Украдений син
Андрій Чайковський
11
Краків: Українське видавництво, 1941
11.

Заки прийшли накази із столиці до губернії, як присмирити бунт, ватаги Заруби мали доволі часу погуляти по Новій Сербії. Вони руйнували все подорозі, а коли стрінули які відділи московського війська, то нищили їх, забираючи коні й зброю.

Нарешті прийшов наказ винищити ті загони військом. Москалям здавалося, що на це досить буде одного драґунського полку. Перешукали всю Нову Сербію, не стрінувши нікого. Заруба із своєю ватагою ховався в лісі, він знав, що туди підуть за ним драґуни, того тільки чекав. Казав поробити засіки та вовчі доли, по всіх стежках, доріжках та переходах понакидувати зрубаного дерева. Драґуни розвинулися в довгу лаву, щоб якнайбільше ліса загорнути. Дрібні козацькі піші чоти заступали їм дорогу й по короткій мушкетній стрілянині уступали, втікаючи. Драґуни пускалися за ними в погоню — на свою загибіль. Задні частини напирали на передні, а ті падали в рови, а тоді козаки виростали наче з-під землі. Стріляли з мушкетів, перевертали на них підрубані дерева. А кому вдалося втекти з тої халепи, то аби показався на краю ліса, падав від козацької кулі.

Коли в губернії про це довідалися, то з люті мало не показилися. Пішов наказ усіх офіцирів того полку розстріляти.

Та розстрілювати не було кого, ніодин живим не залишився…

***

Рішено на ватагу післати більше війська. В губернії боялися, що з цього може спалахнути великий вогонь, бо ходили чутки, що Польща хоче заманити до себе козаків, що навіть висилає на запорозькі землі своїх емісарів[1]. Генерал Зарубаєв дістав наказ узяти дві дивізії з артилерією й рушити в похід, при чому — полонених не брати, а все вибивати.

Заруба такого не сподівався. Гадав, що по попереднім розгромі Москва не зважиться їх зачіпати, що переселенці налякаються й перестануть пхатися. Не сподіваючися лиха, робив свою роботу дальше.

Аж тут одного ранку дали Зарубі знати, що Москва його околила з усіх боків. У котрий лише бік козацькі стежі пустилися, натрапляли на московські частини. Заруба як-стій скликав своїх старших і наказав ударити на південну стіну московську, тудою буде найближче сховатися в балці, а там можна довго оборонятися, поки москалі не вистріляють усю муніцію; тоді можна буде вискочити і пробитися крізь московський обруч.

Генерал Зарубаєв неначе відгадав козацьку думку: коли, мовляв, козаки мають якийсь схов, то певне на півдні й туди схочуть пройти. Він казав своїм частинам ті місця зміцнити й поставити там гармату.

Заруба вдарив у той бік усією силою. Як лише козаки вибилися з ліса, московські піхотинці розступилися і на козаків гримнули гармати.

— Назад до ліса! — впав наказ Заруби.

Лягло багато козаків. Інші якстій завернули й подалися вмить насхід. Там не було такого опору, і заки москалі поспішили туди з підмогою, козаки вже вийшли з лісу й, забираючи із собою ранених, помчали у степ.

Між раненими був і Заруба. Мушкетна куля поцілила його у груди, і він повалився з коня. Надлетів Остап. Козаки подали йому на коня раненого батька.

— Держіться, тату, мене за шию. Ми втечемо.

Втікали щосили. Із грудей отамана стікала кров. Остап гнав вихром, за ним поспішали товариші. Нарешті добігли до балки. Зняли старого з коня. До нього припала Марія. Вона була бліда, мов полотно, але рука в неї не затремтіла, коли перевязувала рану. Видко було, що з отамана життя відходить. Він був іще при памяті. З трудом підніс руку й поклав її на голову Марії.

— Боже тебе благослови, доню — прошепотів — Прощайте, діточки… любіть одне одного… Немає, вам що робити в цьому московському пеклі… Чимдуж тікайте за Дніпро… Я зле робив, що карав сербів… Усьому ж були винні москалі… Ще гірше те, що своєю пімстою я станув проти задумів козацької старшини та й кидав їм у їх праці колоди під ноги… Не робіть так… Свою владу треба слухати, а не йти проти неї. Нехай мені Бог простить…

Хотів іще щось говорити, але сили не стало. Закашлявся — і козацька душа полетіла на той світ.

Заплакали козаки за своїм отаманом і почали копати яму під розлогим кленом у балці. Остап закрив очі батькові, прикрив тіло червоною китайкою. Поклали отамана в глибоку могилу, засипали землею. Коли вже станула висока могила, а на ній дубовий хрест, козаки заспівали:

Рости, рости, та клен-древо, рости вгору високо —
поховали пана-отамана в сиру землю глибоко.

Остап скликав козаків.

— Панове-товариство! Не стало нашого отамана, а ми без його проводу не дамо собі ради. Не встоїмось перед московською силою. Незабаром вони нас винюшать і вигублять. Моя рада така: Не чекаймо на них! Послухаймо останніх слів отамана, не кидаймо колод під ноги нашій козацькій старшині. Вона й так страждає тяжко від московської неволі. Їдьмо за Дніпро. Так радив покійний батько. Така наша козацька доля. Я виїжджаю сьогодні ввечір із дружиною. Прощайте, товариші, не згадуйте лихим словом.

— Прощай, брате-Остапе, щаслива тобі дорога!

При ньому стояла Марія.

— Де ж ми дінемося, Марусе?

— До батька нам дорога, Остапе. До села Погожого. На хутір. Там нас приймуть щирим серцем…

 

——————

  1. емісар, латинське слово — агент, що його посилає якийсь уряд чи партія з таємними дорученнями.