Україна в минулому/8/Родина Реріхів і Київський музей західного та східного мистецтва

◀ Образок до сходознавчих наукових перекладів А. Кримського

Україна в минулому. Випуск VIII Родина Реріхів і Київський музей західного та східного мистецтва (Олена Огнева, Галина Біленко)

Віктор Філоненко ▶

1996

ОЛЕНА ОГНЕВА,
ГАЛИНА БІЛЕНКО

РОДИНА РЕРІХІВ І КИЇВСЬКИЙ МУЗЕЙ ЗАХІДНОГО ТА СХІДНОГО МИСТЕЦТВА

Після визначних досягнень російської сходознавчої школи, що мали місце на початку XX ст., і потім фізичного знищення її блискучих представників у 30-х pp. XX ст., активізація досліджень буддійського мистецтва стала можливою, значною мірою, завдяки поверненню на Батьківщину Ю. М. Реріха, першою розвідкою якого в галузі тибетології була книга “Тибетський живопис”, надрукована в Парижі 1925 р^[1]. В умовах, що склалися в Радянському Союзі наприкінці 50-х pp., Юрій Реріх був чи не єдиним знавцем мистецтва в традиціях північного буддизму, вченим, який поєднував як знання іконографії цього напрямку буддизму, так і живої традиції його існування.

Тому співробітники Ермітажу, музею мистецтв народів Сходу й інших музеїв Радянського Союзу, де зберігалися значні колекції з давньою традицією вивчення, звертались до вченого за допомогою при визначанні малодосліджених або й зовсім невідомих зображень. Не були винятком у цьому і співробітники відділу східного мистецтва Київського музею західного і східного мистецтва. На той час колекція творів північнобуддійської групи налічувала 64 експонати. До неї входили предмети культового живопису (тибетські ікони, або тхангкха), дрібної металевої культової пластики, що надійшли до музею із фондів колишнього церковно-археологічного музею при Київській духовній академії, а також кілька скульптур із зібрання Б. І. Ханенка, засновника музею. Оскільки майже нічого невідомо про Ю. М. Реріха — експерта в галузі буддійського образотворчого мистецтва, вивчення предметів у складі зібрання київського музею, що були ототожнені вченим, становлять особливий інтерес.

1959 р. під час перебування у Києві Ю. М. Реріх, на той час завідуючий відділом історії, релігії та філософії Індії в Інституті сходознавства АН СРСР, відвідує музей і на прохання завідуючого відділом східного мистецтва О. В. Крижицького аналізує твори буддійського мистецтва. Після візуального огляду 23 речей, з яких 12 — твори живопису (т. зв. тхангка, тхангкха, або ікона), дослідник атрибутував їх: датував зображення, локалізував їх за місцем походження, визначав зображені сюжети. За атрибуцією Реріха переважають тхангкха, які датуються XVIII–XIX ст. і походять з Тибету та його районів — північно-східного, Амдо, Кхам і Монголії та Монголії Зовнішньої. Серед зображень представлені найбільш поширені персонажі буддійського пантеону: Будда Шакьямуні (Тибет, XIX ст.; Монголія, XIX ст.); бодхісатви, серед яких Ченрезі (санскр. Авалокітешвара) — бодхісатва Милосердя (Монголія, XVIII ст.), Чжам'ян (санскр. Манджушрі) — бодхісатва Мудрості (Монголія Зовнішня, XIX ст.), Долма (санскр. Тара) — Визволителька, захисниця світу людей, покровителька жінок (Монголія, XIX ст.); чойчжонг (санскр. дхармапала) — “захисники віри”, серед яких — Гомбо (санскр. Махакала) — голова іконографічної групи “захисників віри” (північно-східний Тибет, Кхам, XVIII ст.), Кубера — бог багатства (Тибет, Кхам, XVIII ст.), Далха — дух-захисник воїнів, родини, дому, зображений у вигляді вершника богатиря (Тібет; Амдо, XVIII ст.); Дорчжеджигджед (санскр. Ваджрабхайрава), Ідам, або “зв'язаний обітницею”, втілення Ваджрабхайрава-тантри (Тибет, XIX ст.). Юрій Реріх ототожнив також і багатофігурні композиції, зокрема Дебачан (санскр. Сукхаваті) — "Рай будди Опагмед" (санскр. Амітабха, Амдо, XVIII ст.), Сридби-кхорло (санскр. Бхавачакра) — “Колесо сансари”, “Колесо життя” (Монголія, XIX ст.).

