Три мушкетери (1929)/2/25
| ◀ XXIV. У Франції | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XXV. Манастир бетюнських кармеліток |
XXVI. Дві відміни демонів ▶ |
|
Міледі щасливо проїхала між військових кораблів двох націй і дісталася Булоні без ніяких пригод.
Висівши в Портсмуті, вона удавала з себе англійку, засланицю з Ля-Рошелі, переслідувану французами, а прибувши за два дні до Булоні, обернулася на французку, яку в Портсмуті з ненависти до Франції переслідували англійці.
А втім міледі мала найкращий паспорт: вроду, показність і щедрість, з якою вона розкидувала гроші. Увільнена од звичайних формальностей, старим начальником порту, що з люб'язною усмішкою й галантними манірами поцілував їй руку, міледі залишилася в Булоні лише на час, потрібний для відсилки поштою листа такого змісту:
„До його еміненції монсеньєра кардинала Де-Рішельє, табор під Ля-Рошеллю.
Ваша еміненція можете бути спокійні. Його ясновельможність герцоґ Б'юкенгемський не поїде до Франції.
Булонь. 25 серпня, увечорі.
Міледі де…
P. S. Згідно з бажанням вашої еміненції, я їду до бетюнського манастиря кармеліток, де чекатиму ваших розпоряджень“.
Дійсно, того ж таки вечора міледі рушила до Парижу. Її захопила ніч. Довелось переночувати в коршмі, а назавтра о п'ятій рано вона виїхала й за три години була вже в Бетюні, попросила вказати їй манастир кармеліток і зараз же попрямувала туди.
Її перестріла ігуменя. Міледі показала розпорядження кардинала. Черниця звеліла приділити їй кімнату й подати сніданок.
По сніданкові ігуменя прийшла до неї з визитою. У манастирі мало розваг, і добряча ігуменя поквапилася познайомитися із своєю новою пансіонеркою.
Міледі поклала за всяку ціну подобатися ігумені. І це завдання для такої талановитої жінки було зовсім легке. Вона удавала з себе люб'язну й ввічливу особу.
Але міледі перешкоджали такі труднощі: вона не знала, хто така ігуменя: роялістка чи кардиналістка, а тому трималася середини. А ігуменя з свого боку поводилася ще обережніше, задовольняючись тим, що кожен раз, як мандрівниця вимовляла ім'я його еміненції, низько схиляла голову.
Міледі думала, що в манастирі їй доведеться нудитися світом і поклала піти на щастя, аби з'ясувати собі, як їй поводитися. Бажаючи виявити, до якої міри доходить скромність ігумені, вона почала ганьбити кардинала, спершу манівцями, а потім сміливіші; розказувала про любощі міністра з пані Д'Егійон, з Маріон Де-Лорм і іншими ґалантними дамами.
Ігуменя стала слухати уважніш, трохи пожвавіла й всміхнулася.
— Добре, — подумала міледі, — їй припадає до смаку моє оповідання; якщо вона й кардиналістка, то, принаймні, без фанатизму.Тоді вона перейшла до переслідувань, які зазнають вороги кардиналові. Ігуменя лише перехристилася, не висловивши ні хвали, ані догани.
Це ствердило думку міледі, що черниця скорше роялістка, ніж кардиналістка, і вона стала говорити ще вільніше.
— Я зовсім не розуміюся на таких справах, — промовила нарешті ігуменя. — Але дарма, що ми живемо на великій відстані від двору, поза світськими інтересами, у нас є дуже сумні приклади того, про що ви розказуєте: одна з наших пожилиць дуже постраждала від помсти й переслідувань пана кардинала.
— Одна з ваших пожилиць пансіонерок? — перепитала міледі. — Боже мій, боже мій! Бідолашна жінка! Як мені жалко її!
— І ви цілком праві, бо вона варта жалощів: тюрма, погроза, жорстоке поводження — всього вона зазнала. А втім, — додала черниця, — поводячись з нею так, кардинал, мабуть, мав рацію. Щоправда, вона вдає з себя янгола, та не завжди можна судити про людей з їхнього вигляду.
— Пан кардинал переслідує не тільки злочини, — відповіла міледі, — але й доброчини, що він карає суворіш, ніж деякі злочини.
— Дозвольте мені, пані, висловити здивування з приводу цього, — сказала ігуменя.
— З чого? — наївно спитала міледі.
— А з того, про що ви кажете.
— А що ж бачите ви дивного в моїх словах? — усміхнувшись, спитала міледі.
— Ви друг кардинала, якщо він прислав вас сюди, а разом із тим…
— А разом із тим говорю про нього зле? — докінчила міледі думку ігумені.
