Вікіджерела

УГГ 1978—1982/Заява Лук'яненка і О. Тихого

Президії Верховної Ради УРСР

Від Лук'яненка Л. Г., Тихого О. І.

ЗАЯВА

Проблема збереження миру багатогранна. З огляду на те, що одним із шляхів до збереження миру, в якому ми, прості громадяни, зацікавлені не менше від міністра закордонних справ і всього керівництва СРСР, є широке взаємне ознайомлення людей різних країн шляхом безпосередніх контактів у культурній, економічній, ідеологічній галузях життя в дусі Загальної Деклярації прав людини, група громадян у складі Олеся Бердника, Петра Григоренка, Івана Кандиби, Миколи Матусевича, Мирослава Мариновича, Оксани Мешко, Миколи Руденка, Н. Строкатої і нас двох створили Українську Громадську Групу Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод, поставивши собі за мету в міру можливости:

1. Ознайомлювати громадян УРСР із Загальною Деклярацією прав людини та Загальною Деклярацією Гельсінкських Угод та іншими міжнародними документами, учасниками яких є СРСР, а також УРСР.

2. Сприяти зменшенню підозріння між народами різних держав, більшому обмінові інформації та ідеями;
3. Виявляти та оприлюднювати конкретні факти істотних порушень прав людини на території України;
4. Боротися проти порушення національних прав українського народу шляхом оприлюднення фактів порушення окремими особами, установами чи організаціями Конституцій СРСР та УРСР та міжнародних актів, учасниками яких є СРСР та УРСР;
5. Збирати та оприлюднювати відомості про українських політв'язнів, піднаглядних та переслідуваних в адміністративному порядку.

Група проголосила в своїй Деклярації мету та методи своєї леґальної діяльности, суть якої збігається з обов'язками прокурорів, суддів, депутатів рад. Те, що робила УГГ, є не лише правом, а й моральним обов'язком громадян, у першу чергу тих, що здобули наукові ступені та звання, вищу освіту й мають життєвий досвід. Якби 30-40-50 роки громадяни діяли активно й безсторонно в дусі проголошеної нами Деклярації, то Україна за 60 років не опустилась би до рівня найбезправнішої колонії і не було б такої страхітливої руйнації, якої вона не зазнала навіть за весь час перебування у складі російської імперії — тюрми народів.

Коли б наші громадяни мали свободу друку, після-революційна диктатура на Україні не привела б до геноциду і знищення кільканадцять мільйонів українців, більше, ніж заморили і задушили хижі кігті двоглавого орла від 1764 до 1917 року.

Посмертна реабілітація мільйонів розстріляних і замордованих у концтаборах, в тім числі й тих українців, що завзято допомагали російським шовіністам обернути договір від 27.12.1922 р. про створення Союзу Республік на просту формальність і знову перетворити Україну в колонію Росії, не знали проблеми прав людини. Навпаки. Сьогодні ця проблема набула особливої гостроти і зобов’язує кожну суспільно та національно свідому людину діяти у напрямку розширення народовладдя і обмеження сваволі малих та великих чиновників і бюрократів і систематичного порушення ними демократичних, національних, культурних, релігійних та інших прав громадян.

Усе таємне стає явним. XX з’їзд показав світові дивовижну брутальність сталінського терору на найвищому рівні. Що діялося внизу, ми знаємо від своїх батьків. Післяхрущовське керівництво СРСР припинило критику терористичної практики, перейшло до приховування її та повільної реабілітації великого деспота та маскування своїх власних репресій. Та світ змінився: репресії молодої української інтелігенції 1965, 1967 та 1972 років стали відомі світові вже незалежно від волі КПРС.