Відсутність довідкової літератури, а головне, невведення до цього часу у науковий обіг аналогічних зібрань інших музеїв у вигляді друкованих каталогів зумовили той факт, що визначення Реріхом сюжетів здобули статус еталонних. На його ототожнення посилалися у випадках надходження до музейної колекції зображень з подібними сюжетами. Зокрема, О. В. Крижицький визначив 5 тхангка у колекції, як такі, що походять з Монголії Зовнішньої, XIX ст., спираючись на співставлення їх з атрибутованими Ю. М. Реріхом іконами.

Дорчже-джигджед-Ідам, персональне божество-покровитель школи гелуг, під впливом вчення якої були значної мірою сформовані конфесії на теренах тибетської цивілізації (Монголія, Тува, Бурятія, Калмикія). Дорчже-джигджед зображений на іконі в яб-юм (батько-мати) у супроводі почту. Він — дев'ятиголовий (одна голова бичача), має 34 руки, 16 ніг, тіло темно-синього кольору, стискає в обіймах свою жіночу іпостась — Ваджра-Веталі. В іконографії Дордже-Джигджед є тантричною формою бодхісатви Мудрості — манджушрі, який у такому вигляді підкорив Яму, “Володаря смерті”. Вперше подібна форма божества була змальована у тексті Ваджрабхайрава-тантра (VIII ст.), втіленням якого і є Ідам. На іконі він оточений персонажами з групи “захисники вчення”. Серед них — Лхамо, богиня поліфункціонального призначення в пантеоні тибетського буддизму, Гомбо-шестирукий — голова усієї групи чойчжон, Бекцзе, Яма з Ямі, інші персонажі з караючими міфологічними функціями, в обов'язки яких входить покарання віровідступників та клятвопорушників.

Далха — зображення грізного вершника на чорному коні, за Реріхом, походить з Амдо (північно-східний Тибет). Його атрибути: ліворуч — спис, праворуч — аркан, яким цей персонаж ловить “останній подих” людини. Визначення сюжету можна уточнити. Це не тільки Далха, це т. зв. Циумарпо, голова усіх далха, персонаж тибетської міфології — суддя душ померлих грішників світу людей^[2]. Введення Циумарпо до буддійського пантеону пов'язується з ім'ям проповідника Падмасамбхави (VIII ст.). Циумарпо був зарахований до розряду “хранителів світу”. Його судилище розташовувалося в тибетському монастирі Сам'є, тобто у середньому світі, світі людей, на відміну від Ями — судді грішників, які за свої гріхи мають відроджуватися в пеклі.

