Вікіджерела

УГГ 1978—1982/Лист Л. Лук'яненка, жовтень 1977 р.

ЛИСТ ЛЕВКА ЛУК’ЯНЕНКА

Привіт Вам, преславний козаче Василю!

Посилаю Вам листа про моє життя-буття. Мені знову продовжили адміністративний нагляд на шість місяців. А я вже думав, що нарешті позбудуся набридливих обмежень і зможу ходити до театру та поїхати бодай до кількох історичних місць рідного краю.

Але знову заборона. За першим продовженням нагляду мені до первісних обмежень додали заборону відвідувати готелі міста. Тепер додали півгодини домашнього арешту, і я вже маю бути вдома не від 10-тої години вечора, а від 9:30. У постанові щодо обґрунтування продовження нагляду написано, що начальник міліції

«...знайшов: за 1,5 року перебування під адміністративним наглядом на шлях виправлення не став, двічі допускав порушення правил, за що двічі піддано його мірам адміністративного покарання. Крім того, останнього часу, попри попередження органів міліції, допускав порушення — виїзди з Чернігова, не повідомляючи органів міліції».

Протягом першого року нагляду трапилися дві оказії, за які мене штрафували, а потім продовжили нагляд на півроку. Протягом усього цього часу я жодного разу не спізнювався на реєстрацію, не заходив до бару, ресторану, кафе, не наближався до жодного з готелів міста, не покидав свого помешкання від 22-ої до 6-ої години, не поїхав до аеропорту, проводжати свою дружину, не затримався на праці. Ходив «струночкою» і був перед міліцією «тихіше води, нижче трави». І все ж не задовольнив своїх наглядачів.

У чому ж справа?

За словами «останнього часу допускав виїзди з Чернігова» є такі факти: десь під кінець лютого, після арешту Миколи Руденка та Олекси Тихого, в п’ятницю до мене на працю до лікарні приїхали два офіцери Чернігівського УКВС, посадили мене до автомашини й привезли додому, де приблизно від 16 до 19 години я друкував на своїй друкарській машинці й писав скорописом та імітував під друковані літери що попало для графічної експертизи у справі заарештованих. Це вимагало немало уваги, і я, перебуваючи в розпорядженні такої поважної організації, як КДБ, не думав про міліцію. Крім того, тоді була тяжко хвора моя дружина, і якщо в мене в пам’яті залишався вільний проміжок, то я думав про дружину, а не про міліцію. А жаль! Бо наступного дня мене викликали до міліції та попросили пояснень, чому в п’ятницю не з’явився для реєстрації. Я пояснив. Міліція захотіла підтвердження від КДБ. Звідти написали папір, де підкреслили, що я їм нічого не сказав про обов’язок іти до міліції для реєстрації. Міліція розцінила це як самовілля з мого боку і суворо попередила.

У березні за дозволом міліції я поїхав до Хрипівки до своїх батьків. Із Донецького УКДБ надіслали до Чернігівського УКДБ (чому не просто мені через пошту?) повістку про виклик мене до Донецького УКДБ. Старший лейтенант Чернігівського УКДБ приїхав на машині до Хрипівки і вручив мені повістку. Я висловив бажання негайно поїхати до Чернігова, щоб попередити міліцію, дружину та товаришів по праці. Старший лейтенант не дав мені такої можливосте заявивши, що він мене відвезе до станції Городня і посадить на поїзд Мінськ-Донецьк, що було й зроблено перед початком наступного дня. Коли я повернувся з Донецька районний відділ міліції домагався письмового пояснення, чому я не з’явився в п’ятницю на реєстрацію. Я написав. Начальник розцінив мою подорож як нове самовілля супроти міліції й суворо вимагав у майбутньому інформувати і брати дозвіл для таких виїздів із Чернігова. Я гадав, що проїзних документів і повісток КДБ досить, щоб обґрунтувати те, що я не за власним капризом виїхав із Чернігова, а виконував визначений законом обов’язок свідка, за невиконання якого КК накладає покарання. Але міліція знати не хотіла жодних інших обов’язків і вимагала слухатися тільки її, бо, мовляв, судити за порушення адміністративного нагляду будемо ми, а не хто інший.

У квітні мене знову викликали до Донецька. Цього разу той самий старший лейтенант Управління КДБ приніс повістку на квартиру і сказав, щоб я наступного дня як можна раніше виїхав. Оскільки було вже пізно, я спитав, старшого лейтенанта, як бути з міліцією, щоб не мати нових неприємностей. «З міліцією все буде полагоджено, — той відповів, — не турбуйтеся!». Дружина була на селі й мала повернутися наступного дня. Щоб вона знала, де я пропав, я попросив старшого лейтенанта наступного дня потелефонувати їй на працю, а вона нехай потелефонує до лікарні на працю. Старший лейтенант люб’язно обіцяв усе полагодити. Після його запевнень я наступного ранку поїхав не до міліції, а на автовокзал, тим більше, що повістку вручили із запізненням і я мусів поспішати.

