Україна в міжнародних відносинах/1/Варшавський договір 1920

◀ Бучацький мирний договір 1672

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 1 під ред. Миколи Варварцева Варшавський договір 1920 (О. С. Черевко)

Варяги ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2009

Варшавський договір 1920 – таємна політична та військова конвенція між УНР та 2-ою Річчюпосполитою задля спільних дій в боротьбі проти більшовиків, укладена у два етапи. 22 квітня міністри закордонних справ А. Лівицький та Я. Домбровський підписали спільну політичну угоду, що складалася з 9 пунктів. Згідно з нею Річпосполита визнавала незалежність УНР і Директорію «з головним отаманом С. Петлюрою на чолі як верховну владу УНР». Кордон між державами встановлювався вздовж р. Збруч через Волинь до р. Прип’ять. Відповідно до Речіпосполитої відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частково Полісся й сім повітів Волині – територія з населенням майже 10 млн. чоловік, переважно українців. Директорія дала згоду відновити права польських поміщиків на землі в межах УНР. Обидві сторони зобов’язувалися не укладати жодних міжнародних угод, які б зашкодили інтересам як УНР, так і Речіпосполитої. Взаємно забезпечувалися культурно-національні права меншин. Передбачалося укладення торговельно-економічної угоди, суперечливе аграрне питання мало бути вирішено після скликання в Україні парламенту. 24 квітня політична угода була доповнена військовою конвенцією, що складалася з 17 статей. Згідно з нею Річпосполита зобов’язувалася надати Директорії військову допомогу, а саме – озброїти й спорядити три дивізії УНР. За взаємною домовленістю мав розпочатися спільний наступ під загальним польським командуванням. Для цього до штабу армії УНР призначалися польські офіцери. Конвенція також встановлювала низку невигідних для України умов: контроль польських військових над україн­ськими залізницями протягом воєнної кампанії, участь польських офіцерів в організації й становленні українських владних структур, уряд С. Петлюри мав забезпечувати польські війська в Україні продуктами харчування та гужовим транспортом. У разі невиконання цієї умови польська армія могла провадити реквізиціїї у цивільного населення. Обидві конвенції були таємні, тому не друкувалися і не ратифікувалися.

В.д., відомий як «договір Пілсудського – Петлюри», спирався на особисті відносини та домовленості двох лідерів, не відображав загальних настроїв їхніх народів, тому викликав жорстку критику як українських, так і польських політичних партій. Керівники ЗУНР, а також більшість українських політичних діячів (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Шелухін, І. Мазепа) вважали варшавські домовленості зрадою інтересів соборної України, нехтуванням національних інтересів українського народу та прогнозували залежність слабкого партнера в особі УНР від Варшави. Польські політики відчували недовіру до українців, вважаючи їх союзниками Німеччини, а проукраїнську політику “начальника” відродженої Польської держави Ю. Пілсудського визначали як таку, що зашкодить нормалізації відносин із радянською Росією.

У сучасній українській історіографії існують суттєві розбіжності щодо оцінки В.д. Більшість дослідників проблеми визначають безвихідне становище уряду УНР при укладені угоди з Річчюпосполитою і цим пояснюють ту непомірно дорогу ціну, яку заплатив Петлюра за допомогу з боку Пілсудського у боротьбі проти більшовиків. Група інших дослідників стверджує, що спільний похід українських та польських військ у квітні 1920 р. на Киів мав всі ознаки інтервенції і водночас вніс певні антагонізми в українсько-польські відносини. Разом із тим, серед істориків поширена думка про В.д. як об’єктивну необхідність задля отримання військової й політичної підтримки з боку Речіпосполитої проти більшовицьких сил в збройній боротьбі українського народу за власну державність.

Літ.: Шелухін С. Варшавський договір між поляками й С. Петлюрою 21 квітня 1920 року. – Прага, 1926; Документы и материалы по истории советско-польских отношений. – М., 1964, т. 2.; Віднянський С.В. Українське питання в міжвоєнній Польщі: основні проблеми й напрями наукових досліджень у сучасній вітчизняній історичній науці // Український історичний журнал, 2003, № 2.

О.С. Черевко.