Три мушкетери (1929)/2/13
| ◀ XII. Коршма Червоного Голубника | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XIII. Про користь димарів у коминках |
XIV. Подружня сцена ▶ |
|
Було очевидно, що троє наших одважних друзів, нічого не підозрюючи, та спонукнені самим лицарським почуттям, зробили послугу якійсь особі, що її кардинал ушанував своєю особливою ласкою.
Залишалось довідатись, хто ж та особа? Три мушкетери намагалися розв'язати це питання. Побачивши, проте, що, попри всієї слушности, жодне припущення не дає задовільного пояснення, Портос гукнув хазяїна й наказав принести кості.
Портос і Араміс сіли до столу грати, а Атос, замислившись, тинявся по кімнаті, раз-по-раз проходячи повз напівзруйнований коминок, димар якого другим кінцем виходив у кімнату верхнього поверху. З отвору долинали звуки розмови, що, нарешті, почало притягати до себе його увагу. Наблизившись до коминку, Атос розпізнав декілька слів, що дуже зацікавили його. Він жестом попросив своїх товаришів замовчати, а сам, зігнувшись, приклав вуха до відтулини в коминку.
— Послухайте, міледі, — казав кардинал, — справа надто серйозна; сідайте й побалакаємо.
— Міледі! — прошепотів Атос.
— Я слухаю ваше еміненцію з великою увагою, — відповів жіночий голос, що примусив мушкетера здрігнутися.
— Невелике англійське судно, що його капітан мені цілком відданий, чекає на вас біля форту де Ла-Пуант. Він зниметься з якоря завтра вранці.— Отже, мені треба їхати туди сьогодні вночі?
— Цієї ж хвилини, тобто скоро ви одержите мої інструкції. Два чоловіки, що їх ви, виходячи, знайдете біля дверей, будуть вам за варту. Ви почекаєте, я вийду перший, а тоді за півгодини вийдете й ви своєю чергою.
— Добре, монсеньєр. Але звернімось до доручення, що ви зволите мені давати. Я складаю велику ціну довір'ю вашої еміненції і хочу його виправдати. Будь ласка, дайте мені ясного й точного наказу, щоб я не наробила якої помилки.
На хвилину між двома бесідниками запанувала глибока мовчанка. Очевидно, кардинал важив у думках свої вирази, а міледі напружувала всі свої розумові сили, щоб зрозуміти та зберегти в пам'яті всі його слова.
Атос скористався з цього, щоб запросити товаришів зачинити з середини двері та слухати разом із ним.
Обидва мушкетери, що любили комфорт, принесли собі й Атосу по стільцю. Усі троє посідали, нахилили голови і почали прислухатися.
— Ви поїдете до Лондону, — провадив далі кардинал, — а приїхавши підете до Б'юкенгема.
— Мушу зауважити вашій еміненції, — сказала міледі, що після пригоди з діямантовими навісками, в якій герцоґ завжди підозрював мою участь, його світлість ставиться до мене з недовірою.
— Цього разу мова мовиться не про його довір'я. Ви підете до нього, щоб одверто й чесно провадити перемовини.
— Чесно й одверто? — повторила міледі з невимовно хитрим виразом.
— Так, чесно й одверто, — підтвердив кардинал, — усі ці перемовини треба буде провадити одверто.
— Я точно виконую інструкції вашої еміненції і нетерпляче чекаю на них.
— Ви з'явитесь до герцоґа Б'юкенгемського від мого імени й скажете йому, що мені відомі всі його готування та що це мене мало обходить, бо по першому ж його рухові я занапащу королеву.
— Чи повірить він, що ваша еміненція здатні виконати таку загрозу?
— Так, бо в мене є докази.
— Чи мушу я навести ці докази?
— Безсумнівно. Ви перекажете йому, що я надрукую доповідь Буа-Робера й маркиза Де-Ботрю про побачення герцоґа з королевою в будинку конетабля[1] того вечора, коли вона влаштувала баль у машкарах. Нарешті, ви його запевните, — нехай він не має в цьому жодного сумніву, — що мені відомо все: він був там в убранні Великого Могола[2], що його мав одягти Де-Гіз і яке він купив у нього за три тисячи пістолей.
— Добре, монсеньєр.
— Мені відомі усі подробиці: як він входив, а потім уночі пішов з палацу, куди добувся в убравні італійського чаклуна. Щоб він не мав сумніву про достеменність моїх відомостей, ви додасте, що під плащем в нього була біла сукня, усіяна чорними лелітками, мертвими головами та перехресними кістками. В разі його впізнали б, він хотів удати примару Білої дами, що, як всім відомо, з'являється в Люврі кожного разу, як має трапитись яканебудь важлива подія.
