УГГ 1978—1982/Процес Лук'яненка, повідомлення Московської Гельсінської Групи
| ◀ Заява Лук'яненка і О. Тихого | УГГ 1978—1982 Процес Лук'яненка, повідомлення Московської Гельсінської Групи |
Маринович Мирослав ▶ |
|
ДОКУМЕНТ № 59
ПРОЦЕС члена Української Групи «Гельсінкі» Левка Лук’яненка
Процес Левка Лук’яненка принципово аналогічний процесам Ю. Орлова, О. Ґінсбурґа, В. П'яткуса, А. Щаранського, суди над якими закінчилися за кілька днів до початку суду над Л. Лук’яненком (вони схарактеризовані в документі ч. 56 Московської Групи «Гельсінкі» від 15 липня ц. р.), а також процесам раніше засуджених членів Української Групи «Гельсінкі» М. Руденка, О. Тихого, М. Матусевича, М. Мариновича, П. Вінса, процесові засудженого в квітні ц. р. учасника правозахисного руху литовця Баліса Ґаяускаса та інших правозахисників.
Суд над Левком Лук’яненком, обвинуваченим в «антирадянській агітації і пропаганді», відбувався з 18 до 22 липня в м. Городні (Україна), Йому інкримінують статті та відкриті листи, що він їх написав, а також документи Української Групи «Гельсінкі», декларативно визначені як «наклепницькі антирадянські» та «наклепницькі буржуазно-націоналістичні»; при цьому зазначається, що Лук’яненко висилав їх до газет і журналів (мається на увазі ті, що офіційно видаються в СРСР), а також «на різні адреси» «своїм однодумцям» (себто приятелям і знайомим, з якими листувався Лук яненко); в обвинуваченні говориться, що ці матеріяли «опинилися на Заході» і там «їх використовують наші вороги» з метою «імперіалістичної пропаганди», «для розповсюдження наклепів» про те, що в СРСР «немає свободи слова і друку»,«обмежуються права громадян», «немає рівности прав віруючих і невіруючих», «не виконуються Гельсінкські угоди»; говориться також, що інкриміновані матеріяли «порочать державний і суспільний лад СРСР», КПРС, органи радянської влади, радянське правосуддя і використовуються «з провокаційною метою проти СРСР», «для підривання престижу Радянської держави», «для підривання національної єдности» і т. д. і т. д. Лук’яненкові ставлять у провину й те, що він «став членом так званої Української Групи Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод».
(Треба зазначити, що в обвинуваченнях Ю. Орлова, О. Ґінсбурґа, А. Щаранського, суди над якими відбувалися в Москві або порівнюючи недалеко від Москви, Групу «Гельсінкі» взагалі не називають; документи Групи інкримінуються, але їх не називають; суд робить вигляд, що Група взагалі не існує.)
Ось приблизний перелік матеріалів, що їх інкримінують Лук’яненкові.
Документи Української Групи Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод; Декларація Групи, вісім меморандумів Групи, «Маніфест правозахисного руху», «Відозва до Беоґрадської наради».
Тексти, автором яких є Лук’яненко: «Рік свободи», «Відкритий лист до професора Київського університету Рубана»(був посланий до «Літературної газети»), «Проблеми інакодумства», заява до Президії Верховної Ради СРСР — з проханням дати дозвіл на виїзд із СРСР, лист до Ради Міністрів СРСР, «Відкритий лист до Екзарха Філарета», «Лист до запеклих атеїстів», стаття «Зупиніть кривосуддя».
Л. Лук’яненкові інкримінують також усні висловлювання в приватних розмовах, які суд вважає наклепницькими антирадянськими. Для давання свідчень про висловлювання та про його «поведінку» на суд викликано його колишніх товаришів по службі, 5 чи 6 осіб. (Л. Лук’яненко, юрист за освітою, що працював до першого арешту в 1961 р. за фахом, після звільнення в 1976 р. змушений був працювати електриком у лікарні з майже мінімальною платнею — приблизно 60 карб, на місяць.)