Коли я повернувся з Донецька, начальник міліції заявив, що я їжджу самовільно й мене треба «знову» судити. «Якщо, — сказав він, — КДБ дасть письмове підтвердження, що вони вам вручили повістку й полагодили з нами питання про ваш виїзд, то цього разу не будемо судити, але якщо не дасть такого підтвердження, ви станете перед судом за порушення нагляду. Майте на увазі: це — останній раз! Якщо знову виїдете куди-небудь без нашого дозволу — будемо судити!».

Від 10 год. ранку до 18.30 я просидів у коридорі міліції, поки нарешті начальник зволив мене відпустити. (Того самого дня в обласному суді слухали справу Петра Рубана).

Наступна така подорож відбулася в травні — мене викликали до київського КДБ як свідка у справі членів Української Громадської Групи Сприяння Виконанню в УРСР Гельсінкських Угод — Миколи Матусевича та Мирослава Мариновича. Повістку вручили більш-менш своєчасно, і я ввечорі поїхав до міліції. Вартовий потелефонував начальникові додому. Я написав лаконічно, що мене викликають, і просив повідомити мене про рішення начальника. Він прийшов і, перевіривши повістку, на моїй записці великодушно написав: «Дозволяю».

Ці мої «порушення» міліція записала в постанові як підставу продовжити нагляд. Усно начальник міліції додав, що він зменшує мою свободу пересування на тридцять хвилин для того, «щоб я не ходив до молитовного будинку баптистів та не виголошував там антирадянських промов», він посилався при цьому на заяву, адресовану прокуророві области від якогось баптиста. Я пробував щось сказати, але начальник міліції пояснив, що баптисти — зареєстрована секта і перебуває під наглядом міліції. «Якщо до молитовного будинку приходить незареєстрована людина, ми її штрафуємо», — сказав він. (До речі, у списку людей психіятра Железняка, яких він відвідує як психічно ненормальних, більшість — віруючі-сектанти.).

Те, що серед баптистів є агент — не дивно. Цікаво ось що: чому не треба було писати про мене відкриту заяву й називати мою розмову з ними антирадянською? Ти розумієш, що жодної антирадянщини я говорити не міг. Мова йшла про проект нової Конституції СРСР, власне про дві статті: 34 і 52.

Пізніше свій погляд на статтю 52 з точки зору статті 34 я виклав у зверненні до екзарха отця Філарета, а тоді питання ще тільки варилося, ані на півграма більше того, що потім написав у зверненні, я там не сказав.(Щоб було ясно, про що мова йде, я додаю це звернення.). Так, що саме кваліфіковано як антирадянщина?Непогодження зформулюванням статті 52 проекту Конституції? Але це ж не закон. Це проект закону, і непогодження з формулюванням статті, яку запропонувала Конституційна комісія, кваліфіковано як антирадянщину!

Що це? Чудасія? Жарт? О, ні!..

Ще нагляд мені продовжили за те, — як сказав начальник міліції, — «що я підтримую зв'язки з людьми, які займаються антирадянською діяльністю».

Я знаю своїх знайомих. Ніхто з них не займається протизаконною діяльністю. Це правда, що більшість моїх приятелів настроєні проти бюрократів і тих чиновників, які тлумачать радянські закони в дусі періоду культу Сталіна й, всупереч законові, обмежують законні права радянських громадян, але антибюрократичність — не є антирадянщиною, бо бюрократи — це ще не радянська влада.

На жаль, ми не маємо можливости провадити диспут, і вся наша аргументація залишається нам самим.

Більш-менш останні новини мого життя такі.

У різний час я й мої рідні переказували до тюрми гроші моїм друзям, посилали бандеролі або виявляли ще якісь інші ознаки співчуття й допомоги. За наших можливостей та за їхніх умов ця допомога виявлялася в зовсім незначних розмірах та й не часто.

Так ось, прокуратура — сторож законносте — зайнялася поясненням що до чого. Спочатку викликали до облпрокуратури Валентину, дружину брата Олександра, і почали питати її, чи не знає вона, що її чоловік переказує гроші до тюрми? А яка зарплата в її чоловіка? Чи переказував він гроші до тюрми? і т. д. А пощо їм це?.. А, що, в них є зайві гроші?..Потім викликали Олександра, і знову запити: ви надсилали гроші до тюрми? Яка у вас зарплата? А чому ви це робили? Ви думаєте, що це їм (арештантам) допоможе?..До Хрипівки до батьків прийшов міліціонер і допитував: ви давали гроші Левкові? Посилали їх через пошту чи так передавали? Як може ваш син пересилати гроші до тюрми з його зарплатою розміром 67,5 крб.? Пощо він це робить?..

