Три мушкетери (1929)/2/14
| ◀ XIII. Про користь димарів у коминках | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XIV. Подружня сцена |
XV. Бастіон Сен-Жерве ▶ |
|
Як і передбачав Атос, кардинал не забарився зійти вниз. Він відчинив двері кімнати, де були мушкетери, і побачив Портоса й Араміса, що з запалом грали в кості. Кинувши оком по всіх кутках кімнати, він побачив, що бракує одного з його супутників.
— А де ж пан Атос? — спитав він.
— Монсеньєр, — відповів Портос, — він поїхав уперед на розвідини, бо деякі слова коршмаря примусили його гадати, що дорога не зовсім безпечна.
— А ви що робили, пане Портосе?
— Я виграв п'ять пістолей в Араміса.
— Чи не могли б ви й тепер поїхати разом зі мною?
— Ми до ваших послуг, ваша еміненціє.
— Ну, тоді на коней, панове, бо вже пізно.
Конюший стояв біля дверей і тримав за гнуздечку кардиналова коня.
Трохи віддалік, у тіні манячила група з двох чоловіків та трьох коней; то були люди, що мусіли провести міледі до форту Де-Ла-Пуант та подбати про її відплиття.
Конюх підтвердив кардиналові слова мушкетерів про Атоса. Кардинал, зробивши похвальний жест, вирушив у путь із оберегою, якої додержував і їдучи до коршми.
Атос же на той час був в іншому місці. Проскакавши з сотню кроків такою же ходою, він хутко погнав коня праворуч, накинув круга і, повернувши до гайка, спинився в двадцяти кроках од шляху, яким мав проїхати невеличкий загін. Побачивши спущені криси капелюхів товаришів та золоті торочки плаща пана кардинала, він дочекався, поки вони зникли за закрутом дороги, і вчвал помчав до коршми, куди його пустили без будь-яких заперечень, бо коршмар упізнав його.
— Мій офіцер, — сказав Атос, — забув передати дамі, що на другому поверсі, важливе доручення і доручив мені виправити свою помилку.— Увійдіть, — сказав коршмар, — вона ще у себе в кімнаті.
Атос скористався з дозволу, легко збіг нагору і, піднявшись до площадки, крізь напіввідчинені двері побачив, як міледі накладала капелюх.
Атос увійшов у кімнату й зачинив двері.
Почувши стукіт засува, міледі обернулася.
Атос стояв біля дверей, загорнувшись у плащ, з капелюхом, насунутим на очі. Побачивши цю німу, нерухому наче статуя, постать, міледі перелякалась.
— Хто ви такий і що вам треба? — вигукнула вона.
— О, це вона, — прошепотів Атос і, скинувши плащ та знявши фетрового капелюха, наблизився до міледі.
— Чи не впізнаєте ви мене, добродійко? — спитав він.
Міледі ступила крок наперед, а тоді подалась назад, ніби вздріла гадюку.
— Гаразд, — сказав Атос, — тепер я бачу, що ви мене впізнали.
— Граф Де-Ля-Фер! — прошепотіла міледі, полотніючи та одсуваючись до стінки, що заважала їй відійти ще далі.
— Так, міледі, — відповів Атос, — граф Де-Ля-Фер, який прийшов з того світу навмисне, щоб мати задоволення побачити вас. Отже, сідаймо і побалакаємо, як каже кардинал.
Міледі, охоплена невимовним жахом, сіла, не вимовивши й слова.
— Ви — гемон, посланий на землю, — сказав Атос. — Влада ваша велика, я це знаю, але й вам відомо, що за допомогою божою люди часто перемагали найстрашніших бісів. Ви вже раз спіткалися мені на моєму шляху. Я гадав, що знищив вас, добродійко, але чи то я помилився, чи може пекло воскресило вас…
По цих словах, що відживили в ній жахливі спомини, міледі з глухим стогоном схилила голову.
— Так, пекло воскресило вас, — повторив Атос, — пекло зробило вас багатою, пекло дало вам інше ім'я, пекло дало вам майже інше обличчя. Та воно не змило бруду з вашої душі й тавра з вашого тіла.
Міледі підскочила, ніби на пружині. В очах її блимнула блискавка. Атос залишився сидіти.
— Ви вважали мене за померлого, та й я мав вас за померлу. І ім'я Атоса поховало під собою графа Де-Ля-Фер, як ім'я міледі Клерік сховало Ганну Де-Бейль. Чи не так вас звали, коли ваш шановний брат одружив нас? Наше становище, дійсно, чудне, — усміхнувся Атос: — ми жили досі тому, що вважали один одного за померлих. Згадки бо не так, заважають, як жива істота. Проте, іноді й спомини бувають болячі.
— Нарешті, — глухо промовила міледі, — що привело вас до мене і чого вам од мене треба?
— Я хочу сказати, що, залишаючись незримим для вас, я все ж не спускав вас з очей.
— Чи знаєте ви, що я робила?
— Я можу день по дню вам розказати все від самого початку вашої служби в кардинала до сьогоднішнього вечора.
Усмішка недовір'я скривила бліді губи міледі.
— Слухайте: ви одрізали два діямантові навіски з плеча герцоґа Б'юкенгемського; ви викрали пані Бонасьє; ви, закохані в Де-Варда, відчинили двері панові Д'Артаньянові; ви, гадаючи, що Вард ошукав вас, хотіли примусити суперника вбити його; ви, коли цей суперник дізнався про вашу таємницю, хотіли вбити його за допомогою двох наємних душогубів, посланих вами слідом за ним; це ви, довідавшись, що куля не досягла своєї мети, послали йому отруєне вино з підробленим листом, щоб ваша жертва повірила, ніби вино надіслали йому друзі й, нарешті, ви у цій самій кімнаті, сидячи на тому стільці, де я тепер сиджу, оце тільки но взяли на себе обов'язок вбити герцоґа Б'юкенгемського замість одержаної обіцянки дозволити вам вбити Д'Артаньяна.
