Дж. Мадзіні) республік, які чинили героїчний опір переважаючим силам іноземної інтервенції Австрії і Франції.

У Німеччині, як і в Італії, провідну тенденцію революції визначала боротьба за ліквідацію національної роздробленості, а також селянський рух проти кріпосницької системи. 18 березня 1848 революційну ініціативу перейняла столиця Пруссії — Берлін, де після барикадних боїв було створено ліберальний уряд, а 23 березня в сусідніх герцогствах Шлезвіг і Голштинія спалахнуло повстання німецького населення проти панування Датського королівства. На допомогу повстанцям вирушили загони добровольців з інших німецьких земель й прусська армія, яка вперше і востаннє взяла участь у визвольних змаганнях. Національна війна завершилася під тиском Англії, Росії та Швеції перемир'ям 26 серпня, за яким визволені герцогства поверталися Данії.

Від травня 1848 роль загальнонімецького об'єднавчого органу перебрали на себе скликані у Франкфурті-на-Майні Національні збори. Розроблена ними конституція (березень 1849), хоча й передбачала об'єднання Німеччини на монархічних засадах — як імперії, не знайшла схвалення з боку урядів німецьких держав і прусського короля Фрідріха-Вільгельма ІV, якого франкфуртські парламентарі наділили титулом «імператора германців». Боротьба за конституцію охопила Саксонію, Рейнську область, Баден, інші регіони й вилилася у масовий рух, до якого приєднувалися місцеві ландтаги, муніципалітети, армійські гарнізони. Розвиток революційних дій, очолених лібералами і демократами, було зупинено збройним втручанням Пруссії й розгоном 18 червня франкфуртського парламенту, що засідав у цей час у Штутгарті.

Революція в Німеччині супроводжувалася піднесенням польського національного руху. Його центром стали польські землі Прусського королівства. Політична платформа поляків включала різні завдання: і створення власної національної автономії в межах прусської держави, і об'єднання всіх польських земель у відновленій самостійній Польщі. 20 березня вибухнуло повстання у м. Познані. Сформований тут Познанський комітет обійняв роль загальнопольського визвольного центру. Для визначення завдань подальшої боротьби 5 травня у Бреславлі (Силезія) зібралися представники польських провінцій як Пруссії, так і Австрії. Під командуванням Л. Мерославського розгорнулася підготовка добровольчих військових підрозділів з метою вторгнення у Царство Польське, а, отже, для війни з Росією. Але зброю полякам довелося спрямувати проти прусської армії, кинутої берлінським урядом на придушення заворушень серед польських селян. Бойові дії тривали до 31 травня 1848, коли польська сторона змушена була капітулювати, не добившись задоволення навіть мінімальної вимоги — автономії. Заперечення Берліном національних інтересів поляків підтвердили 27 липня франкфуртські Національні збори, санкціонувавши включення корінних польських територій Прусського королівства до Германського союзу.

В Австрійській імперії першим сигналом до революційних виступів послужило повстання у Відні 13 березня 1848. 17 березня, після втечі з міста імперського канцлера Меттерніха, було проголошено створення нового уряду, до якого увійшли представники дворянства і ліберальної буржуазії. Збройні сили нової влади склали студентський Академічний легіон і сформована з числа бюргерів національна гвардія. З перших днів революції було скасовано цензуру, організовано роботи для віденських безробітних, відмінено деякі податки. Значну роль у боротьбі за зміни у державній системі Австрії відіграв Комітет громадської безпеки (234 особи), який запобіг спробам імператорського міністерства перешкодити створенню однопалатного парламенту й запровадженню безцензового виборчого права. 25 квітня у столиці було оприлюднено загальноавстрійську конституцію. 22 липня там же відкрилися засідання вперше обраного рейхстагу, третину депутатів якого представляли селяни різних національностей, в тому числі українці. Міжнародний резонанс набула промова І. Капущака з с. Ляховци з вимогою скасування кріпосництва без виплати викупу поміщикам: за його пропозицію голосували разом з іншими всі українські депутати від Галичини і Буковини. 30–31 серпня рейхстаг схвалив постанову про звільнення селян від кріпосної залежності з викупом (частково державним коштом) панщини, сервітутів, оброків. Але парламентська боротьба тривала: у вересні українські депутати спільно з групою польських представників виступили із заявою про повернення селянам захоплених у них поміщиками земель, а також зажадали поділу Галичини на дві автономні частини — українську і польську.

