Україна в міжнародних відносинах/1/Варяги

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Варшавський договір 1920

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 1 під ред. Миколи Варварцева Варяги (О. О. Мельникова)

Ватикан ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2009

Варяги (від давньоскандинавського var – обітниця, клятва) – найменування скандинавських воїнів, що, очевидно, виникло на руському грунті в середовищі скандинавів-найманців наприкінці 9 – початку 10 ст. і первісно позначало скандинавських воїнів, прийнятих на певних умовах (за угодою) до війська руських князів. Перша згадка про найм В. міститься в “Повісті временних літ” під 941 в оповіді про підготовку великого князя київського Ігоря Старого до походу на Візантію. В ісландському “Пасмі (Сазі) про Еймунда” докладно описується процедура укладення та умови угоди найму В. до руського війська за Ярослава Мудрого.

У “Повісті временних літ” слово В. вживається на позначення скандинавів взагалі, незалежно від їх місцеперебування і характеру діяльності. Крім як в етнографічному вступі, укладач “Повісті…” жодного разу не вживає конкретних скандинавських етнонімів. Літописець розрізнює варягів і русів: і Рюрик, і перші руські князі Олег та Ігор, і княгиня Ольга (судячи з імен, скандинави за походженням) називаються ним не “варязькими”, а “руськими” князями; В. і руси представлені як різні частини війська Ігоря. Поступово розрізнення В. і русів переходить у їхнє протиставлення, а образ В. набуває рис небезпечного чужоземця, наприклад у розповіді про захоплення Володимиром Святославичем Києва 978. Зміна ставлення до В. простежується в описі новгородських подій 1015-16, коли князь Ярослав Мудрий визнає “своїми” новгородців, а “чужими” – В., і у знаменитому вислові князя Мстислава Володимировича після Лиственської битви 1024, який також називає В. “чужими”. Використання слова “В.” у ­“Повісті…” припиняється з середини 11 ст.; пізніше воно трапляється 2-3 рази у Лаврентіївському літописі і Київському літописі, а у Новгородському першому літописі є лише назви скандинавських народів (донь, гьте, урмане, свеи), що, напевно, відображає зміни в характері відносин Русі із скандинавськими країнами.

Наприкінці 10 – початку 11 ст., у зв'язку з формуванням у Візантії імператорської гвардії із скандинавських найманців, найменування В. проникає до Візантії у формі βàραγγοι (вперше згадане 1034); раніше, від 911, військові контингенти, що прибували з півночі та сходу Європи і брали участь у воєнних діях Візантії, мали назву “роси”. Візантійські автори розрізняють “палацових” (тобто імператорську гвардію в Константинополі) і “зовнішніх” (у складі польової армії) “барангів”. Напевне, разом з воїнами-В., що вертались на батьківщину, найменування βàραγγοι потрапило до Скандинавії, де набуло форми vaeringi, але виключно для позначення скандинавів, що побували у Візантії.

Літ.: Jacobsson G. La forme originelle du nom des varègues //Scando-Slavica, 1954, t.1; Schramm G. Die Waräger... //Die Welt der Slaven, 1983, Bd. 28; Мельникова Е.А., Петрухин В.Я. Скандинавы на Руси и в Византии в Х–ХI вв.: К истории названия “варяг” //Славяноведение, 1994, № 2; Rub H. Waräger //Lexikon des Mittelalters, 1997, Bd. 8.

О.О.Мельникова.