Тисяча і один острів/Принцеса з Тонга

Тисяча і один острів
Арнольд Гельріґель
пер.: О. Варлам

Принцеса з Тонга
Харків: Державне видавництво України, 1929
ПРИНЦЕСА З ТОНГА

Гадаю, що цю історію можна розповісти, коли трохи змінити докторове прізвище.

Він прийшов до мене до Ґранд-Пасіфік-готелю ввечері того самого дня, як я приїхав до Суви. На пристані затримав мене репортер „Фіджі Геральд енд Таймс“ і відзначив цей знаменний факт мого прибуття зараз таки у вечірній газеті, з прикрасами. Докторський титул[1] на моїй візитній картці зрозумів він як ознаку медичної професії і написав, що я маю намір на Фіджі, Самоа і Тонга вивчати тропічні хороби.

По обіді сидів я з містером Бер у великій прохолодній залі готелю під електричними вентиляторами. Містер Бер — це гарний чолов'яга, старий американець, що колись захоплювався сталевим трестом, а тепер рибальством.

Індійський офіціянт у білому одязі з блакитним поясом вручив мені візитну картку якогось чужинця, що бажає говорити зі мною: Шарль Ф. Мортон, доктор медицини. — Доктор чекає сагіба[2] на веранді.

— Просити джентльмена сюди, — сказав я. На рябому обличчі невеличкого ростом бенгальця на одну мить з'явилася усмішка.

— Доктор краще там, — сказав він з низькою ноткою в голосі. — Так сагіб не вийде до нього?

Я піднявся трохи здивований.

В найтемнішому куті веранди, коло входу до більярдної залі, сидів доктор Мортон. Дебелий атлетичний англосакс, уже не молодий. Хоч на ньому був не той загальновживаний вечірній одяг, проте він мав вигляд охайний і акуратний у свому тоненькому сірому альпаковому сурдуті та білих штанях. Коли він скинув свій тропічний шолом, можна було бачити вже припорошене сивизною волосся.

Водночас зустріли ми один одного тими самими словами: „Hoy do you do?“ („Як ся маєте ?“)! Ні, доктор воліє краще бути тут, ніж іти до залі, тут надворі прохолодніше. Звичайно, він радо вип'є зі мною віскі з содою. Отже, я — австрійський лікар, що… Ні, не лікар! Але ж хотів я таки зробити подорож до Тонга. Доктор Мортон прийшов, щоб мені багато дечого розповісти про Тонга, а якщо я поїду, то він може мені дати рекомендаційні листи. Він довго проживав у Нікуалофа[3], як надвірний лікар королеви Салоте. Тепер займав він посаду одного із заступників урядового лікаря тут на Фіджі. Нагляд за гіґієною, поліція здоров'я в порті і т. ин. Ах, він міг би показати мені дуже цікаві речі в цьому особливому містечку; з ним можна спокійнісінько відвідати найнепевніші приміщення. Чому не зараз, сьогодні ж увечері? Воно й так гаряче в цьому готелі. Що б так трішки прогулятися вночі по вулиці Всіх Націй, га?

Я пішов за містером Бером, щоб і його забрати з собою; потім узяли ми авто. Виявилося, що доктор Мортон дійсно вельми цінний провідник по нічній Суві. На його стук відчинялися двері неймовірних кубел по темних дерев'яних портових вулицях. Ми бачили, як хінці курять опій, а індійці гашиш. Ми просиділи один безконечний і нудний акт у хінському театрі. Ми пили гіркувате пиво тубільців у напівтемних, з особливим запахом пивницях, серед чорних велетнів, що над їхніми гарними широкими чолами могутньою горою стирчало волосся, мов кучерява щітка. Тут, де, може, навіть шинкували забороненою віскі, та доктор цього не бачив, виблискували чорні очі. Жінки у вінках, з яскравочервоними квітками гібіска за вухами, тулилися до своїх милих. Де-не-де лунала пісня з канібальських часів, дика й енергійна. Але по тих кімнатах, де пили каву, було невесело. Від теплуватого каламутного отруйного напитку, що його приготовлювали служниці у великих дерев'яних казанах з тертого коріння й води, дерев'яніли важкі тіла, але не веселішали голови. Раз-у-раз доводилось нам випорожняти кокосову шкаралупу: не можна від кави відмовлятися, коли частують. „Бола!“ „На здоров'я!“ Гучні церемоніальні оплески.

Була вже глуха ніч, як ми зайшли до одного кабаре, де жінки-мулатки танцювали уонстеп (onestep) з англійськими матросами. Стара товстюча каначка, хазяйка дому, радісно привітала доктора. Найкраща з самоанських дівчат обвила його шию гірляндою з квіток. Він мусив танцювати з усіма під музику з европейських бляшаних інструментів і гавайських укулеле. Скільки сміху було, коли він почав відогравати американського дядька з провінції, що вперше з'явився у великому місті. Між двома Шіммі сказав він мені трішки чванливо й винувато:

— Правда, вони як ті діти? Всі вони поводяться зі мною, мов з батьком.

— Цього я не завважив, — відповів я ввічливо. Він весело засміявся.

— Тільки, прошу вас, нікому не кажіть, що я тут танцював.

Ага, думаю собі, жонатий!