6 жовтня 1848 у Відні вдруге вибухнуло повстання — у відповідь на рішення імператорського уряду відправити частини австрійської армії для війни з Угорщиною. Перехід міста під контроль повстанців змусив імператора разом з почетом залишити столицю. Проте вже у другій половині жовтня його армія оточила і після кількаденних боїв захопила місто, вчинивши жорстоку розправу над учасниками революції. У березні 1849 новий імператор Австрії Франц Йосиф оприлюднив власну конституцію для країни і припинив діяльність рейхстагу.

Політичні перевороти в імперії спричинили пробудження національновизвольних рухів в усіх її провінціях. У Празі 11 березня 1848 з ініціативи чеських республіканців зібрався мітинг, який ухвалив петицію до імператора з вимогами єдиного законодавчого сейму для чеських земель, рівності чеської і німецької мов в усіх сферах суспільно-політичного життя, свободи преси, зборів, ліквідації феодальних повинностей на селі тощо. Створений у квітні Національний комітет став фактичним урядом Чехії.

2 червня у Празі відкрився Слов'янський з'їзд, на який прибули представники слов'янських народів Австрії, а також з Італії, Німеччини. Запрошення підготовчого комітету були направлені й в Київ. Робота делегацій відбувалася у трьох секціях, одна з яких під головуванням К. Лібельта — «польськорусинська» — обговорювала українську проблему. У підсумкових документах з'їзду проголошувалася повна рівноправність національностей і перетворення Австрії на федерацію під егідою габсбурзької династії, укладання союзу слов'янських народів, засуджувалося гноблення слов'ян в Угорщині, Пруссії, Сілезії, Османській імперії. Припинення діяльності з'їзду припала на початок повстання пражан (12–17 червня) проти введення до міста імператорських військ, які й придушили виступ національних сил і розпустили усі інституції чеської влади.

Велика загроза австрійському абсолютизму виникла з боку Угорщини, де в ході переможного повстання у Пешті 15 березня 1848 до влади прийшов Комітет громадського порятунку, почалася організація національної гвардії. 17 березня віденський двір змушений був погодитися на створення угорського уряду, діяльність якого передусім зосередилася на реформі аграрних відносин, зміцненні національних збройних сил. Водночас його політика заперечення національних прав сусідніх народів — хорватів, сербів, словаків, українців — стала на перешкоді консолідації визвольних сил на всіх теренах імперії. Віденський двір зміг схилити на свій бік провідників хорватського національного руху і у вересні 1848 спрямувати його збройні підрозділи на підтримку австрійській армії у війні проти Угорщини. Лише у березні 1849 угорцям вдалося перейти у контрнаступ і майже повністю очистити свою країну від інтервентів. 14 квітня Національні збори Угорщини оголосили Декларацію незалежності від Австрійської монархії й країна фактично стала республікою. Вирішальний злам у співвідношенні сил у австро-угорському протистоянні стався після вступу до габсбурзької імперії російських військ, направлених імператором Миколою І на прохання імператора Франца Йосифа. 13 серпня угорська армія капітулювала, а реставрація австрійської влади почалася із застосування масового воєнно-судового терору.

Від початку європейських революцій визвольний рух у Словаччині, яка за меттерніхівського режиму перебувала під подвійним гнітом — австрійської бюрократії та угорських аристократів, орієнтувався на повсталу Угорщину. Словаки вітали створення в ній ліберального уряду. Але неповне вирішення ним селянської проблеми послужило ґрунтом для широких аграрних заворушень, на боротьбу з якими було направлено угорські військові загони.