— Це й усе, монсеньєр?
— Перекажіть йому, що мені відомі також усі подробиці пригоди в Ам'єні, і що я накажу скласти майстерно написаного невеликого романа з пляном саду та з портретами головних дієвих осіб цієї нічної сцени.
— Я перекажу йому це.
— Перекажіть йому також, що Монтеґю в моїх руках у Бастилії і, хоч правда, в нього не знайшли жодного листа, а проте, катування зможе присилити його сказати все, що він знає і… навіть те, чого не знає.
— Слухаю.
— Нарешті, додайте, що його світлість, поспішаючи від'їхати з острова Ре, забув у квартирі листа пані Де-Шеврез, який надто компрометує королеву, бо доводить, що її величність не тільки може кохати ворогів короля, ба навіть перебуває в змові з ворогами Франції. Чи пам'ятаєте ви добре, що я казав вам, пані?
— Ваша еміненція можете сами в цьому запевнитись: ніч у Люврі, вечір в Ам'єні, арешт Монтеґю, лист пані Де-Шеврез.
— Цілком так, цілком вірно, маєте чудову память, міледі.
— А що? — запитала жінка, до якої стосувався комплімент кардинала, — а що, як, не зважаючи на всі доводи, герцоґ не поступиться і буде далі загрожувати Франції?
— Герцоґ закоханий, як божевільний, чи краще-як дурень, — зауважив Рішельє голосом, повним гіркоти. — Як паладини[3] давніх часів, він розпочав цю війну, аби заслужити ласкавого погляду своєї дами. Якщо він довідається, що ця війна стоїтиме чести, а мабуть, і волі дами його серця, ручусь вам, він двічі поміркує раніш, як наважиться.
— Та всетаки, — настоювала міледі з упертістю, що свідчила про її бажання знати все, що від неї вимагалося, — якщо він спиратиметься?
— Якщо він спиратиметься… — повторив кардинал. — Це неможливо.
— Це можливо.
— Якщо він спиратиметься… — його еміненція зробив павзу, — якщо він спиратиметься, ну тоді я покладаюся на одну з тих подій, що змінюють увесь образ держави.
— Коли б ваша еміненція ласкаво навели історичні приклади подібних подій, — сказала міледі, — може я й згодилась би з вами.
— Коли так, слухайте, — відповів Рішельє. — 1610 року, коли доброї пам'яті король Генріх IV, керований майже такими ж причинами, що примушують діяти й герцоґа, хотів захопити Фландрію та Італію і з обох боків оточити Австрію, хіба не сталась тоді пригода, яка врятувала Австрію? Чому ж король Франції не може бути такий щасливий, як імператор Австрії?
— Ваша еміненція зволите казати про вбивство на вулиці Феронері?
— Так. Завжди в усіх державах, а надто в тих, де існують релігійні суперечки, можна знайти фанатика, що мріє лише про одне — стати мучеником. Чекайте, мені оце спало на думку, що саме тепер пуритани дуже люті на герноґа Б'юкенгемського, а їхні проповідники вважають його за антихриста.
— Так що ж? — спитала міледі.
— А то, — якнайбайдужніш відповів кардинал, — а то що досить буде знайти, приміром, жінку вродливу, молоду та вправну, яка хотіла б одімстити за себе герцоґу. Знайти таку жінку не важко. Герцоґ має успіх у жінок, і коли він, присягаючись у вічній вірності, запалив багато сердець коханням, він викликав і багато ненависти через свою зрадливість.
— Безсумнівно, — зимно мовила миледі, — таку жінку можливо стрінути.
— І така жінка, вклавши ніж Жан-Клемана чи Равальяка у руки фанатика[4], мала б врятувати Францію.
— Так, але тоді вона була б спільницею вбивці. Я хотіла б мати наказа, що наперед ухвалював би все, що я вважатиму за потрібне зробити на користь Франції.— Але, спершу треба розшукати жінку, яка згодилась би одімстити за себе на герцозі.
— Вона є, — сказала міледі.
— Потім знайти фанатика, що служитиме знаряддям правосуддя божого.
— Одшукаємо.
— Коли він буде знайдений, — додав кардинал, — ви одержите наказа, якого просите.
— А тепер, — вела далі міледі, наче не помічаючи зміни тону кардинала, — а тепер, діставши всі інструкції вашої еміненції щодо ваших ворогів, я дозволю собі, монсеньєр, сказати вам два слова й про моїх.
— Хіба ж і ви маєте ворогів? — спитав Рішельє.
— Так, монсеньєр. Вороги, проти яких ви повинні підтримати мене, бо я їх набула, служачи у вашій еміненції.
— Хто ж це? — звідався кардинал.
