Україна в міжнародних відносинах/2/Європейський Союз

◀ Європейський парламент

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2 під ред. Миколи Варварцева Європейський Союз

Європейські революції 1848–1849 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2010

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ (European Union) — політико-економічне об'єднання європейських держав. Створений відповідно до положень Маастрихтського договору 1992, складається (станом на 1 січня 2010) з 27 країнчленів: Австрія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Греція, Естонія, Данія, Іспанія, Італія, Ірландія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Польща, Португалія, Нідерланди, Німеччина, Румунія, Словаччина, Словенія, Чехія, Швеція, Фінляндія, Франція, Угорщина.

З точки зору норм класичного міжнародного права ЄС одночасно поєднує характеристики міжнародної організації, оскільки був утворений на підставі міжнародних угод, та держави. «Державницькі» риси ЄС надають йому деякі виняткові компетенції, які передані спільноті з відмовою їх здійснення державами-членами (законодавство в галузі конкуренції, спільної торговельної політики), а також право ЄС, яке безпосередньо пов'язує між собою громадян країн-членів, та міжнародний юридичний статус, який дозволяє ЄС проводити дипломатичну діяльність на міжнародній арені. Принципи верховенства й прямої дії права ЄС гарантують однорідність юридичного простору спільноти та надають їй ознак федеративного типу.

ЄС є результатом тривалого розвитку процесу європейської інтеграції. У червні 1946 британський прем'єр-міністр У. Черчілль запропонував об'єднати західноєвропейські народи у Сполучені Штати Європи. Фундамент європейського єднання становить економічна інтеграція. У 1951 Франція, Німеччина, Італія, Нідерланди, Бельгія та Люксембург створили Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), яке стало праобразом Спільного ринку.

У березні 1957 країнами зазначеної «шістки» було підписано Римський договір, положення якого гарантували створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Також було сформовано Європейське об'єднання з атомної енергії (Євратом).

Успіхи ЄЕС у формуванні Спільного ринку стимулювали перше розширення спільноти. У 1973 членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія та Ірландія. Це розширення спонукало до вирішення проблеми поглиблення європейської інтеграції. Ініціативу в цьому процесі проявила Рада міністрів ЄЕС, до якої входили за галузевою ознакою міністри з країн-членів. 1974 була створена Європейська Комісія — після об'єднання ЄОВС, ЄЕС, Євроатому. Ця Комісія стала головним виконавчим органом Європейської Спільноти. Хоча її комісари призначались державами-членами, вони присягали ЄС. Головним завданням комісії є моніторинг виконання рішень Ради глав держав та урядів. Місцем перебування є м. Брюссель.

Спірні питання вирішує Європейський Суд Правосуддя, який розглядає позови національних судів до ЄС, позови Європейської комісії до державчленів та позови одних держав-членів до інших. Місцем перебування суду є Люксембург. Крім того, Суд аудиторів контролює фінансову діяльність ЄС.

У січні 1976 тодішній бельгійський прем'єр-міністр Л. Тіндеманс зробив доповідь, яка накреслила стратегію розвитку ЄС. Пропонувалось запровадити тіснішу інтеграцію в економічній, політичній, валютній сферах, проводити спільну зовнішню політику. Важливим кроком до поглиблення європейської політичної інтеграції стали перші прямі вибори депутатів Європейського парламенту в 1979.

1981 членом ЄС стала Греція, яка створила балканський плацдарм для Європейської Спільноти. Новий прорив у розвитку європейської інтеграції стався після «іберійського» розширення ЄС, коли 1986 його членами стали Іспанія та Португалія.

Єдиний Європейський Акт 1986 поставив завдання створити до 1 січня 1993 спільний ринок товарів, робочої сили, послуг та капіталу. Зазначений документ зробив легітимними прапор ЄС — блакитне полотнище з 12 жовтими зірками, розташованими колом, а також європейський гімн, музикою якого стала бетховенська «Ода радості».

Безпосередні завдання створення ЄС були вирішені Маастрихтським договором 1992, який сформулював основні завдання: створення валютного союзу, зміцнення політичної інтеграції, розширення співробітництва в галузі юстиції, внутрішніх справ та безпеки, реалізація спільної зовнішньої і оборонної політики. Тактику досягнення цієї мети уточнено Амстердамським договором 1997, який визначив завдання одночасного поглиблення європейської інтеграції та підготовки ЄС до наймасштабнішого в історії розширення.