Багатофігурна композиція — Сридби-кхорло — привертає увагу не тільки наявністю тибетського тексту, але й визначенням сюжетів та персонажів російською мовою. І хоча ця тхангкха локалізується Реріхом як монгольська за походженням, але наявність підписів російською мовою та її походження із Калмикії (належала в свій час К. І. Костенкову, попечителю калмицького народу)^[3] вимагає подальшого вивчення питання локалізації. Сридби-кхорло або “Колесо життя”, одна з найпопулярніших моделей буддійської світобудови, є виразом концепції “існування”, тобто сансари (тиб. срид-ба). На іконі в образі чудовиська, яке стискає у пазурах “Колесо життя”, зображено “Вічний час”, котрому все підкорено, або “Вічний тягар бажань”, постійно народжуючий одне за одним нові бажання^[4]. Зовнішнє коло колеса — 12 картинок, що символізують 12 ланок взаємообумовлених причин існування: 1) авід'я — сліпий з ціпком; 2) санскара — людина будує дім; 3) віджняна — мавпа зриває плоди на дереві; 4) нама-рупа — людина пливе у човні; 5) шадааятана — дім із зачиненими віконницями; 6) спарша — поцілунок; 7) ведана — людина зі стрілою в оці; 8) трішна — людина з келихом вина; 9) упадана — чоловік рве плоди з дерева; 10) бхава — зачаття; 11) джаті — народження дитини; 12) джама-рана — тіло померлого, яке готується до кремації. Ці 12 ланок формуються одна з одної, утворюючи замкнутий ланцюг взаємопороджуючого існування, що охоплює шість світів істот, точніше шість форм існування: боги, напівбоги, люди — три благих народження; духи, тварини, істоти пекла — три неблагих народження. Проте тільки народження людиною дає унікальну можливість розірвати 12 членний ланцюг і домогтися пробудження, спокою, нірвани. Шість світів оточують простір, поділений на чорне та біле поля. Це символічний вираз благого та неблагого, що накопичується в процесі існування кожної живої істоти, у будь-якому з шести світів.

У самому центрі містяться малюнки півня, свині і змії. Вони символізують пристрасть (хтивість) (півень), невігластво (свиня), гнів (змія) — три запоморочення, або три афективних стани (тиб. ньон-мон, санскр. клеша), котрі є причинами постійного круговороту живих істот у світах сансари. Мета буддійського вчення — прорвати ланцюг, пробудити розум, досягти просвітлення. Праворуч вгорі, за межами колеса в пазурах чудовиська, розміщено зображення Будди Шакьямуні, який не тільки сам звільнився від пут сансари, але й показав шлях іншим. Про це засвідчує малюнок восьмирічного колеса (у протилежному від Будди куті), що символізує проповідь у Бенаресі, коли він вперше повернув колесо — розповів про своє вчення. Під цим колесом — вірш тибетською мовою про шлях до звільнення: “Той подолає усіх злих духів,// Хто, як Великий слон із дому Дзмбудвіпи, // Ввійде до вчення Будди,// Повністю очиститься і досягне іншого берега”. Російською мовою передано, мабуть, калмицьке (монгольське?) читання: 1) “Бурханъ Шиджемуни” (Будда Шакьямуні); 2) під тибетським віршем напис — “Избавление”; 3) “Мангисъ” (Мангус) — чудовисько, яке тримає колесо в пазурах; 4) “Даянчи” — аскет. Як конкретна мета: намагатися просвітлення (це в ідеалі), але можна прагнути до народження у чистій чи щасливій землі.

У буддійській міфології Дебачан (Сукхаваті), або “Щасливу землю”, створив Будда Амітабха, згідно з його власною обітницею в іпостасі бодхісатви на ім'я Дхармакара. Опис “поля будди” (санскр. буд- дакшетра) Амітабхі вміщено у тексті Сукхаватів'юхасутра (ІІ–ІІІ ст.). У “Щасливій землі” існує тільки два світи: світ людей та світ богів, всі інші світи сансари відсутні. Ті, хто народжується в Сукхаваті, не знають скверни материнського лона, оскільки відроджуються із лотосів у ставах праведників у присутності будди Амітабхи. Народженню у благій землі Сукхаваті сприяє також іржання міфічного коня, котрий переносить туди віруючих, його звучання відтворюється одним з музичних інструментів, що ними користуються під час окремих обрядів.