КПРС не змінилася. Вона неспроможна навіть уявити собі існування поруч з нею якоїсь іншої ідейної сили, репресує всіх своїх ідейних супротивників, намагається приховувати факти репресій. Приховування не вдається. Тоді вона вигадує небилиці про цілі, причини зростання та ідейні джерела дисидентства. Світ бачить цю брехню, обурюється і глузує з неї. КПРС знає лише одну тактику — терор. Ця тактика виправдовувала себе доти, поки вдавалося приховувати та якось виправдовувати беззаконня. Тепер, коли це стало неможливим, репресії завдають самій КПРС величезної шкоди. Старі, скомпромітовані методи не годяться в нових умовах. Для нових умов потрібні нові засоби, але старезне керівництво боїться всього нового, не відважується йти на діялог з народом і на сміх і ганьбу перед усім світом удається до безплідних репресій, які не знищують і не ховають інакодумців, а ще більше викликають обурення й незадоволення всередині країни і за її межами.

Довічною ганьбою в цьому пляні будуть розправи 1977-1978 над учасниками правозахисного руху, зокрема розправа обласних судів над членами Української Гельсінкської Групи в глухих закутках Донецької (м. Дружківка), Київської (м. Васильків), Чернігівської (м. Городня) областей, що відбулися за зачиненими дверима без реального права на захист, з численними порушеннями основних засад КПК УРСР, Конституції УРСР, Прикінцевого Акту Гельсінкської наради та міжнародного Пакту про громадянські та політичні права.

Жорстокі, нелюдські розправи над п’ятьма членами групи (12-15 років концтаборів та заслання), а також примусове позбавлення громадянства генерала Петра Григоренка, не залякали суспільно активних громадян і не зняли питання про боротьбу за демократизацію суспільно-політичного життя України та усунення постійних порушень прав громадян.

Кількість робітників і колгоспників у складі Верховної Ради, що одностайним піднесенням рук схвалюють бюджети та будь-які інші закони й беззаконня (як це має місце останніх 60 минулих літ) — це ще ніяк не демократія.

Про законність, без якої неможлива демократія, можна говорити в тому разі, коли права людини залежать лише від закону, а не від волі чиновної бюрократії. Створюючи Українську Гельсінкську Групу, ми не питали дозволу у виконавчої влади — таке право нам дає закон.

За перший рік існування Групи репресовано чотирьох її членів, а потім ще двох. Через те, що в КДБ неодноразово заявляли, що арештували Олексу Тихого, Миколу Руденка, Мирослава Мариновича, Миколу Матусевича не за участь у Групі, а за індивідуальні дії, шість членів групи перед наближенням річниці діяльности вирішили звернутися до Ради Міністрів УРСР з клопотанням такого змісту:

КЛОПОТАННЯ*

Стаття 39 Конституції СРСР говорить, що:

«Громадяни СРСР мають усю повноту соціяльно-економічних, політичних та особистих прав і свобод...».

Ми — громадяни СРСР і таким чином, це ми маємо всю повноту... прав і свобод.

Стаття 51 Конституції СРСР говорить, що «Відповідно до цілей комуністичного будівництва громадяни СРСР мають право об’єднуватися в громадські організації...».

Отже, ми — громадяни СРСР, маючи всю повноту прав і свобод, маємо право об єднуватись у громадські організації.

Користуючись своїми громадянськими правами, група осіб, а саме: Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Оксана Мешко, Микола Руденко, Ніна Строката і Олекса Тихий 9-го листопада 1976 року створили громадську групу під назвою «Українська Громадська Група Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод», про що й повідомили уряд УРСР, надіславши йому Декларацію Групи з викладом цілей Групи і методів роботи.

Як видно з самої назви громадської організації, Група ставила собі за мету сприяти виконанню в УРСР гуманітарних положень Прикінцевого Акту Гельсінської наради.

Група не зареєстрована й існує неофіційно.

З огляду на ст. 4 Конституції СРСР, ми вважаємо за необхідне надати Групі офіційний статус.

Адміністративний кодекс УРСР не встановляє правил реєстрації недержавних громадських організацій, тому ми звертаємося прямо до уряду УРСР: або безпосередньо вирішити питання, або передати його Міністерству внутрішніх справ УРСР з тим, щоб було:

а) Розглянуто Деклярацію Української Громадської Групи Сприяння Виконанню Гельсінських Угод для визначення конституційности цілей Групи і методів її діяльности;

б) Винесено постанову про надання Групі прав юридичної особи через реєстрацію Групи;

в) Передано копію постанови про реєстрацію Міністерству фінансів УРСР для відкриття в банку окремого рахунку.