Сформований у квітні Словацький національний комітет скликав 10 травня Національні збори, які окремим маніфестом задекларували необхідність територіальної автономії краю у складі угорської держави, власного представницького органу (сейму), визнання словацької мови офіційною, запровадження національного шкільництва. Ці прагнення словаків угорський уряд кваліфікував як «австрійську інтригу». З угорсько-словацького напруження скористався віденський двір: організований під командуванням австрійських офіцерів словацький легіон у складі двох полків став союзником Австрії у її війні проти Угорщини. Водночас багато словацьких патріотів продовжували виборювати свободу батьківщини у лавах угорської армії. Придушення угорської революції в 1849 відкрило шлях до поновлення габсбурзької системи гноблення й на словацьких землях.

У схожих умовах розгорталися події у Трансільванії. Петиція, складена румунською інтелігенцією, пропонувала унію Трансільванії і Угорщини. Скликані 22 березня 1848 у м. Блаже Національні збори доповнили цей план вимогами про негайне звільнення селян краю від кріпацтва, відкриття румунських шкіл, призначення румунів на адміністративні посади. Трансільванський становий сейм, де абсолютну більшість голосів мала угорська дворянська верхівка, зволікав з рішенням щодо румунських прав. У квітні– травні 1848 сільські райони Трансільванії перетворилися на арену антипоміщицьких повстань, на які угорська влада реагувала військовими каральними експедиціями. Тимчасом румунські керівники прискорили формування власних військових підрозділів. У другій половині 1848 існувало 15 румунських легіонів, які австрійське командування використало в бойових операціях проти Угорщини. У вересні 1848 Національні збори висловилися проти унії з Угорщиною і за приналежність Трансільванії австрійській короні на правах «адміністративної і культурної автономії румунів». Лише в липні 1849, коли контрреволюція в Австрії долала останні вогнища національновизвольної боротьби, румунська і угорська сторони уклали перемир'я.

У сербській Воєводині, яка, знаходячись у складі Австрії, адміністративно підпорядковувалась також Угорщині, населення міст і сіл вийшло на маніфестації одразу після звісток про березневі революції 1848 у Відні і Пешті. Старі органи влади було замінено новими, з'явилася сербська національна гвардія. Створена у краї в травні скупщина проголосила його національною автономією, яку угорський уряд відмовився визнавати. Вже у червні незгоди переросли у війну, яка обернулася втратою політичних свобод, здобутих обома народами у 1848–1849, і остаточною перемогою габсбурзької монархії на їхніх землях.

На українських землях — в Галичині, Буковині, Закарпатті революційні виступи почалися в 1848 багатолюдними вуличними демонстраціями. У Львові вони відбувалися 18, 19 і 21 березня, коли понад 12 тисяч жителів міста підписали петицію австрійському імператорові — першу в Галичині програму політичних перетворень. 22 березня велика маніфестація пройшла у Чернівцях — під гаслами підтримки конституції. Водночас на боротьбу проти поміщицького гніту піднялися селяни, відмовляючись виконувати кріпосні повинності. Щоб запобігти повторенню кривавого галицького повстання 1846, імператор терміново видав 17 квітня указ про ліквідацію панщини в Галичині. Однак тимчасово зберігалися сервітути, за які селяни мусили, як і раніше, платити поміщикам. Весною та влітку 1848 заворушення набули особливо широкий розмах під керівництвом депутата рейхстагу Л. Кобилиці у сільських районах Буковини, де імператорський указ щодо скасування кріпосництва не поширювався аж до серпня 1848. Посиленню боротьби буковинців сприяв вступ у січні 1849 на територію краю багатотисячного загону угорської революційної армії генерала Ю. Бема.