— Принаймні, ви не кажете про нього нічого доброго.
— Це тому, — промовила міледі, — що я — не друг його, а жертва.
— А лист, де він рекомендує мені вас?..
— Це наказ залишатися мені тут немов під арештом, доки не випустить мене звідси хтось з його прибічників.
— А чому ж ви не втекли?
— А куди ж я тікатиму? Невже ви думаєте, на землі є такий куток, де б кардинал не міг відшукати, коли схоче завдати собі труднощів простягнути руку? Якби я була мущина, то це, мабуть, до деякої міри можна було б ще припустити. Але жінка… Що, на вашу думку може зробити тут жінка? А ця молода дама, що перебуває у вас, спитувалася втекти?— Ні, не спитувалась, та її справа окрема. Мені здається, її затримують у Франції якісь любощі.
— Як її прізвище?
— Її, як Кеті, рекомендувала мені одна дуже вельможна дама. Я не пробувала дізнатися про її справжнє ім'я.
— Кеті! — скрикнула міледі — Ви певні в цім?
— У тім, що вона так узиває себе? Звичайно. А хіба ви її знаєте?
Міледі всміхнулася, подумавши, що ця молода жінка могла бути її колишня камеристка.
— А коли могла б я побачити цю молоду даму, до якої я почуваю чомусь велику симпатію? — спитала міледі.
— Та сьогодні ж увечорі, — відповіла ігуменя, — а то навіть удень. Але ви казали, що чотири дні були в дорозі, прокинулися сьогодні о п'ятій рано і, напевно, маєте потребу відпочити. Лягайте й засніть. Перед обідом ми вас розбудимо.
Міледі попрощалася з ігуменею й лягла, заколисана думкою про помсту, яку природно звело їй на мисль ім'я Кеті. Вона пригадала майже необмежену обіцянку кардинала, дану їй на той випадок, коли вона успішно доведе до краю свою справу. Вона здобулася свого, і тепер Д'Артаньян в її руках.
Єдине лякало її: це — гадка про чоловіка. Чоловік той був граф Де-Ля-Фер. Вона вважала його за померлого або, принаймні, була впевнена, що він поза межами Франції, і несподівано стріла його в особі Атоса, найкращого друга Д'Артаньянова.
Її розбудив тихий голос коло ліжка. Міледі розплющила очі й побачила ігуменю в супроводі молодої жінки, з білявим волоссям, з ніжною церою, що з прихильною цікавістю дивилася на неї.
Обличчя цієї молодої жінки було для міледі зовсім незнайоме. Вони дуже уважно подивились одна на одну.
Ігуменя познайомила їх і пішла, залишивши молодих жінок самих.
Жінка, побачивши, що міледі ще лежить, хотіла вийти слідом за ігуменею, та міледі затримала її.
— Як, пані, — сказала вона їй, — я ледве встигла скинути на вас оком, а ви хочете вже кидати мене! А я, признаюсь, трохи сподівалася, що поділятиму мою самотність із вами підчас мого перебування тут.
— Ні, пані, — відповіла жінка, — я тільки боялася, що не в свій час прийшла: ви втомились і спали.
— Що за важниця! Чого можуть бажати люди, що сплять? Хіба що прокиду. Такої втіхи ви завдали мені, і дозвольте мені цілком скористатися нею.І, взявши за руку, вона посадовила її в крісло, що стояло коло ліжка.
Жінка сіла.
— Боже мій, — сказала вона, — яка я нещасна! Уже шість місяців, як я живу тут, не мавши навіть тіні розваги. Тепер приїхали ви, і ваша особа мала стати мені за найприємніше товариство, а тут щохвилини я, напевно, повинна буду кинути манастир.
— Як! Ви скоро виходите? — спитала міледі.
— Принаймні, сподіваюся, — провадила та далі з радістю, яку й не намагалась приховати.
— Я чула, що вам довелося багато перетерпіти від кардинала. Це причина для ще міцнішої симпатії між нами.
— Значить, правду казала наша добряча ігуменя, що й ви жертва цього злісного пастиря?
— Тихо, — застерегла її міледі, — навіть тут неможна так говорити про нього. Усі мої нещастя сталися з того, що я сказала одній жінці майже те, що ви мені зараз кажете. Я вважала її за подругу, а вона мене зрадила. А ви теж жертва зради?
— Ні, — відказала жінка, — я жертва відданости, відданости жінці, яку я любила, якій я офірувала все своє життя й тепер ще ладна віддати його.
— І вона вас кинула, чи не так?