Та якось не видно було його дружини. Що-вечора, як тільки стемніє, приходить доктор до нас до готелю, або, краще, він ніколи не заходить до готелю, а сідає завжди в затишнім кутку на веранді. Даремно просимо ми його до вечері. Вдень доктор Мортон не показувався; виправдувався перед нами, що він мусить робити пішки певний круг, не милю й не дві, по міських кватирах тубільців і поза містом — по селах кулі. Нагляд за гігієною — ясно. Ніколи не бачили ми його в иншому одязі, ніж того першого вечора. Але його сірий сурдут був завжди свіжо вигладжений, а шолом і полотняні черевики чистісінько вибілені крейдою. Не можна було не завважити великого, але скромного та охайного убозтва. Видно, що джентльмен. Як виявилося, він мав учений ступінь не тільки оксфордський, а й гарвардський. Містер Бер сказав раз: „Так не говорить британець, хоча б він був навіть у Гарварді. Він мусить бути родом з Америки“. Невже ховався він з тим через свою скромну посаду в англійській колонії? Він розказував про своє життя стільки, що зразу можна було завважити: всього він не розказує. Кількадесят років був лікарем на пароплаві, на всіх морях. За той час був він навіть раз ковбоєм на Дикому Заході та урядовцем на Перуанських копальнях срібла, в холодній місячній країні на високому хребті Анд, серед бідолашних поневолених індійців. Потім на Південному океані… Ніхто так досконало не знає Південного океану, як він. Тричі рятувався він з розбитих кораблів.

Найбільше любив він оповідати про острови Тонга. Це був рай. Там минули його кращі роки. Головний лікар королівства, щось наче міністер охорони здоров'я, і надворний медик королеви. Обидвом її синам допоміг він прийти на світ, еге. Незрозуміло було, чому тепер на Фіджі він мусив обходити села кулі. Незрозуміло було, чому він ніколи не хотів зайти в середину готелю. В Суві ми вже знали тепер декого з білих. Сер Моріс Гастінгс, шеф великої фірми, сміявся, коли ми спитали його про доктора Мортона. „Так ви його знаєте? А звідки ви його знаєте? Чудак, неправда?“ Чому саме він чудак, ми не могли довідатися. Місіс Леві, та, що мала на еспланаді Вікторії гарну крамничку пам'яток для туристів і справжніх черепашних виробів, сказала: „Доктора Мортона ми знали колись давніше“. Видно, її знайомість з ним з того часу припинилася.

Невже чарка? — міркували ми, Бер і я. Але ж він зовсім не пив, хоч і не відсував від себе віскі, коли його частували. Иноді й сам запрошував нас, трохи якось врочисто, на чарку. Ми приймали його запросини й замовляли собі кожен по одній оранжеаді, що коштувала всього шість пенсів. Ми вже давно запримітили, що для доктора кожен заощаджений пені має істотне значіння. Одного разу, коли ми йому запропонували прилучитися до нашої експедиції на острів Мбау, він якось нерішуче й неохоче сказав, що відпустку йому хоч і дадуть, але за пропущені дні стягнуть дещо з його платні, суму не таку вже й малу, так фунтів із три. Дуже ніяково взяв він ті три фунти, що я йому запропонував, та й пізніше не раз ще діставав невеличкі суми. Світські маніри доктора рятували його від великої скрути. Не зважаючи на свій службовий стан, він міг бути майже „морським вовком“, одним із „небагатьох білих“ на берегах Південного океану, і сер Моріс, бувало, тільки кивне коротенько головою, коли він у його авто проїжджа мимо. Містер Бер і я, що не були високими колоніальними урядовцями, залюбки зустрічалися з доктором, хоч він, видно, був „під хмарою“ і через те трішечки „тінистий“, як кажуть англійці. Але, коли містер Бер з'їв забагато манго і вночі почало його колоти, він не послав за доктором Мортоном, а за другим із п'ятьох лікарів на острові.

— Я люблю все проблематичне, — сказав він мені, коли я почав його умовляти, — але я цього не допускаю аж до моїх нутрощів.

Чи я вже сказав, що містер Бер сидів у правлінні великого сталевого тресту?

Коли ми з моїм супутником збиралися в дальшу дорогу, на Тонга, ми попросили доктора Мортона дати нам рекомендаційні листи. Він стурбувався:

— Звичайно, дуже радо… Та, власне кажучи… Знаєте, тут є одна дама, вона принцеса королівської родини з Тонга…

Ця дама, ця принцеса, розуміється, може нас рекомендувати ще краще. Вона так хотіла з нами познайомитися. Сьогодні ввечері, добре?

Увечері ми вже не в м'яких смокінгових сорочках, а в твердих, не зважаючи на велику задуху. Замовили авто. Доктор Мортон прийшов нас проводжати. Навіт нині не змінив він свого вбрання. Побачивши авто, чогось зніяковів. „Ні, це ж отут недалеко, напроти!“ Напроти Ґранд-Пасіфік-готелю був великий спортивний майдан, а за ним хаос маленьких нечепурних дерев'яних хаток; то були пральні й помешкання вродливих мішаної крови проституток. Сюди провадив нас Мортон крізь темні закутки, де запах тропічних квітів змішався із смородом тропічних людей. Та й справді було всього кілька кроків. Ми ввійшли в звичайну собі хату. З того, як доктор відчиняв двері, ми догадалися, що він тут мешкає. Двоє дітей, дві милі, товстенькі, кароокі дівчинки щебетливо кинулись до свого тата. В кімнаті в розкладному кріслі лежала гарна жінка в червоному вбранні европейського крою. Принцеса!