— Поперше, одна маленька інтриганка Бонасьє.
— Вона у Мантській в'язниці.
— Вона була там, — відмовила міледі, — але королева випрохала в короля наказа перевести її до манастиря.
— До манастиря? — зацікавився Рішельє.
— Так.
— До якого?
— Не знаю, бо вони додержували глибокої таємниці.
— Я довідаюсь про це.
— І його еміненція повідомить мене, в якому манастирі ця жінка?
— Я не вбачаю жодних перешкод до цього.
— Гаразд… Але в мене є ще й другий ворог, значно небезпечніший, ніж ця маленька пані Бонасьє.
— Хто?
— Її коханець.
— Його ім'я?
— О, його еміненція добре його знає, — в пориві гніву вигукнула молода жінка, — це наш спільний з вами лихий геній. Через його в бійці з ґвардійцями вашої еміненції перемогли мушкетери. Він завдав три вдари шпадою Де-Варду, вашому гонцеві, і був головною причиною невдачі в справі з діямантовими навісками. Це, нарешті, той, хто, довідавшись, що я викрала пані Бонасьє, заприсягався вбити мене.
— А-а! — промовив кардинал, — я знаю, про кого ви кажете.
— Я кажу про негідника Д'Артаньяна.
— Це хоробрий юнак, — зауважив кардинал.
— Тим то й треба його боятись, бо він занадто хоробрий.— Добре, якби у нас були докази про його зносини з герцоґом Б'юкенгемським.
— Докази? — вигукнула міледі. — Я їх матиму десяток.
— У такому разі нема нічого легше, як занепастити його. Дайте мені такого доказа, і я кину його у Бастилію.
— Гаразд, монсеньєр, а далі?
— Хто потрапив до Бастилії, для тих немає „далі“, — приглушеним тоном відповів кардинал. — А, чорт побирай! — закінчив він, — якби мені було так легко здихатись мого ворога, як допомогти вам позбутися ваших; і якби ви просили собі безкарности за деякі вчинки тільки проти таких людей…
— Монсеньєр, — запропонувала міледі, — хочете мінятись: життя за життя, людина за людину? Віддайте мені цього, а я віддам вам іншого.
— Не розумію, що ви хочете сказати, — одмовив кардинал, — і не хочу навіть цього знати. Проте, бажаючи зробити вам приємність, я не бачу перешкоди, щоб уволити ваше прохання відносно цієї нікчемної істоти. До того ж мій маленький Д'Артаньян, як ви кажете, розпусник, дуеліст та зрадник.
— Безчесна людина, монсеньєр, безчесна.
— Дайте мені паперу, перо та атрамента, — сказав кардинал.
— Ось вони, монсеньєр.
На хвилину запанувала мовчанка. Це позначало, що кардинал шукає виразів, в яких мав бути написаний лист, або вже пише його. Атос, що не пропустив жодного слова з їхньої розмови, схопив двох своїх товаришів за руку й одвів їх до протилежного кінця кімнати.
— Ну, — сказав Портос, — чого тобі треба і чому ти не даєш нам дослухати цю інтересну розмову?
— Тихо, — пошепки застеріг Атос: — ми довідались про все, що треба, я не заважаю вам слухати далі, а сам мушу піти.
— Мусиш піти? — здивувався Портос, — а що нам відповідати, коли кардинал спитає про тебе?
— Вам нема чого чекати його питань. Ви скажете йому перші, що я поїхав на розвідини, бо деякі слова коршмаря примушують мене гадати, що дорога небезпечна. До того ж я й сам скажу дещо конюшому кардинала. Решта стосується тільки мене; не турбуйтесь за це.
— Будьте обережні, Атосе, — порадив Араміс.
— Будьте спокійні, — відповів Атос, — ви ж знаєте, я людина холоднокровна.
Портос і Араміс зайняли свої місця біля коминку. Атос же, не роблячи ніякої таємниці з свого від'їзду, відв'язав свого коня, що із кіньми його товаришів стояв прив'язаний до віконниці, чотирма словами довів конюшому про потребу оглянути шлях раніш, ніж повертати додому, пильно роздивився на свій пістолет, узяв шпаду в зуби й сміливо поскакав до табору.
——————
- ↑ Конетабль — найвищий військовий чин старої Франції.
- ↑ Великий Могол — прізвище монгольського князя Бабура завойовника Індостану (XVI стол.).
- ↑ Паладини — середньовічні лицарі, що увіходили до почоту королівського.
- ↑ Жак Клеман — католицький чернець; з релігійного фанатизму вбив французького короля Генріха III (1589 р.). — Франсуа Равальяк, католицький фанатик, убив франц. короля Генріха IV (1610 р.).