Ці свідки — товариші по службі свідчили на суді, що Лук’яненко відмовився підписати Стокгольмську відозву; деякі свідки плутали і називали цю відозву «Гельсінкською». (Збирання підписів під Стокгольмською відозвою провадилося за вказівками керівних органів СРСР). Вони посвідчили також, що Лук’яненко не брав участи «в громадському житті» (в тому, що ці свідки і ті, хто їх допитує, розуміють під громадським життям), не ходив на демонстрації.
Прокурор в обвинувальній промові також згадав про «демонстрації»: за його словами, Лук’яненко «зводив наклеп», ніби на святкові демонстрації людей примушують іти обов’язково.
Допитувана як свідок дружина Левка Лук яненка сказала, звертаючися до судді й до прокурора, що Гельсінкський Акт — це провокація для таких наївних людей в СРСР, як її чоловік.
Прокурор читав обвинувальну промову близько години. Його промова була схожа на політичну лекцію. Він вимагав присудити Лук’яненка до найвищої за даною статтею кари: 10 років позбавлення/волі в таборі особливого режиму і 5 років заслання (ст. 62 ч. 2 КК УРСР; ст. 70 ч. 2 КК РРФСР).
Отже, не було повідомлено про дату й місце суду. Один свідок зі Львова, який майже напередодні суду одержав повістку прибути на суд 19-го (виявилося, що це не перший, а другий день суду), потелефонував про це в Москву одному відомому правозахисникові, а той і собі повідомив західних кореспондентів. Родичі Лук’яненка дізналися про те, що починається суд, із повідомлень закордонного радіо; вони змогли прибути на суд, спізнившися на кілька годин.
Містечко Городня, де відбувався суд, лежить за 50 км. від Чернігова і за 200 км. від Києва. Л. Лук’яненко жив перед тим, як його арештували, в Чернігові (позбавлений права на виїзд звідти). Більшість викликаних на суд свідків була з Чернігова та з Києва.
Міліція зупиняла автобуси, які в дні суду їхали в Городню і які ще не доїжджали до цього містечка. Пасажирів висаджували, а тим, які їхали на суд (або була підозра в цьому), не маючи на те «виправдувальних» документів, — їхати далі не дозволяли.
Повернули з половини дороги члена-засновника Української Групи «Гельсінкі» 70-літню Оксану Мешко, яка їхала з Києва.
Біля будинку суду вартувало багато співробітників держбезпеки.
До залі суду впустили лише жінку та батьків Лук’яненка. Решта публіки була спеціально заангажована.
Левко Лук’яненко на самому початку заявив, що він вважає цей суд незаконним. Він також заявив протест проти того, що суд відбувається в Городні, і проти того, що його приятелі й товариші по Групі «Гельсінкі» не мають можливости бути присутніми на суді.
Він заявив, що не бажає бути присутнім на такому суді, і наполягав на тому, щоб його вивели із залі суду. Його залишили. Він оголосив голодівку.
Інкриміновані Л. Лук’яненкові матеріали не були прочитані в суді. Не було ні аналізи тексту, ні доказів наявности наклепу.
Наполегливі прохання Л. Лук’яненка — прочитати той або інший документ — не були задоволені. Зокрема він кілька разів просив, щоб йому дали можливість прочитати свою статтю «Зупиніть кривосуддя», бо багатьох свідків розпитували про розповсюдження цієї статті.
Л. Лук’яненко не мав адвоката. Захисну промову він виголошував сам упродовж 3-4 годин. Суддя разу-раз перебивав його, забороняв йому читати будьякі тексти, мотивуючи це тим, що судові вони й так відомі.
Суд визнав Левка Лук’яненка особливо небезпечним державним злоцинцем рецидивістом і засудив його на 10 р. позбавлення волі у виправно-трудовій колонії (таборі) особливого режиму і на 5 років заслання.
Левкові Лук’яненкові минуло 50 років. П’ятнадцять років він був ув’язнений; не менше як половину цього терміну — у Володимирській в’язниці та у внутріщньотабі рних в’язницях...; 1961 року він, засуджений на найвищу кару, три місяці перебував у камері смертників. Його здоров’я дуже підірване; він хворіє на виразку шлунка, холецистит та інші недуги.