Містер Бер торкнув мене. Ось де розгадка всім загадкам: цього чоловіка ізольовано від решти білих через те, що він жив з кольоровою. Для американця, що звик до „кольорової межі“, може, і не було нічого особливого в цій немилості. Я здивувався. Ото через те? А хіба всі білі юнаки на Фіджі не мали кольорових коханок?

Та й не зразу можна було в докторовій дружині впізнати кольорову. Вона була не смуглявіша за еспанку; на першій-ліпшій сцені вона могла б співати Кармен. У неї було довге овальне обличчя і мигдалюваті очі під довгими віями. І руки справжньої принцеси: предки цих рук не працювали ніколи, з часів старих полінезійських богів, від кого вони походили. Це були руки „табу“, що від їхнього дотику все ставало святим і недоторканим для простих. А проте, ці руки певно шили і червону сукню, і шалі для дітей, і, мабуть, вони ж таки так часто гладили докторові його альпаковий сірий сурдут. Вже з першого погляду помітно тут було міщанське й непозбавлене претенсій убозтво. Кімната складалася з помальованих сірою фарбою дошок, що на них висіли всілякі витребеньки Південного океану, маленькі різьбляні розвідці кану, фіджійські луки й стріли, гарно відполіровані або помальовані шкаралупи кокосового горіха, все це дешевеньке. На підлозі лежала, може, тільки з нагоди цієї візити, неоцінна самоанська начальницька цинівка, м'яка, як шовк, оброблена червоним пташиним пір'ям. На неструганому столі лежала друга цинівка, а на ній докторова медична книжка й полінезійський барабан: видовбана дерев'яна колодка, схожа на маленький простий човник, без барабанної шкури, з двома дерев'яними паличками.

Доктор відрекомендував нас з великими формальностями своїй приятельці. Вона подала нам обидвом руку, не встаючи із своїх козлів. Видно, вона була хора; вона дуже кашляла, а її рука була на дотик гаряча. Вона розмовляла не так уже чисто по-англійськи. Поводилася з нами цілком, як европейська дама, просто й справді приязно.

Невеличкий чорний служник, майже цілком голий фіджійський парубчак з неймовірною стріхою волосся на голові, галасливо вносив холодні напитки: пляшку содової води, пляшку шипучого лімонаду й півпляшки джину, що їх ми два дні тому дали докторові на дорогу з готелю. Обидві дівчинки, Аліна й Луїза, заворушилися, побачивши лімонад, і почали щось тихо, але виразно говорити з матір'ю по-тонганському. „Говоріть по-англійськи з джентльменами!“ — сказав доктор. Тоді діти забилися в куток, мов злякані пташки. Лише згодом уговорили якось шостилітню Аліну станцювати нам коротенького самоанського танка під музику матери, що вибивала ритм на дерев'яному барабані.

Другого вечора ми прийшли знову із зразками всіх сортів шоколади з чайної крамниці „Під чорною кішкою“ (поруч крамниці Леві) сухої австралійської місс Томсон. Навіть маленька дика Луїза якось трохи звикла до нас і давала себе гладити. Вона мала вигляд якої-небудь дитини чорноволосого білого, але, торкнувшись її м'якої шкури, можна було зразу завважити щось чуже з того особливого вчуття, що струйкою проходило крізь кінчики пальців. Навіть мати цих дітей збулася своєї першої несміливости й церемонности. Вона, певно, досить довірливо розмовляла б з нами, коли б не стримував її докторів погляд. Вона лежала або сиділа завжди в свому полотном оббитому кріслі, не випускаючи цигарки з рота. Платила за це куріння довгими тяжкими нападами кашлю; нікому не могла не кинутися у вічі природа її страждання. Це була людина-канак,

Арнольд Гельріґель. Тисяча і один острів. №5. 1929.jpg
Банани й пальми

що гинула не так од сухот, як од свого европейського одягу, від цього запертого дерев'яного будинку, від цього пекельного кучерявого даху, від смішної половинчастої цивілізації цього малого філістерського колоніального містечка, від еспланади Вікторії, від чайної „Під чорного кішкою“ і спеціяльної крамниці Леві, що торгувала пам'ятками для туристів, від насильства безглуздого й не цілком европеїзованого життя. Аліса сказала це все, а навіть більше, кількома дитячими словами, більш-менш так:

— Допустімо, хочу банана. Іду сад, не мій сад, тонгайської людини сад, то нічого. Їм банана багато. Тут хочу банана, банан у крамниці Наулеп Сінг, мушу купити, все багато гроші. Тонга добрий шматок більше красивий для канакських дівчат.

О, Тонга куди кращий край, ніж Фіджі, з кращими людьми, кращими овочами, кращими рибами! І танцювати вміють лише люди з Тонга

Одного вечора, коли доктор Мортон відпровадив нас до готелю і ми присіли на лавку в саду викурити цигарку під вповитим тоненькою сіткою зоряним небом, містерові Берові стало ясно.

— Ваша дружина вмирає, док'. Чи не можете ви з нею вернутися назад до Тонга?

Доктор Мортон відповів якось невиразно, але найближчого ранку приніс маленький бенгальський прислужник американцеві листа до ліжка: звичайно, саме це й хотів доктор — відправити Алісу з дітьми назад до Тонга. Адже Аліса була на Тонга членом королівської родини, до неї належав цілий острів, власне це була несправедливість, що вона мешкала тут, у цьому маленькому будинку; доктор це розумів. Але певні обставини…

Лист де-далі заплутувався й нарешті раптом став якийсь пристрасний. Докторові теж набридло вже жити на Фіджі, тут містер Бер може йому сміло вірити. Оглядати плювальниці, чи що? Ради бога, чи не знає містер Бер чого-небудь для нього, адже він впливова людина в Америці, чи не знає він якого вільного місця, якої-небудь можливости? Звичайно, він, доктор, завжди радо посилатиме частину свого заробітку Алісі, для дітей; вони повинні виховуватися, як маленькі леді…

Я глянув на містера Бера, коли він мені прочитав цього листа.

