Три мушкетери (1929)/2/26
| ◀ XXV. Манастир бетюнських кармеліток | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XXVI. Дві відміни демонів |
XXVII. Крапля води ▶ |
|
— Ах! — разом скрикнула міледі й Рошфор. — Це ви?
— Так, я.
— Ви приїхали? — спитала міледі.
— З-під Ля-Рошелі. А ви?
— З Англії.
— Як Б'юкенгем?
— Вбито, або серйозно поранено. Коли я від'їздила, не добувшись нічого, якийсь фанатик убив його.
— А-а, ось щасливий випадок, що цілком задовольнить його еміненцію — з усмішкою промовив Рошфор. — Чи ви повідомили вже кардинала?
— Я написала йому з Булоні. Але як ви опинилися тут?
— Його еміненція хвилювався й послав мене відшукати вас.
— Я лише вчора приїхала.
— Що ж ви зробили за цей час?
— Я не гаяла даремно часу.
— О, не маю сумніву.
— Знаєте, на кого я натрапила тут?
— Ні.
— Угадайте.
— Як я можу вгадати?
— На молоду жінку, яку королева визволила з тюрми, ту саму пані Бонасьє, місце перебування якої було невідоме кардиналові.— Дуже хороше! Це другий випадок, що може дорівнювати до першого. Кардиналові дійсно таки щастить. Вона знає вас?
— Ні.
— Значить, вона вважає, що ви чужа для неї?
Міледі всміхнулася.
— Я найкраща її приятелька.
— Слово чести, тільки ви, графіне, можете робити такі дива.
— І я приїхала, Рошфоре, дуже доречі, бо знаєте, що тут діється?
— Ні.
— Завтра чи позавтра приїдуть по неї з наказом королеви.
— Невже? Хто ж саме?
— Д'Артаньян і його приятелі.
— Справді, вони доведуть до того, що примусять нас запровадити їх до Бастилії.
— Чому ж цього не зроблено досі?
— Що маєш робити! Пан кардинал відчуває до цих мушкетерів якусь незрозумілу для мене приязнь. Чорт побирай! Що ж його робити?
— Що вам переказав кардинал для мене?
— Він звелів одержати від вас письмовні чи словесні повідомлення, повернутися до нього поштарськими кіньми, а коли він ознайомиться з тим, що ви зробили, то вирішить, що належить вам робити далі.
— Виходить, я мушу залишатися тут?
— Тут чи поблизу.
— А чи не можете ви взяти мене з собою?
— Ні, я маю певний наказ: коло табору вас можуть упізнати, а ви ж розумієте, що ваша присутність там компрометуватиме його еміненцію.
— Значить, я мушу залишатися тут чи поблизу?
— Так, лише скажіть наперед, де ви будете чекати на розпорядження кардинала, щоб мені знати, де вас шукати?
— Покажіть цей папірець з підписом кардинала й скажіть, що по мене приїдуть сьогодні чи завтра, і що я повинна податися далі з особою, яка з'явиться від вас.
— Дуже хороше.
— Не забудьте, розмовляючи про мене з ігуменею, схарактеризувати мене якнайгірше.
— Навіщо?
— Я — жертва кардинала. Треба привернути до себе цю маненьку пані Бонасьє.— Так, так! Тепер скажіть, де мені знайти вас, щоб дурно не бігати?
— Вірно. Почекайте.
— Вам треба мапу?
— О, я добре знаю цю місцевість.
— Ви? А коли ж ви були тут?
— Я тут виховувалася.
— Справді?
— Як бачите, іноді може буди корисним і те, що вас десь виховують.
— Отже, ви чекатимете на мене?
— Дайте поміркувати хвилину. Та ось — в Армантьєрі.
В Армантьєрі? Що це таке?
— Невеличке місто на річці Ліс. Досить лише переїхати через річку, і я в іншій державі.
— Чудово. Але, ясна річ, ви переїдете через річку лише в разі небезпеки.
— Звичайно.
— У такому разі, як я дізнаюся, де ви?
— Вам непотрібний ваш льокай?
— Ні.
— Це вірна особа?
— Цілком.
— Дайте його мені. Його ніхто не знає. Я залишу його там, звідки подамся, і він проведе вас туди, де я буду.
— Ви кажете, що чекатимете на мене в Армантьєрі?
— Так.
— Напишіть цю назву на клапті паперу, щоб я не забув. Назва міста не може скомпрометувати, чи не так?
— Хто знає? Та дарма! — сказала міледі, написавши назву на клапті паперу. — Нехай! Я однаково компрометую й себе.
— Гаразд, — сказав Рошфор, взявши папір з рук міледі, згорнув і засунув його у підшивку капелюха. — Будьте спокійні. Коли я й загублю цей папір, я зроблю, як роблять діти: повторятиму цю назву протягом усієї дороги.
— Ви вже їдете? Почекайте трошки. Ще кілька слів. Я бачила гарний гай, що межує з садом манастиря. Скажіть, щоб мені дозволили гуляти в цім гаю. Хто знає? Може, мені доведеться втекти через задні ворота.
— Ви все передбачаєте!
— А ви забуваєте про одне…
— Про що?
— Спитати, чи не потрібні мені гроші?
— Правильно. Скільки вам треба?
— Усе золото, що маєте з собою.— У мене майже п'ятсот пістолей.
— У мене стільки ж. Мавши тисячу пістолей, можна не боятися нічого. Вивертайте ваші кешені.
— Ось маєте.
— Добре! Коли ви від'їздите?
— За годину. Треба підживитись, а тимчасом пошлю по поштового коня.
— Чудово! До побачення, пане Рошфоре!
— До побачення, графіне!
— Поклопочіться про мене перед кардиналом.
— А ви згадайте за мене перед сатаною.
Міледі й Рошфор пересміхнулися й розлучились.
За годину Рошфор учвал мчав назад. За п'ять годин він проїхав через Арас.