— Я була настільки несправедлива, що думала так. Але два чи три дні тому пересвідчилася в противному й дякую за це богові. Мені важко було думати, що вона забула про мене… Але ви, пані, здається, вільні і коли б схотіли втекти, то це цілком залежить од вас.
— Куди ж мені тікати без друзів, без грошей, з тої частини Франції, якої я не знаю, де я ніколи не бувала? Тепер мене переслідують, ніхто не може охоронити мене від гніву кардинала. Навіть королева й та примушена офірувати йому своїх друзів.
— Повірте мені, пані, що королева може вдавати, ніби вона кинула їх, і часто, саме тоді, як вони менш за все на це сподіваються, одержують доказ, що про них пам'ятають.
— Я вірю, — відмовила міледі: — королева дуже лагідна.
— О, значить, ви знаєте нашу прекрасну, благородну королеву, якщо так говорите про неї! — захоплено скрикнула жінка.
— Тобто, — схаменувшись, відповіла міледі, — я не маю чести бути особисто знайома з нею. Але я знаю багатьох її найближчих друзів. Я знайома з паном Де-Пютанжем, в Англії я знала пана Дюжара, знайома з паном Де-Тревієм.— З паном Де-Тревієм? — скрикнула жінка. — Ви знаєте пана Де-Тревія?
— Так, навіть добре.
— Капітана королівських мушкетерів?
— Капітана королівських мушкетерів.
— Отже, ви бачите, що ми скоро зблизимось і зробимось навіть подруги. Якщо ви знайомі з паном Де-Тревієм, ви мали відвідувати його?
— І часто! — ствердила міледі, яка, ступивши на цей шлях і помітивши, що брехня її має успіх, поклала довести її до кінця.
— Ви, мабуть, стрічали в нього декого з мушкетерів?
— Усіх, кого він звичайно приймає в себе, — відказала міледі, зацікавившись цією розмовою.
— Назовіть мені кількох осіб, яких ви знаєте, і ви побачите, що це будуть мої друзі.
— Я знаю, — зніяковіла міледі, — пана Де-Сувіньї, пана Де-Куртаврона, пана Де-Ферюсака.
Жінка мовчала, потім, побачивши, що та спинилася, спитала:
— Чи не знаєте ви пана Атоса?
Міледі сполотніла, як те простирадло, де лежала, і хоч як уміла вона володіти собою, не спромоглася утриматись од поклику, схопивши за руку свою бесідницю й поїдаючи її очима.
— Що з вами? — скрикнула бідна жінка. — Невжеж я сказала таке, що викликало у вас біль?
— Ні, але це ім'я вразило мене тому, що я теж знала цього дворянина, і мені здалося дивним стрінути особу, що, видно, також добре знайома з ним.
— О, добре, добре! І не тільки з ним, але й з його приятелями, панами Портосом і Арамісом.
— Справді? Я теж знаю їх, — скрикнула міледі, почувши, що холод проймає її до самого серця.
— Коли ви їх знаєте, то ви повинні знати, що це добрі й щирі товариші. Чому ви не звернетесь до них, якщо вам потрібна допомога?
— Тобто, — пробурмотіла міледі, — я не зв'язана ні з ким з них справжньою приязню, а знаю тому, що багато чого чула від їхнього приятеля пана Д'Артаньяна.
— Ви знаєте пана Д'Артаньяна? — і собі скрикнула жінка, схопивши за руку міледі й поїдаючи її очима.
Потім, помітивши дивний вираз на обличчі міледі, додала:
— Вибачте, пані, ви як його знаєте?
— Як друга, — зніяковівши, відповіла міледі. — А-а, тепер я впізнала вас — ви пані Бонасьє!Молода жінка відступила з подивом і жахом.
— Не відмовляйтесь! Признавайтесь! — настоювала міледі.
— Нехай так, пані, — сказала жінка, — значить, ми суперниці.
— О, ні, — згукнула міледі голосом, де бреніла справжня щирість. — Ні в якому разі.
— Я вірю вам, але чому ж ви так скрикнули?
— Як! Ви не розумієте цього? — промовила міледі, підбадьорившись і опанувавши себе.
— Як же мені розуміти це? Я нічого не знаю.
— Невжеж ви не розумієте, що пан Д'Артаньян, бувши мені друг, звірів мені свої таємниці.
— Справді?
— Ви не розумієте, що мені відомо все: ваше викрадення з маленького будинку в Сен-Клю, розпач його й приятелів, даремне шукання вас з того часу. І як же ви хочете, щоб я не дивувала, коли цілком несподівано зустрілася з вами віч на віч, з вами, про кого ми так часто говорили! З вами, кого він кохає від щирого серця; з вами, кого він примусив мене полюбити раніш, ніж я побачила вас. О, люба Констанціє, нарешті я стріла, нарешті, я бачу вас!