— Він хоче цю бідну істоту покинути! — сказав я. Бер кивнув головою.

Того самого дня прийшов доктор знову до нас, зараз з полудня, саме в той час, коли йому треба було б робити свій інспекційний обхід. Мене, що не належав до сталевого тресту, залишив він ліворуч, а сам розмовляв з Бером довго й гаряче. Я сидів на другому боці веранди в плетеному кріслі, закуривши манілу, і придивлявся час од часу до смілої жовни, що прискакала з саду аж до моїх ніг, а иноді кидав оком на обидвох, на коректного й спокійного Бера та на доктора, що не переставав говорити. Я бачив на цьому розгубленому обличчі страждання слабої втомленої людини й не міг на нього сердитися, хоч він, певно, мав на думці якусь капость.

Бер дав йому напівобіцянку. Ввечері ми швиденько розпрощалися з Алісою. Її вигляд був ще хоробливіший, її очі стали ще більші. Вона дала нам ті листи, що написала для нас — один до шановного Тунгі, свого брата у перших, чоловіка тонгайської королеви, а один до свого дядька, губернатора Гаапаї. Листи були одверті, але для нас незрозумілі, бо написано їх по-тонгайськи.


Потім поїхали ми на Тонгатабу. Тонгатабу, святий Тонга — це той головний острів королівства, де бідна хора Аліса була колись принцесою. Це не дрібниця — мати свою частку в цій старовинній королівській тонгайській святості.

Тепер, звичайно, і Тонга заяложено. Королева Салоте носить смішну золоту корону на молодій голові, що тільки й має носити німб невимовного короля-табу, і вінок з квітів. Із старої держави острівних королів зроблено комічну маленьку державу найсвітлішого, з парламентом, з сімома міністерствами в дерев'яному сараї, гордим прапором і англійським консулом, чиє зморщене чоло диктує всі права.

Зате тепер є понад вісімдесят автомобілів на Тонгатабу і гарні шосейні дороги для автомобілів з твердого білого коралового вапна.

Наш шофер заткнув яскравочервону квітку гібіска за своє брунатне ухо й узяв на дорогу з собою струнний струмент — ліру-укулеле. Я сидів поруч нього на передньому сідалі, а він то давав мені пояснення про свій острів, то випитував мене, чи то правда, що в Европі будинки мають по два поверхи, один над одним, та чи Нью-Йорк багато більший за Нікуалофа. Який завбільшки? Два рази більший? Скільки клубів є в Нью-Йорку? В Нікуалофа два — один той, звідки вони виключили німців, а другий новий. В Нью-Йорку їх, певно, три, ні?

Я відповідаю тому великому брунатному немовляті, а тимчасом усю мою істоту заповнює образ великих блакитнофіялкових квіток, що звисають з терника, і дикої рослини, що цвіте цинамковожовто, і гібіска, що горить червоним кольором, і отого золотистого куща. Мене захоплює чудова гра світла й тіней між високими кокосовими пнями, що прикрашує їх то жовтими, то брунатними, то жовто червоними плямами. З кривих, скісних, простих, мальовничо переплутаних і перемішаних дерев сама природа чарівний ліс зіткала. Кокосові горіхи на землі валяються, їх безліч. І раптом з'явилася спрага, притьмом хочеться свіжого кокосового молока. Я кажу шоферові, що мені хочеться випити зеленого горіха. Він кивнув головою і спокійнісінько їде далі, ще багато миль, поки не довіз мене до того місця, куди він хотів. Це місце недалеко над морем, я бачу, як дзеркало його зеленими й блакитними вогниками паліється крізь пні великого саду; сад огороджено колючим дротом з кам'яними ворітьми. Шофер поглядає на мене якось вичікуюче і бренькає стиха на своїй укулеле хто й зна яку святу пісню цього святого місця. Дивно мені: ці кам'яні ворота — менгір[4] із трьох велетенських обтесаних брил, двох навсторч і одної, покладеної на них поперек. Міряю парасолею височінь цих воріт аж до верхньої перекладини: щось із два метри з половиною. Коли б це були ворота, що їх будували европейці, то це взагалі ніщо: простісінька річ — із трьох кам'яних брил. Але мені зразу стає ясно, що це старовинні, дуже старовинні ворота, що будувала їх нація, яка не знала ще ні металу, щоб ці важкі коралові брили відділити від берегових скал та обтесати, ні тяглових тварин, щоб їх перевезти, ні машин, щоб їх поставити; що переді мною могутній пам'ятник, таємничий, як ті кам'яні зображення на Великодньому острові. Хто це будував? Навіщо?

Шофер зайшов у сад і полагодив справу із старим голим чоловіком, що пильнував його. Виходять вони обидва, добре навантажені садовиною. Дідок з волоссям неземно вибіленим у вапні смілими вдарами збиває лускувату шкаралупу з ананасу, аж солодкий сік стікає йому по худих стегнах.

Через те, що старий не розуміє мене, я випитую шофера про оте каміння. Він пояснює:

— Старі королі, сер. Дуже старі королі. Не королі народ з Тонга, королі давніше, дуже старий народ. Їхати авто, ще багато, багато камені, дуже старий!