Обличчя міледі спалахнуло.
— Ви сутий диявол! — прошепотіла вона.
— Може статися, але в усякому разі запам'ятайте таке: вбийте, чи доручіть кому вбити герцоґа Б'юкенгемського, — мені байдуже, я його не знаю й до того ж він англієць. Але не смійте пальцем доторкнутися до жодної волосинки Д'Артаньяна, мого вірного друга, що його я люблю й охороняю. Або, присягаюсь вам пам'яттю мого батька, злочин, що ви маєте зробити, буде ваш останній злочин.
— Пан Д'Артаньян жорстоко образив мене, — глухо зауважила міледі, — і пан Д'Артаньян помре.
— Та хіба ж можна образити вас, добродійко? — спитав Атос, ухмиляючись, — він вас образив і він помре?
— Він помре, — повторила міледі, — спочатку вона, потім він.
Атос не тямився з гніву. Вид цієї істоти, в якій не було нічого жіночого, викликав у нього жахливі спогади. Він пригадав, як одного разу, у менш небезпечному становищі, ніж тепер, він хотів офірувати її своїй честі. Жагуче бажання вбити її з страшенною силою поняло його. Він підвівся, підніс руку до пояса, витяг пістолета й одвів курка.Міледі, бліда, як смерть, хотіла закричати та з переляку язик ніби прилип їй до горлянки. Вона спромоглася лише видати глухий згук, що не мав нічого спільного з людським голосом і скидався скоріш на хрипіння дикого звіря. Притулившись до темних шпалер, з розпущеним волоссям, вона здавалась живим образом жаху.
Атос повільно підвів пистолета, простяг руку майже до самого лоба міледі й голосом, що лякав самим спокоєм та непохитною рішучістю, промовив:
— Добродійко, ви зараз же передасте мені папера, що його підписав кардинал, або, честю присягаюся, я застрелю вас.
Була б то інша людина, міледі, може, мала б ще сумнів, чи буде виконана загроза, але вона знала Атоса і не рухалась з місця.
— Даю вам секунду на міркування, — додав він.
Глянувши в обличчя Атосове, міледі зрозуміла, що зараз грімне постріл. Вона хутко піднесла руку до грудей, витягла папера й передала його Атосові.
— Беріть, — сказала вона, — і будьте прокляті.
Атос узяв папера, сунув пистолета за пояс, наблизився до лямпи, щоб впевнитись, чи це той самий папір, розгорнув його й прочитав:
|
„Те, що зробив пред'явник цього, зроблено за моїм наказом та на користь держави. 3-го грудня 1627 року. Рішельє“. |
— А тепер, — сказав Атос, надягаючи плаща й капелюха, — тепер, коли тобі видернули зуби, єхидо, кусайся, якщо зумієш, — і він пішов з кімнати, навіть не повернувшися. Біля дверей коршми він побачив двох людей з конем.
— Панове, — сказав Атос, — монсеньєр, як вам відомо, наказав одвезти цю жінку, не гаючи часу, до форту Де-Ля-Пуант і не залишати її, аж доки вона сяде на корабель.
Ці слова відповідали одержаному наказу, і люди поштиво вклонилися.
Атос легко скочив у сідло й погнав коня вчвал. Замість їхати шляхом, він узяв навпростець і скакав через лани, час од часу спиняючись та прислухаючись. Нарешті неподалеку зацокотіли копита. Атос не мав сумніву, що то був кардинал з своєю вартою. Проскакавши ще трохи наперед він вересом та листям витер з коня піт і виїхав на битий шлях кроків на двісті від табору.— Хто йде? — спитав він, здаля побачивши верхівців.
— Це здається наш хоробрий мушкетер? — спитав кардинал.
— Так, монсеньєр, це він, — відповів Портос.
— Пане Атосе, — сказав Рішельє, — дякую вам за добру охорону. Ось ми й доїхали, панове. Тепер їдьте собі ліворуч. Пароль: король і Ре.
З цими словами кардинал вклонився трьом приятелям і взяв праворуч. Цю ніч він ночував у таборі.
— Ну, — сказали разом Портос і Араміс, скоро спустили кардинала з очей, — він таки підписав папера, якого вона вимагала.
— Знаю, — спокійно відповів Атос, — бо ось він.
Опріч пароля на запити вартових троє друзів не сказали ні слова, аж доки не добулися до своїх квартир. Тоді вони відрядили Мускетона переказати Плянше, щоб його пан прийшов до них зараз же, як одбуде варту в траншеях.
Щодо міледі, то вона, як і передбачав Атос, знайшовши біля коршми людей, що чекали на неї, поїхала з ними. Одну хвилину їй дуже хотілось повернути, з'явитись до кардинала й розповісти йому все, але тоді Атос міг би викрити її таємницю. Якби вона поскаржилася на те, що Атос її повісив, той розказав би, що вона таврована. Отже, міледі поклала краще зберегти мовчанку, потаємки поїхати і з властивою їй вправністю виконати важливе доручення. Тоді вже, коли кардинал буде задоволений, вона з'явиться до нього й зажадає помсти за себе.
Перебувши в дорозі цілу ніч, о сьомій годині ранку вона приїхала до форту Де-Ла-Пуант, о восьмій була на палубі, а о дев'ятій корабель з перепускою кардинала, де зазначалося, що він виряжається до Байону, знявся з якоря й поплив до Англії.