Протягом пошуку пам'ятників, що були ототожнені Ю. М. Реріхом у колекції музею, вдалося виявити два музичних інструменти, які мають відношення до М. К. Реріха — батька Юрія. Свідченням цього є металева табличка, прикріплена до одного з інструментів, з написом: “Глубокоуважаемому Н. К. Рериху от П. К. Козлова. С.-Петербургъ. 1913 годъ”. Зовнішнім виглядом інструменти нагадують канглінг — духовий інструмент, звук якого, за переказами, відтворює іржання чудесного коня, що допомагає праведникам потрапити в Дебачан. І М. К. Реріх^[5] і П. К. Козлов^[6] під час своїх мандрівок по Центральній Азії звертали увагу на роль і значення музичних інструментів, як у буддійських службах, так і в повсякденному житті. Кожен з них записав досить цікаві перекази про духові інструменти, підсумовуючи які можна сказати: 1) інструмент кличе вчителя, який несе нове вчення; 2) звук інструмента, що відтворює іржання чудесного коня, сприяє перенесенню праведників у Сукхаваті; 3) інструмент сповіщає про проповідь; 4) інструмент своїм звучанням відганяє злих духів, які насилають нещастя, хвороби тощо.

Поєднання у дарчому написі імен Реріха і Козлова, час та місце, вказані у написі, знання специфічних функцій духових інструментів, зокрема канглінга, відоме як тому, хто дарував, так і тому, хто приймав дар, свідчать про його невипадковий характер. Микола Реріх разом з іншими сходознавцями був членом Будівничого комітету — по спорудженню буддійського храму в Петербурзі, заснованого на початку 1909 р. Петро Козлов міг приєднатися до цього комітету тільки в липні 1909 р. після повернення із дворічної подорожі по Монголії і Сичуані, під час якого він зустрічався з Далай-Ламою XIII.

З іменем Миколи Реріха пов'язане вирішення живописного оформлення інтер'єру храму, оскільки художник створив ескізи розписів центрального ритуального залу, при створенні яких він звертався по допомогу до бурятських художників. Роботи по внутрішньому оздобленню храму велись під керівництвом Миколи Реріха і його бурятських майстрів — Осора Будаєва (1912–1915) і Гелека Цевегійна (1914–1915)^[7]. Перша Служба Божа у храмі, опорядження якого ще не закінчилося, відбулася 21 лютого 1913 р. і була присвячена 300-річчю дому Романових. Тому даруючи музичні інструменти, П. К. Козлов цим символічно висловлював побажання успішного закінчення роботи, щасливого завершення спільної справи — створення центру буддизму в європейській частині Росії і навіть Європи в цілому. Відкриття й освячення ж буддійського храму в Петербурзі відбулося 10 серпня 1915 р.

На жаль, ці предмети увійшли до складу музейної колекції київського музею вже після смерті Ю. М. Реріха як частина зібрання московського колекціонера B. C. Величка. Тому питання про те, яким чином речі, пов'язані з іменами Миколи Реріха та Петра Козлова опинилися у Москві у Величка, залишається відкритим.

Оскільки ситуація з виданням колекцій предметів у традиції північного буддизму сьогодні мало чим або практично нічим не відрізняється від тої, яку застав Ю. М. Реріх наприкінці 50-х pp., його атрибуції, для київського музею насамперед, зберігають своє еталонне значення. Ототожнення бездоганне. Що ж до датування і локалізації ікон, то їх або підтвердять, або заперечать майбутні дослідження.

——————

1. Roerich G. N. Tibetan paintings. — Paris, 1925.
2. Огнева О. Д. Циумарпо // Мифы народов мира. — Москва, 1982. — Т. П. — С. 622.
3. Указатель Церковно-археологического музея при Киевской Духовной Академин / Сост. Петров. — Киев, 1897.
4. Шуковская Н. А. “Колесо жизни” // Буддизм: Словарь. — Москва, 1992. — с. 148–150.
5. Рерих Н. К. Избранное. — Москва, 1979. — С. 105.
6. Козлов П. К. Монголия и Амдо и мертвый город Хара-Хото. — Москва, 1947. — с. 49–50.
7. Андреєв А. И. Из историй петербургского храма // Orient: Альманах. — С.-Петербург, 1892. — С. 13. 17; Цибиктарова С. Д. Осор Будаєв — мастер Петроградского буддийского храма // Orient: Альманах. — С.-Петербург, 1992. — С. 38–40.