Він відпроваджує мене трохи назад і показує мені йти за ним у кущі. Пробираюсь крізь гущавину, що пахне ваніллю й дикими цитринами та аж кишить од жовтих шершенів і чорних метеликів з білими цятками, і. здивований, опиняюсь перед руїнами цілком запущеного храмового міста. З велетенських брил, чудесно одна до одної без вапна пригнаних, тут збудував хтось цілий лабіринт величних вулиць, оточених сходами терас, що колись провадили, може, до високих пірамід, а, може, до храмових платформ і королівських палаців. Нічого не збереглось, крім величезних коралових брил, місцями з другою й третьою надбудовою на них, що, здається мені, мають вигляд решток пірамід. Кущі й дерева в'їлися своїм корінням у всі щілини, місцями вже знівечили суворий геометричний порядок; проте, не можна не визнати величи такого замислу, священним страхом віє від цього старовинного твору з його таємницями. О, Тонгатабу! Це бо справді святий острів, хто й сумнівається?

Недалеко від руїн велике село — Муа.

Село на Тонга — це великий, травою зарослий майдан, затінений велетенськими манговими деревами, безладно засіяний низенькими плетеними куренями, де я не міг би навіть випростуватися. Покрівлі де-не-де вже не з пальмової соломи, а з бляхи, бо бляшаними риштаками краще збирати воду, що її тільки й п'ють на острові; але навіть ці бляшані покрівлі мають національну форму: форму перекинутого човна. Хати не такі гарні та охайні, як у тубільців на фіджійських островах; ціле село повнісіньке кокосових горіхів — свіжих, гнилих, порожніх. На малих підмостках перед хатами сохне копра[5]. Безліч худючих свиней вештається й гризе кокосові горіхи. Собаки, невимовні дворняги й худі, мов привиди, кидаються на авто. Є в Муа дерев'яна школа та аж три церкви. Одна римсько-католицька, цеб-то гарна, показна, з двома вежами. А решта дві — дерев'яні буди: одна була до недавна веслеянська, друга належала до схизматичної вільної тонгайської церковної громади. Тепер веслеянські методисти, яким сприяє королева, відібрали у вільноцерківців їхній храм, і в Тонга ні про що так гаряче не говорять, як про цю церковну суперечку.

Так оце Муа. Я злізаю з авто на громадському майдані, на тому місці, де дві жінки на камені вибивають тапу — басту з паперового дерева; ту басту вони розстелюють, а потім через шаблон з пальмового листя вибивають на ній окремі такі чудові візерунки. Навколо мене збираються люди. Дехто має вигляд південних европейців, инші схожі на японців, ще инші — на негрів. Підстаркуватий чолов'яга, зодягнений у своєрідну тогу, скидається на товстого римського сенатора. Одна жінка, з червоними квітками у волоссі, може хоч зараз виступити в ролі Кармен. Жінки в довгих капотах, що їх апробував сам місіонер, але поверх капотів веселий натяк на стару юбку балерин з пурхливого, яскравого листя. Майже в кожної квіти за вухом, квіти у волоссі, квіти навколо шиї. Я привітався:

— Malole lei!

— Malole lei! — гукає ціле село.

Оглядаюсь, чи нема кого, хто міг би мені на кілька моїх запитань відповісти по-англійськи. Шофер розповів мені одну дивну історію, і я хотів би, щоб її ще хтось инший потвердив. Бачу щось наче крамницю, що без них ніде не обійдеться. В таких крамницях канаки міняють копру на наповнені нафтою гранчасті бляшанки, на різнокольоровий ситець, на кешенькові зеркальця та всілякі зайві европейські витребеньки. Тут мусить хто-небудь розуміти по-англійськи. Заходжу. Молодий темнобрунатний чоловік у трикотовім лейбику й хвартусі стоїть за лядою.

— Malole lei!

— Malole lei! — кажу, і раптом: — Та невже!

Професійним оком я вистежив книжку, що її читав цей тонгаєць, і на палятурці знайшов заголовок: „Die Leute von Seldwyla“. („Люди з Зельдвіла“).

— Еге, — каже молодий тонгаєць байдуже по-німецьки, тим найгарнішим швіцьким діялектом, який я тільки чув, — мене зовуть Мюллером… Я вчився в Швайцарії, в Цугу. Одинадцять років був у Цугу… Тепер проживає він із своїм швайцарським батьком і тонгайською матір'ю на Тонгатабу і читає Ґотфріда Келлера[6].

Я прийшов завдавати питання.

— Що воно ото за руїни? — питаю я.

— З часів старих королів, — відповідає. — Тубільці розказують такі історії… Гадають очистити те місце від рослинности, та досі…

— По-друге, — кажу, — ви вірите в цю історію про летючих лисів[7]? Чи правда, що летючі лиси ховаються, як має вмерти тонгайський король?

Молодий покруч блідне, видно, як одна частина його крови бореться з другою. Нарешті відповідає цугською говіркою:

— Це правда!


Ту історію про летючих лисів розповів мені ще доктор Мортон. Він твердо вірить в неї.

Коли він ще був надворним лікарем тонгайської королеви, і королева Салоте мала привести на світ свою першу дитину, гадали, що вона не вийде живою з тяжких злогів.

— Докторе, спитала вона, — я вмру?

— Ні, ваша величносте, — сказав доктор, — певно все буде гаразд.

— Докторе, — каже вона, — сидять ще кажани на деревах тоа в Гіло?