Впродовж першої половини 90-х XX ст. 12 країн членів ЄС виконували критерії створення монетарного союзу. Паралельно вирішувалось питання включення впливових нейтральних європейських країн до ЄС. У 1995 членами ЄС стали Австрія, Швеція, Фінляндія. Більшість норвежців та швейцарців висловилась проти членства. У тому ж 1995 набули чинності Шенгенські угоди, які забезпечили політико-правові умови для виникнення Шенгенського безвізового простору для громадян країн-членів ЄС, що має забезпечувати вільне пересування робочої сили та послуг. 1 січня 1999 було створено монетарний союз ЄС. На той час з 15 «старих» країн-членів ЄС його членами не стали лише Велика Британія, Данія, Швеція, Греція. Остання, виконавши критерії макроекономічної відповідності, приєдналась до зони євро 2001. У 2002 спільна грошова одиниця євро була введена у готівковий обіг в ЄС. За межами зони євро (за прогнозами до 2007–2010) лишаються 10 «нових» країн-членів ЄС, оскільки у 2007–2008 Словенія та Словаччина замінили національні валюти на євро.

На сучасному етапі ЄС є прикладом єдиної конкретної оперативної та демократичної відповіді на вимоги процесу глобалізації. Але ефективність цієї відповіді залежить від можливості реформи окремих інституцій ЄС, які мають стати більш придатними механізмами демократичного політичного контролю. Випробуванням цієї здатності стала підготовка ЄС до розширення.

У грудні 2000 у Ніцці на зустрічі Ради глав держав тоді ще 15 країнчленів ЄС та 10 країн-кандидатів було підписано Ніццький договір. Він передбачає розподіл квот голосів 25 країн-членів у розширеному ЄС, фіксує Хартію прав людини ЄС. Фактично було започатковано процес розробки спільної Конституції ЄС, яка мала стати правовим свідченням реального створення європейської федерації. З цією метою навесні 2002 розпочалась робота Конституційного Конвенту. У червні 2003 Рада глав держав ЄС затвердила проект спільної Конституції.

Одночасно тривав процес виконання «копенгагенських критеріїв» членства в ЄС, які були прийняті 1993 та передбачають відповідність країнкандидатів принципам вільної ринкової економіки, демократичної політичної системи з гарантіями безумовного дотримання прав людини. 1 травня 2004 членами ЄС стали відразу 10 країн: Польща, Латвія, Литва, Естонія, Словенія, Словаччина, Чехія, Угорщина, Кіпр, Мальта. 1 січня 2007 вступили до ЄС Болгарії і Румунії. Наприкінці 2004 Європейська комісія, за умов продовження демократичних реформ, рекомендувала розпочати переговори з Туреччиною про її вступ, хоча в середовищі європейської еліти та народів немає сталої спільної думки щодо доцільності прийому в християнський ЄС великої ісламської держави.

Після масштабного розширення пріоритетами ЄС лишається внутрішня консолідація та завершення процесу реформ структур ЄС. 29 жовтня 2004 у Римі було підписано Конституцію ЄС, яка могла набути чинності лише після її ратифікації (національними парламентами або референдумами) в кожній з 25 країн-членів ЄС. Крім того, тривав процес структурної перебудови економіки. До 2007 громадянам нових країн-членів ЄС, зважаючи на високий рівень безробіття в «старій» Європі, було заборонено пропонувати свою робочу силу на вільному ринку праці. Розгорталась дискусія щодо перегляду принципів фінансування бюджету ЄС, фондів спільної регіональної та сільськогосподарської політики.

Після терористичних атак 11 вересня 2001 у США Європейський Союз опинився перед серйозним викликом внутрішній безпеці. У країнах «старої» Європи мешкає значна кількість мусульман, які повільно адаптуються до європейських цінностей та є вибуховонебезпечними середовищем для поширення екстремістських ідей. Тому ЄС, який опинився перед загрозою старіння населення, намагається розв'язувати демографічні проблеми за рахунок як лібералізації ставлення до нелегальних (економічних) біженців, так і створення нових робочих місць на периферії ЄС — в країнах, де робоча сила лишається відносно недорогою.