Із розвитком революції на західноукраїнських землях активізувалися національні рухи. Першими свою організацію створили у Львові 13 квітня 1848 поляки — Раду народову. 19 квітня вище духівництво уніатської церкви подало губернаторові від імені українського населення петицію про запровадження в установах Східної Галичини української мови, доступ українців до державної служби, рівноправ'я для священиків усіх конфесій. 2 травня галицькі українці оголосили заснування у Львові Головної руської ради на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. У її відозві до народу та наступних петиціях була проголошена програма забезпечення вільного національного розвитку українців, створення у Східній Галичині української автономії. На її підтримку серед населення було зібрано понад 200 тисяч підписів. Провідниками політики Головної ради на території Галичини стали місцеві ради (близько 50, з них 12 окружних), перша за революційної доби українська газета «Зоря галицка» та ін. У містах і деяких селах почалося формування української національної гвардії. Прагнучи підпорядкувати своїм інтересам український рух, Рада народова 23 травня заснувала за участю полонізованої української інтелігенції окремий центр — Руський собор. Віденський двір, до якого апелювали обидві національності, віддав перевагу позиції польських організацій, що заперечували право українців на власну автономію.

У Північній Буковині вплив на піднесення національного руху австрійських українців справила боротьба за збереження адміністративної єдності Буковини з Галичиною. Проте запроваджена в березні 1849 імперська конституція закріпила їх поділ. У Закарпатті українці також виступали під об'єднавчими гаслами: у січні 1849 делегація, очолена А. Добрянським, передала імператорові петицію з пропозиціями приєднання краю до Галичини. У відповідь австрійський уряд лише виокремив райони з переважним українським населенням в Ужгородський округ, дозволивши відкривати народні школи з українською мовою викладання.

Революція на західноукраїнських землях набула кульмінації під час повстання 1–2 листопада 1848 у Львові, спричиненого спробою австрійського гарнізону захопити в місті владу. Авангардною силою виступив польський академічний легіон, у складі якого були й українські студенти. До нього приєдналися підрозділи національної гвардії, робітники і ремісники. Після артилерійського обстрілу і барикадних боїв австрійським військам вдалося опанувати становищем: у місті було заборонено усі зібрання і політичні товариства, періодичні видання, сотні повстанців піддано репресіям. У січні 1849 воєнний стан поширився на всю Галичину.

1848–1849 народні рухи із застосуванням різних форм політичної боротьби відбувалися також в Англії, Бельгії, Греції, Ірландії, Іспанії, князівствах Молдові і Валощині, Нідерландах, скандинавських країнах, Швейцарії.

Великий резонанс європейські революції спричинили у Російській імперії, справивши особливий вплив на регіони, прилеглі до західних кордонів. У березні 1848 імператор Микола І визнав становище загрозливим «потрясінням», «спробами до бунтів». Вже 20 березня у Царстві Польському, Литві, Білорусі й Україні було запроваджено надзвичайний стан.

На початку весни 1848 в українських губерніях імперії постала атмосфера революційних сподівань і очікувань, підтримувана поширенням численних відозв і прокламацій із закликами брати приклад з «братів» — французів, німців, італійців, австрійців. Багато цих матеріалів надходило нелегально через австрійсько-російський кордон, Одесу, Керч та інші порти. На Волині і Поділлі з'являлися листовки, складені революціонерами у Львові, у Білу Церкву, інші міста і містечка — надсилалися з Пруссії, Угорщини.

На політичні зміни в зарубіжжі активно відгукувалася студентська та гімназійна молодь Києва, Житомира, Рівного тощо. Центром формування в Україні громадської думки на підтримку революцій став Київський університет св. Володимира. Там же, в Києві, на Печерському майдані стався прилюдний виступ французького підданого Е. Лемоаля, який проголосив гасло: «Хай живе республіка!». В окремих частинах російської армії, зокрема 2-й кавалерійській дивізії, дислокованій в Україні, офіцери висловлювали симпатії визвольній боротьбі угорців та інших народів. На Полтавщині у присутності військових і дворян вітали лютневу революцію у Франції брати М. і В. Закревські. З ідеями політичної свободи до вояків–українців звертався агітаційний твір «Солдатський катехізис», написаний українською мовою.