— Сидять, ваша величносте, щойно приніс звістку вершник.

— Слава вічному, докторе, — каже молода жінка, дебела, вища за всіх на її островах, — слава вічному, я побачу свою дитину!

Три речі роблять з Тонгатабу такту святість: таємничі старі руїни, дивні зачаровані нори на одному боці узбережжя, де прибій гонить повітря й воду вузькими щілинами до коралових скал і численними водограями в небо стріляє, о, незабутня картина в пурпурі чарівного вечора, а по-третє, великі кажани з Гіло, що називаються там летючі лиси.

В Гіло, коло церкви, є те старе поганське урочище: невеликий гай, з фантастичними деревами, на них висять кажани, мов гемонські овочі. Великі чатинні дерева з мляво звислим гіляччям, з тієї породи, що її тубільці називають тоа, а білі — залізним деревом. Такої деревини багато всюди на острові, але лише тут, на отих кількох хирявих, майже цілком засохлих деревах висять вдень кажани, цілими сотнями… Пояснити це не важко: могутнє „табу“ охороняє їх. Летючих лисів можна вбивати вночі, коли вони залітають у хату або коли вони по городах об'їдають смокву по пнях, що на неї вони дуже ласі. Тільки не тут; тут їх вбивати не можна, за це чекає смертна кара.

Між цими сірими тваринами з'являється иноді білий кажан. Тоді вмирає начальник села. Та цю легенду не всі визнають.

Зате віддайте ви геть усе тонгайське населення, всіх брунатних, білих і мішаних на тяжкі муки, і всі вони скоріш сконають, ніж перестануть вірити: иноді раптом зникають кажани, зразу, безслідно. Можна тоді спробувати завернути їх назад, поклавши під дерево, з належними церемоніями шматок корінця кави. Може, дадуть вони вблагати себе.

А коли ні, тоді вмирає тонгайський король або хтось із членів королівської родини…

Безглузді балачки, звичайно.

Але кожен англієць на Тонга вірить цьому.


Містер Бер і я йдемо з візитою до прем'єр-міністра, що доводиться королеві братом у перших і заразом чоловіком. Ще з корабля послали ми йому свої рекомендаційні листи; він велів сказати нам, що прийме нас опівдні. Страшенна спека, і треба бути очайдушним, щоб нацупити на голову тропічний шолом, закласти на носа темні окуляри і йти навпоперек порту в Нікуалофі під смертельно гарячим сонячним промінням. Насамперед доводиться нам іти коло військового пам'ятника, збудованого на честь тих бритійських борців з Тонга, що загинули в боях. Далі, минаємо музикальний павільйон, збудований теж на спогад тих борців. Проходимо мимо здобутої німецької гаківниці, мимо

Арнольд Гельріґель. Тисяча і один острів. №6. 1929.jpg
Нікуалофа на острові Тонгатабу

нікуалофського клубу, звідки виключено німців, хоч тепер їх радо повернули б назад. Наближаємося до великого дерев'яного сараю, що править і за митницю, і за поштову контору, і за приміщення для кількох міністерств. У поштовому віконці купую цілу серію королівських тонгайських поштових марок. На марці за три пені зображено таємничі кам'яні ворота, що правлять за доказ старовинної святости цього плаского копрового острова. Я пишу листівку на дерев'яних сходах поштової контори, а поруч мене дівчина з вінком на голові бренькає на своїй укулеле, співаючи хто й зна якої пісні з поганських часів. Я оглядаю гарну, велику, блакитно-зелену марку і тут, серед розпачливої заялозености цього малесенького европеїзованого міста портового, я схоплюю чуттям, із справжньою пошаною: Святий Тонга!

Точнісінько о дванадцятій годині ми сидимо напроти великого чоловіка з Тонга, прем'єр-міністра і чоловіка самої королеви, в його маленькому бюрі при порті.

Це охайна дерев'яна буда з двох кімнат, звідки можна бачити красивий білий палац королеви й тонгайський прапор над причальним мостом: червоний, з червоним хрестом на білому тлі у верхньому куті коло держала.

На дверях дерев'яної буди мосяжна таблиця з написом: „Прем'єр-Палемія“. Палемія — так вимовляють тонгайці це чуже слово.

В одній із двох кімнат працюють білі секретарі прем'єра. Вони важно сидять над паперами з заголовком: On Her Majesty's Service (До уряду її величности).

У малесенькій клітці, повній серйозних книжок, сидить великий масивний чоловік у найбілішому з усіх тропічних одягів. Сам він занадто чорний як на полінезійця, майже, як мурин. Йому під п'ятдесят, хоч королеві підійшов би краще двадцятилітній юнак. Він її брат у перших, та вона не могла б вийти ні за кого иншого на землі, бо тільки його кров досить шляхетна.

Чорна людина повертає свою масивну голову до мене, і я зразу бачу, що стою перед могутнім і розсудливим чоловіком. Потім чую голос, з його викоханою, добре зрозумілою інтонацією. Цей канакський прем'єр-міністер, хто б він не був, так чи сяк вельми англізований джентльмен, продукт середніх і вищих шкіл. На етажерці коло його стола бачу том Герберта Спенсера, і це мене аж ніяк не дивує.

Темне обличчя над бездоганно чорним галстухом повне спокійної поваги, коли тонгайський державний муж відповідає на мій і містера Бера глибокий поклін. Коли б ми навіть цього хотіли, ми не могли б тут поводитися з меншою пошаною, ніж у кабінеті першого-ліпшого европейського прем'єр-міністра.