Новий вирок — умови, в яких йому доведеться відбувати термін позбавлення волі — може бути для нього смертельним.
15 років дружина Л. Лук’яненка ждала свого чоловіка. Менше ніж два роки вони жили разом, користуючися дуже обмеженою свободою, під постійним гласним наглядом міліції та негласним наглядом держбезпеки. Упродовж наступного 10-літнього терміну мук і поневірянь Л. Лук’яненко і його дружина зможуть мати особисте побачення не більше як один раз на рік — якщо й це єдине побачення не буде заборонене як додаткова кара.
Зазнаючи після звільнення в 1976 р. постійних переслідувань, позбавлений можливости нормально жити, спілкуватися з людьми, позбавлений можливости працювати в тій ділянці, до якої він вважає себе покликаним, — Левко Лук’яненко, всією душею відданий своїй батьківщині Україні, — просив дозволу виїхати, покинути батьківщину. Влада не дала йому дозволу на еміграцію, як не дає його й багатьом іншим українцям, колишнім політв’язням, в’язням сумління.
Левка Лук’яненка добре знають його колишні співв’язні. Про нього говорять із захопленням, як про людину, яка з гідністю пройшла через найтяжчі випробування. У нього зберігся високий інтелект, живий допитливий розум, почуття гумору, почуття справедливости, добрість, чутливість і прихильність до людей.
У тих, кому довелося знати Левка Лук’яненка, він має великий моральний авторитет.
1961 року «особливо небезпечний державний злочин» Л. Лук’яненка та кількох його друзів полягав у тому, що вони, базуючися на Конституції, хотіли домагатися — мирними законними способами — самовизначення України. За це їх обвинуватили в «зраді батьківщини» та в «антирадянській агітації й пропаганді».
Тепер «особливо небезпечний державний злочин», «рецидив» Левка Лук’яненка полягає в тому, що він — базуючися на підписаних урядом СРСР міжнародних угодах і пактах — написав і підписав літературні твори, документи, в яких висловлено не конформні правлячій ідеології думки й інформації.
Охоронці соціялістичного ладу кваліфікують ці твори як «наклепницькі», «наклепницькі антирадянські» саме тому, що вони ідеологічно не конформні, тому що в них повідомляється про факти і явища, про які, за неписаними радянськими канонами, — годиться мовчати. Під «антирадянськими наклепами» радянською мовою означається саме правда про радянську дійсність, про закорінені в режимі зневагу до людської особи, нелюдяність і жорстокість.
Процес Левка Лук’яненка, характер поставленого йому обвинувачення, призначена йому сувора кара і ті нелюдські жорстокі умови, в яких йому доведеться відбувати цю кару, — все це кричущо суперечить міжнародним правовим нормам, а також гуманітарній частині Гельсінкських угод.
Ми вимагаємо розголосити всі матеріали відбутого в червні ц. р. суду над Л. Лук’яненком — акт обвинувачення, вирок, протоколи судових засідань; ці матеріали повинні бути доступні кожному, хто ними цікавиться. Того самого ми вимагаємо і щодо матеріалів судів над іншими правозахисниками. Ми вимагаємо також подати до вселюдного відома матеріали суду над Л. Лук’яненком в 1961р.
Ми вимагаємо перегляду процесу Л. Лук’яненка і процесів інших правозахисників — в умовах цілковитої гласности і на основі міжнародно визнаних прав людини.
Ми переконані в цілковитій незаконності засудження Левка Лук’яненка і ми вимагаємо звільнити його.
Ми покладаємо надію на підтримку наших вимог міжнародною громадкістю; покладаємо надію на підтримку незалежних юристів, Міжнародної Амнестії, письменників, учених, спортсменів, незалежних профспілок, усіх людей доброї волі.
20 серпня 1978 р.
ЧЛЕНИ МОСКОВСЬКОЇ ГРУПИ«ГЕЛЬСІНКІ»
Єлена Боннер, Софія Каллістратова, Мальва Ланда, Наум Мейман, Віктор Некіпєлов, Тетяна Осіпова, Сергій Поліканов.