У галузі реалізації спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС наштовхується на проблеми, пов'язані з різницею національних інтересів країн-членів. Першим викликом спільній зовнішній політиці ЄС стали балканські проблеми. Внаслідок бомбардувань Югославії, у спробі сил НАТО на чолі з США вирішити косовську проблему (1999), загальновизнаною стала неспроможність ЄС до ведення самостійних військових операцій. Нестабільність на Балканах лишається серйозним викликом європейській безпеці. Символом кризи зовнішньополітичної ідентичності ЄС стала також ситуація навколо Іраку, коли США створили «коаліцію бажаючих» з метою повалення режиму Саддама Хусейна. ЄС у питанні безумовної підтримки американського курсу фактично розколовся на «нову» Європу, яка на чолі з Великою Британією та Польщею підтримала іракську політику США, та «стару» Європу, яка на чолі з Францією та ФРН наголошувала на нелегітимності суто військового вирішення іракської проблеми. У 2004 у процесі реалізації спільної зовнішньої політики ЄС намітились зрушення. Було створено Європейське агентство з питань озброєнь, формується Європейський корпус, покликаний виконувати миротворчі функції по всьому світу.

На межі XXІ ст. ЄС стає одним із найважливіших полюсів сили в новітній системі міжнародних відносин. Але прагнення створення Сполучених Штатів Європи демонструють на сучасному етапі лише країни «ядра» ЄС, як ФРН та Франція. Натомість Велика Британія, Італія та низка «нових» країн-членів ЄС, виступає за перетворення ЄС на економічну суперпотугу і проти виникнення європейської супердержави.

Символом пошуку нової європейської ідентичності на межі XXІ ст. стала проблема розвитку відносин ЄС з Україною. Політико-правові засади цього співробітництва були закладені угодою про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Спільнотами (14 червня 1994), яка набула чинності 1 березня 1998. Її положення в 2004 були поширені на 10 нових країн-членів ЄС, а в 2009 ще на Болгарію та Румунію.

Євросоюз лишається найбільшим торговельним партнером, інвестором і донором України. В політичній сфері співробітництво здійснюється на рівні ради співробітництва Україна — ЄС. Регулярно відбуваються консультації у форматі Україна — «трійка» ЄС, яка складається, з країн, що головує в ЄС, що головувала в попередній термін та що буде головувати у найближчі півроку. Вподовж 1997-2004 відбулось вісім засідань ради співробітництва Україна — ЄС на найвищому рівні. Уряд України прийняв стратегію інтеграції до ЄС, розраховану до 2011. Проте ЄС, посилаючись на недостатність демократичних та ринкових реформ в Україні, виявляється неготовим визначити за найближчу мету співпраці досягнення Україною статусу асоційованого членства в ЄС.

План дій ЄС щодо України передбачає надання Україні квот на торгівлю сталеливарними та іншими товарами, врешті запровадження політики «спеціального сусідства». Україна розглядає цю політику в контексті можливого створення «ширшої Європи» від Атлантики до Уралу. Серед конкретних пріоритетів співпраці України та ЄС, крім економічних аспектів, є питання регулярних консультацій з актуальних міжнародних проблем, а також в галузі права і внутрішньої безпеки, боротьби проти організованої злочинності та корупції, запобігання нелегальній міграції, у питаннях культури і освіти.

Літ.: 1992 год: новый этап в истории западноевропейской интеграции. — М., 1991; Валовая Т. Искушение Европы. Исторические профили. — М., 1998; Василенко С. Д. Європейський процес і Україна. — Одеса, 1996; Геген Д. У лабіринті Європейського Союзу. — К., 1995; Заглядывая в XXІ век: Европейский Союз и Содружество независимых государств. — М., 1998; Ильин Ю. Д. История и право Европейского Союза. — Харьков, 1998; История западноевропейской интеграции. Создание Европейского Союза (80–90-е гг. XX века). — Тверь, 1999; Копійка В., Шинкаренко Т. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. — К., 2001; Проді Р. Задум об'єднаної Європи. — К., 2002. Копійка В. В. Європейський Союз: досвід розширення і Україна. — К., 2005.

А. Ю. Мартинов.