Я дістаю з кешені рекомендаційний лист доктора Мортона і той, що писала Аліса. Чоловік тонгайської королеви кидає оком на конверти і, не розриваючи їх, коротким рвучким рухом кладе на свій стіл. Мені видно, що тут щось не так, але Бер нічого не запримітив і починає:

— Пан доктор Мортон у Суві був такий люб'язний, нам…

— Я радий бачити вас, — каже високошановний Тунгі. Тепер навіть американець догадався, що він власне каже: „Все-таки я радий бачити вас“.

Ні слова більше про доктора Мортона. Ні слова про Алісу, тонгайську принцесу. Прем'єр, цілком світська людина, повертає розмову в діловий бік. Ми переходимо зразу до королівських тонгайських дворових і державних справ. Ця важка чорна людина має досить хисту, щоб не вважати цієї дрібної острівної держави за осередок світу, та проте надавати свому завданню належної ваги.

Він каже до мене з усмішкою:

— Воно й не дуже великий рух у Тонга. Це малий, малесенький край. Більш, як двісті островів, та тільки тридцять тисяч населення. Ні, ми не вмираємо; тримаємось сяк-так. І не допускаємо азіятів: нема у нас япів, як на Гаваї, нема індійців, як на Фіджі. Білі…

Він робить широкий і байдужий жест.

— Ми мала нація, але горда. Англійці говорять про „Tongan swagger“ (Тонгайський чванько), цеб-то про гордий тонгайський крок. Ви тільки гляньте навколо: задоволений народ, що знає собі ціну, не меншу від инших націй. Ви хочете об'їхати всю Тонга? Ви не знайдете жодного голодного, жодного, хто не шанував би королеви, жодного, хто не почитав би біблії…

Коли він далі провадить свою розмову про славну історію Тонга, про розумного короля Георга I Тубоу, що вмів зберегти країні певну незалежність, про приязну угоду з Німеччиною, що була в силі аж до 1916 року, та про британський протекторат, оголошений того самого року, мене кортить завдати йому одно запитання, але раз-у-раз відсуваю його на потім. Нарешті таки відважуюсь: чи вірить він у летючих лисів?

Це болюче питання. Адже він теж з родини Тубоу. Адже й перед його смертю покинуть кажани залізне дерево в Гіло… Шановний Тунгі дивиться на мене велично й говорить Гамлетовими словами:

— Ще більше речей є між небом і землею…


Авдієнція у міністра скінчилася, і я пригадую собі, що я хотів купити тютюну. Шукаю крамниці й нарешті знаходжу її за дерев'яним будинком англійського клубу. Не минуло більш, як три хвилині, і я, ідентифікувавши білявого тредера пана Карла Рімершмідта з Найсе[8], сиджу з ним і його родиною на веранді його будинку. Балакаємо по-німецьки й п'ємо справжнє мюнхенське пляшкове пиво.

Тут уже ніяк не міг я уникнути колоніяльних балачок, хоч як би я цього не хотів; та мене це не цікавило: я мушу нарешті довідатися, що це за пригода сталася з отим доктором Мортоном. Чому прем'єр навіть читати не хотів рекомендаційних листів?

Мені розказують докладнісінько. Товста фрау Рімершмідт морально обурена. Мортон? Він покинув на Тонга свою білу жінку з чотирма дітьми, а сам утік з молодою Алісою. В Тонга ніхто й чути про нього не хоче, і ходять чутки, що навіть на Фіджі його становище стало нетривке з того часу, як колонія дізналася про отой скандал. Що? Я передав листа від Аліси? Фрау Рімершмідт аж не своя!

— Ні, пане докторе, ви знаєте тутешні стосунки не так… Ви гадаєте, що тубільці вважають за честь для себе, коли білий… Дівчина з родини Тубоу — це щось високе й святе, і коли вона зважиться на такий крок, королева Салоте їй ніколи цього не забуде. Вона дуже горда й дуже суворої морали, ця тонгайська королева! Карл! Ще склянку пива для земляка!

Ця моя не вигадана історія закінчується на другому тонгайському острові, в порті Вавау. Хто говорить про острів Вавау, той мусить закинути слово про порт, бо Вавау — це не що инше, як вузький перстень горбків і гір, що оточують цей величезний порт. Це найнезначніший острів І заразом найгарніший і найбільший порт на світі. Це не означає, що Неіафу — так називається десять-дванадцять кучерявих будиночків, які становлять столицю Вавау — має такі портові заклади, як Гамбург. Порт, скільки він є твір людських рук, складається з дерев'яного причального містка, куди раз на місяць підходить пароплав „Тофуа“, із своєрідної стодоли, що править заразом і за митницю, і за поштову контору, і за урядовий палац королівського тонгайського губернатора. Щоправда, на Альстрі[9] або в лондонських доках панує більший рух. Зате порт, як витвір природи, це світове чудо, справжній лабіринт, більший за відомий Сіднейський[10] порт і всюди тридцять сажнів завглибшки. Тут могли б військові флоти всього світу безпечно закинути якір, та хто знає, скільки торговельних флот, крім цього. Тому, гадаю я, що Вавау має перед собою велике прийдешнє, бо він лежить у самому осередкові Полінезії, де мало добрих портів. Про той глибокий фйорд між зелених пальмових горбків дізнається колись цілий світ.