Ще до цього почали проводити (і проводять) другу акцію, а саме викликають людей, котрі підписували заяву з приводу відвідування мене психіятром Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні Железняком, і допитують: ви підписували заяву? Хто писав заяву? Ви добре знаєте Левка Григоровича?

Знаєте, психіатрія — наука складна... і так далі, і так далі. Начебто хтось щось приховує, начебто невідомо, що заяву написала дружина, так затягають хмарами, наводять страх...

До Чернігова приїхав Харківський театр музичної комедії, й ми з братом та з дружинами пішли на прем’єру «Третьої весни». Я пішов до міліції, написав заяву з проханням дозволити піти до театру й затриматися в ньому до закінчення спектаклю, тобто повернутися на квартиру після 21.30 вечора. Начальник дозволив, і ми пішли.

Ти знаєш, що велику частину квитків розподіляють між організаціями міста і профспілкові організатори намагаються поширити їх серед своїх робітників, часто продаючи їх за половину ціни. Якщо ніхто не хоче йти на спектакль, тоді, буває, скидають кілька десятків копійок і покривають вартість квитків, а самі білети викидають до смітника. Цього разу до такого не дійшло, але продавали їх за половину ціни 1,25 крб., і Надя взяла 4 штуки.

Перед початком спектаклю з’явилися дві великі команди студентів або таких, що навчаються, майже самі дівчата, і коли ми зайшли до театру, зал був повний.

Під звуки Ієрихонських труб піднялася завіса. І ми побачили 8 червоноармійців у будьоновках і шинелях періоду громадянської війни, а в середині їхньої шеренги — дівчину в такій самій уніформі та командира в шкіряній куртці й синіх штанах. З досить суворим, безрадісними обличчями вони прокричали якусь, імовірно, дуже революційну пісню. Спустили завісу з п’ятикутною зіркою на третину всієї сцени. Праворуч і ліворуч вийшли дві фігури, цілком одягнені в червоне: червоні черевики, червоні штани, червоні куртки, червоні будьоновки. В руках кожний тримав срібну трубу з червоними прапорцями, тонкі, високі. Обличчя їхні зовсім нічого не висловлювали, і тому їх зовсім якось не видно було. Тим більше, що завіса була такого самого кольору. Цілковита однаковість робила їх не живими людьми, якимись привидами з того світу. Протягом усього спектаклю вони з’являлися час від часу перед срібними смугами п’ятикутної зірки на червоній завісі, такого самісінького відтінку, що й їхній одяг, і то байдуже потрублять якусь коротеньку мелодію та мовчки зникають, то, також мовчки, без виразу з’являються перед зіркою, то схиляються перед нею. їхні мовчазні рухи були схожі на якісь чортівські заклинання, а їхня однаковість та безликість переносили їхні чаклунські рухи в давнєпрадавнє минуле і навівали почуття якоїсь загробності.

Між появою цих тіней нас розважали деклямаціями про цінність хліба та його значення для світової революції, а також ерзац-піснями такого самого змісту.

Під час антракту зал наполовину спорожнів. Ми вирішили потерпіти до кінця, тому що рідко ходимо.

У п’єсі є чудовий образ торговки Дори Соловійчук, але його штучно ввели до сюжету і він, був неспроможний рятувати п’єсу.

 — Ліпше було б не піти, — сказала дружина. — Ліпше щавель та огірки законсервувала б.

 — Жаль, що міліція дозволила, — подумав я.

Після такої п’єси хочеться присягатися ніколи не ходити до театру. Ні, просто треба йти на старі, відомі п’єси. В них, правда, на тебе вже нічого нового не чекає, зате вони приємно оживляють стару естетичну насолоду.

Був час, коли Харків — найбільше місто Слобожанщини — займав, мабуть, провідне місце в українській культурі. Тепер він приніс нам російську культуру, До речі, не найліпшого «ґатунку».

Василю, як Вам живеться? Може б Ви колись зібралися і написали листків з 5-6? Хотілось би докладніше уявити собі Вашу ситуацію, здорв’я, настрій.

Посилаю Вам Прикінцевий (закінчений) Акт Гельсінської наради. Не хотіли б Ви зробити усні корективи, бо хтось досить погано переклав, а я так передрукував і Вам посилаю.

Нехай хоронить Вас Господь.

 Ваш

11. 08. 77 р.

Левко

Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=УГГ_1978—1982/Лист_Л._Лук%27яненка,_жовтень_1977_р.&oldid=104815