Обидві жінки з хвилину обіймали одна одну. Напевно, якби фізичні сили міледі дорівнювали її ненависті, то пані Бонасьє вийшла б з цих обіймів мертвою. Та не мавши змоги задушити її, міледі всміхнулася.
— Отже, ви знаєте, якого лиха я зазнала, — сказала пані Бонасьє, — коли він сам розказав вам про мої страждання. Але страждати за нього, це — щастя.
— Так, це — щастя, — механічно відказала міледі, думаючи зовсім про інше.
— І до того ж, — вела далі пані Бонасьє, — моїм стражданням скоро буде покладено край. Завтра, а мабуть і сьогодні ввечорі, я знову його побачу, і тоді минулого немов не було.
— Сьогодні ввечорі? Завтра? — здивувалась міледі, прийшовши від цих слів до пам'яті. — Що ви хочете сказати? Хіба ви чекаєте на якусь новину від нього?
— Я чекаю на нього самого.
— На нього самого! Чекаєте на Д'Артаньяна? Тут?
— На нього самого.
— Але цього не може бути: він із кардиналом у таборі під Ля-Рошеллю й повернеться тільки тоді, як здобудуть це місто.
— Ви так думаєте! А хіба є що неможливе для мого Д'Артаньяна, такого благородного й чесного дворянина?!— Ні, я не можу повірити вам!
— Так ось читайте! — в надпориві гордощів і радощів промовила нещасна молода жінка, подаючи міледі листа.
„Письмо пані Де-Шеврез, — подумала міледі. — Я була певна, що вони саме цим шляхом мали зносини“.
І вона жадібно прочитала такі рядки:
„Моя люба дитинко! Будьте напоготові. Наш друг скоро побачить вас тільки для того, щоб визволити вас з тюрми, де ви мали сховатися від небезпеки. Готуйтеся до від'їзду й ніколи не втрачайте надії на нас.
Наш милий ґасконець допіру показав себе відважним і відданим нам, як і завжди. Перекажіть милому ґасконцеві, що йому дуже вдячні за його попередження“.
— Так, так, — сказала міледі, — лист цілком ясний. Чи не знаєте ви, про яке попередження тут мовиться мова?
— Ні, я тільки здогадуюся, що він попередив королеву про якісь нові махінації кардинала.
— Безсумнівно це так, — зауважила міледі, повертаючи листа пані Бонасьє й задумливо схиливши голову на груди.
Тої хвилини почулося тупотіння коня.
— Ой, — скрикнула пані Бонасьє, кинувшися до вікна, — невже це вже він? На жаль, ні! Це хтось незнайомий мені, але здається, він їде сюди. Ось він спиняє ходу, спиняється коло брами, дзвонить.
Міледі скочила з ліжка.
— Ви цілком упевнені, що це не він? — спитала вона.
— О, звичайно!
— Може ви не роздивились як слід?
— О, я впізнала б його з одного пера на капелюсі, з кінчика плащу.
Міледі вбиралася.
— Це маловажно! Ви кажете, той чоловік іде сюди?
— Він уже ввійшов.
— До вас чи до мене?
— Боже мій, як ви стурбовані.
— Так, признаюсь, я не така довірлива, як ви. Я чекаю всього від кардинала.
— Тихо, — прошепотіла пані Бонасьє. — Сюди йдуть.
Дійсно двері відчинилися, і ввійшла ігуменя.
— Це ви приїхали з Булоні? — спитала вона в міледі.
— Так, я, — відповіла та, намагаючись зберегти байдужність. — Хто питає про мене?
— Якийсь чоловік, що не хоче назвати свого імени, та й ще приїхав од кардинала.— Він хоче говорити зо мною?
— Він хоче говорити з дамою, що приїхала з Булоні.
— Тоді, будь ласка, просіть увійти.
— Ой, боже мій, боже мій! — скрикнула пані Бонасьє. — Мабуть, якісь погані новини.
— І я теж боюся.
— Я залишу вас з цим незнайомим, але скоро він вийде, я повернуся до вас.
— Звичайно! Будь ласка!
Ігуменя й пані Бонасьє пішли.
Міледі залишилась сама, втупивши очі в двері. За хвилину на сходах почувся брязкіт острог, потім кроки наблизилися, двері відчинились, і ввійшов незнайомий. Міледі скрикнула з радошів: то був граф Рошфор, тінь його еміненції