Вже рано вранці того дня видряпався я на гору Талау і з її висоти оглянув і нарахував аж двісті островів. Тепер, добре налазившись між гладких коралових скель, відпочивав я, лінивий і знеможений, у моторному човні пана Ізегріма37). Пан Ізегрім, з молодшої мішаної генерації Ізегрімів поморських, сидів там за стерном свого моторного човна. Це був чоловік з синіми очима й темною шкурою. Треба знати, що острів Вавау належить до Ізегрімів; на ньому повнісінько поморських Ізегрімів. Є цілком білі Ізегріми, і напівбілі, і чверть-білі, і навіть цілком темні. Ізегріми всюди, Ізегріми всіх кольорів — це острів Ізегрімів з Помор'я.

Дехто з них говорить по-німецьки, але не всі. Молоді хлопці йдуть до Нової Зеландії, ходять до англійських шкіл, вертаються назад і беруть собі за жінку брунатну дівчину з квітками за вухами; це робить їх дуже щасливими.

Є тут ще й инші білі та инші мішанці на острові і дехто з них має навіть німецькі прізвища, але їм не дає ходу буйна плодючість покоління Ізегрімів, що походить з Помор'я та що на цьому далекому, далекому острові глибоко пустило своє коріння і заглушило їх цілком. До того часу, як величезний порт Вавау заповнять великі кораблі всіх націй, кров Ізегрімів з Помор'я буде в жилах усіх мешканців Вавау; велике прийдешнє Вавау має північну вовчу назву — Ізегрім.

Той Ізегрім, що запропонував мені свій моторний човен, хотів мені показати найбільшу гордість острова Вавау — його Блакитну Гроту. Ми їхали Вавауським Бджолиним морем так швидко, що зелено-блакитна вода від нашого киля бризкала фонтаном. Яка чудова їзда на неосяжному морі між крикливо-зелених узбережних гір! Неіафу, звідки ми їдемо, лежить у самій середині великого коралового перстеня; там, де цей перстень майже непомітно між високими скелями переривається, відкриваючи прохід у відкрите море, є та велика блакитна Водяна Грота; її ще не цілком досліджено, але я гадаю, що вона, певно, проходить крізь увесь кам'яний перстень і що нею океан котить свої хвилі в замкнуту бухту. Щоб довго не говорити, ця грота гарніша за відому гроту на Капрі і багатіша на світляні нюанси. Але я хочу тепер говорити не про те, а лише про одного кажана, що снував у найтемнішому закутку печери.

— Чи ті кажани тут теж святі? — спитав я пана Ізегріма. — Чи ховаються вони теж, як має вмерти член королівської родини?

Синьоокий і темний напів-Ізегрім за стерном свого човна всміхнувся заклопотано. Про такі забобони звичайних тубільців розмовляють неохоче, хоч і вірять у них.

— О, ні, — сказав він нарешті. — Ці кажани завжди тут. Навіть минулого тижня вони не зникали…

Я пильно глянув на нього. Минулого тижня? Я був тоді на морі, то на кількох малих островах і нічого не чув про кажанів. Але до Вавау дійшла звістка з парусними суднами: минулого тижня летучі лиси в Гіло раптом зникли. Цілий Тонгатабу був у жалобі; коли не помогла жертва кави, всі були певні, що вмре королева Салоте або її чоловік Тунгі, або хтось з малих принців. Та нічого такого не сталося. За чотири дні кажани знову вернулися. Мабуть, помогла молитва місіонерів. Та ніхто цього не міг зрозуміти…

Усе це оповідав мені напів-Ізегрім, а навколо нас самоцвітами вилискувала вода вавауської Блакитної Гроти. Я глянув у цю магічну воду і раптом, немов у дзеркалі некроманта, привиділась мені правда. Нічого не сказав я Ізегрімові і з того часу нічого не чув такого, що могло б потвердити мою віру: я знаю тільки, чому зникли тоді летучі лиси в Гіло, я знаю, що це означало. Це вмер, цілком певно, член старої родини Тубоу, той, про кого маси народні вже й не думали: бідна сухотна жінка, вигнана безталанна маленька принцеса Південного моря. Я знаю, що Аліса вмерла, коли докторові Мортонові вона стала непотрібна й він покинув її.

  1. Доктор на Заході визначає вчений ступінь (д-р філософії, права, медицини) і вживається як титул, але не є синонім слова „лікар“.
  2. Сагіб — східній (арабського походження) ввічливий титул, що ним величають європейців.
  3. Нікуалофа або Нукуалофе — головне місто й резиденція на острові Тонґа-табу.
  4. Менгір — великий стовп з одної або кількох кам'яних брил на могилі або як пам'ятник важливої події або на означення, що дане місце святе. Слово menhir кельтського походження, зазначало такі могили в старій Ґаллії (сучасна Франція).
  5. Копра — зерно з кокосових горіхів. Такі зерна розрізують, сушать на сонці або в сушарнях і вивозять до Європи, де з них б'ють кокосове масло, а жмихами годують худобу.
  6. Готфрід Келлер (1819–1890) — відомий письменник, швайцарський німець.
  7. Летучі лиси — так називають на Тонга великих тонгайських кажанів (Pteropus tonganus), схожих на наших щурів, тільки з крилами. Ця легенда про летучих лисів є характерний зразок поширення тубільних забобонів поміж європейцями.
  8. Найсе — місто в Прусії.
  9. Альстер — ріка, що в Гамбурзі розширяється в красивий басейн і кількома каналами впадає в Ельбу.
  10. Сідней — столиця Нового Південного Уельса (Австралія), один з найкращих портів на світі.