Відверто антикріпосницький характер набули заворушення українських селян, викликавши паніку і масову втечу поміщиків із своїх маєтків. У березні 1848 у прикордонному Володимирському повіті близько 3 тисяч селян графа Браницького вчинили непокору діям влади. 4 травня 1848 у рапорті генерал-губернатора Південно-Західного краю Д. Бібікова до Петербурга зазначалося, що селяни, одержавши звістки про скасування кріпацтва в Галичині, бажають здобути й собі «подібну свободу». Для утримання «порядку» в Україні царський уряд посилив гарнізони російської армії. Звертаючись 30 березня 1848 до генерал-фельдмаршала І. Паскевича, Микола І зажадав рішуче діяти проти селянських заворушень, які почалися на Волині, Поділлі й Київщині. На Півдні у червні 1848 армію було використано для масштабної поліцейської акції: з метою перешкодити «небезпечним» впливам із зарубіжного Придунав'я сформований у Бессарабії експедиційний корпус перейшов р. Прут й окупував князівства Волощину і Молдову, де 4 червня було оголошено конституцію.

Революції 1848–1849 зазнали поразки. Більшість політичних і соціальних свобод, здобутих народами Європи, було відібрано під час реставрації повалених ними правлячих режимів. Але і феодально-монархічний лад позбувся колишнього всевладдя, втративши одну із своїх головних підвалин — кріпосний стан величезних мас селянства, скасований безповоротно революційною боротьбою.

Літ.: Франко І. Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині [1849] // Зібр. тв. У 50 т. — К., 1986, т. 47; Kaindl R. F. Die Bukowina in der Jahren 1848 und 1849. — Wien, 1900; Блан Л. История революции 1848 г. Пер. с фр. — СПб, 1907; Франко І. Причинки до історії 1848 р. [1908] // Зібр. тв. у 50 т., т. 47; Брик І. Славянський з'їзд у Празі 1848 р. // ЗНТШ, 1920, т. 129; Нифонтов А. С. Россия в 1848 году. — М., 1949; Мельникова И. Н. Закарпатская Украина в революции 1848 года // Уч. зап. Института славяноведения АН СССР. — М. — Л., 1949, т. 1; Кан С. Б. Столетний юбилей революции 1848 г. в немецкой исторической литературе // Вопросы истории, 1950, № 11; Барабой А.З. Правобережная Украина в 1848 г. // Ист. записки. — 1950, № 34; Wiosna ludów w Europie. — Warszawa, 1951, сz. 1–2; Революции 1848-1849. — М., 1952, т. 1–2; Канделоро Дж. История современной Италии. Национальная революция. Пер. с ит. — М., 1962; Авербух Р. А. Революция и национальноосвободительная война в Венгрии 1848–1849 гг. — М., 1965; Косачевская Е. М. Восточная Галиция накануне и в период революции 1848 г. — Львов, 1965; Bohachevska-Chomiak M. The spring of a Nation in Eastern Galicia in 1848. — New-York–Paris–Toronto, 1967; Сергієнко Г. Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів. — К., 1971; Стеблій Ф. І. Революції 1848–1849 років у Європі і Україна. — К., 1973; Освободительные движения народов Австрийской империи. — М., 1981; Блайбер Г., Шмидт В. Европейские революции 1848–1849 гг. в историческом сравнении // Новая и новейшая история, 1988, № 5; Стеблій Ф. Український національний рух в Карпатському регіоні як компонент європейської «Весни народів» 1848–1849 рр. // Проблеми регіональної політики. — Львів, 1995; Ілько В. І., Олашин М. В. Деякі аспекти участі царської Росії в придушенні революції 1848–1849 рр. в Угорщині та на Закарпатті у російській мемуарній літературі // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. — К., 1999, вип. 8; Вин Ю. Я. Европейские революции 1848 года. «Принцип национальности» в политике и идеологии. — М., 2001.

М. М. Варварцев.