Група складається з суспільно-активних людей незалежно від національности і діє у складі членів Групи і кореспондентів Групи. Ініціаторів, що нижче підписалися, просимо вважати фундаторами юридичної особи:

Олекса Бердник — керівник Групи, Петро Григоренко — координатор Групи, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Ніна Строката.

Адреса Групи: 252086, Київ-86, вул. Верболозна, 16.

Додаток: Декларація Української Громадської Групи Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод.

Вчинено в Києві 14 жовтня 1977 року».

З початком другого року діяльности Групи КДБ  — «карающий меч диктатуры» арештував п’ятого члена Групи — Левка Лук’яненка, а незабаром Президія Верховної Ради СРСР позбавила громадянства генерала Петра Григоренка — шостого члена Групи, заборонивши йому повертатися з відпустки (яку він провів у США) до СРСР для проведення правозахисної діяльности.

З Чернігівського слідчого ізолятора 3.04.78 р. Лук’яненко подав до Президії Верховної Ради УРСР заяву, в якій незалежно від його арешту й припинення активної участи в діяльності Групи просив зажадати Декларацію Групи, розглянути її з точки зору відповідности змісту Конституції УРСР і ухвалити відповідне рішення про надання Групі офіційного статусу.

Через те, що ніхто з членів Групи ніякої відповіді не отримав, ми — Олекса Тихий та Левко Лук’яненко — вирішили тепер уже з нового місця — особливо суворого концтабору, що в селищі Сосновці Зубово-Полянського району Мордовської АРСР — звернутися знову з офіційною заявою у цій справі. Хоч ми тепер і за гратами, але проблема прав людини і України нас хвилює не менше, ніж вона цікавила нас тоді, коли ми жили на Україні.

Через свою фізичну ізоляцію ми неспроможні брати активну участь у діяльності Групи, але ми й далі вважаємо себе її членами, радіємо з поповнення її новими людьми і тому задля Групи та її правозахисник цілей спрямовуємо до вас цю заяву з повторенням клопотання, зформульованого 14.10.77 року шістьма членами Групи та 3.04.78 р. — Лук’яненком.

Ми розуміємо, що практично ви повністю залежите від Москви і самі неспроможні вирішити питання не тільки про реєстрацію Групи, але й про діялог з нею на цю тему. І все ж, через те, що формально УРСР — суверенна республіка, а утворення громадської групи — зовсім незначна подія і всяка ймовірна офіційна постанова може бути ухвалена в Києві, ми й звертаємось до Києва.

Реєстрація Групи та надання їй офіційного статусу сприятиме пробудженню байдужих до активного громадського й національного життя людей, що безперечно, сприятиме прогресивному розвиткові українського суспільства, і через розширення міжнародних контактів — зміцненню миру в усьому світі.

Для розгляду нашої заяви по суті слід зажадати примірник Декларації Української Громадської Групи Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод з архіву Донецького, Чернігівського чи Київського КДБ, де вони зберігаються у так званих кримінальних справах на Миколу Руденка, Мирослава Мариновича, Миколу Матусевича та нас двох, як доказ нашої невинности та деспотичного характеру сучасного політичного режиму, що неспроможний обходитися без жорстокого переслідування чесних громадян за Слово.

Лютий 1979 рік.


______________


* Текст цього клопотання був опублікований також у збірнику документів і матеріалів Української Гельсінської Групи — «Український Правозахисний Рух» (В-во «Смолоскип», 1978 р.), стор. 177-179, а також англійською мовою у збірнику „The Human Rights Movement in Ukraine” (Smoloskyp Publishers, 1980), стор. 24-26.

Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=УГГ_1978—1982/Заява_Лук%27яненка_і_О._Тихого&oldid=104818