Теорія нації/XI
| ◀ X. Проблєма бездержавности та нація | Теорія нації XI. Закінченнє |
|
Нація і міждержавне право. Тенденцію до злитя нації й держави муситься сконстатувати як факт. Доказ, що вона дійсно істнує се тільки стрємліннє поодиноких поневолених націй до визволення, яке не мислиме инакше, як тільки в формі власної держави. Ся тенденція проявляється ще сильніще фактом, що клич „самоозначення націй“ вже тепер треба визнати загально признаним[1]. Правда, у практиці політичного життя він далеко ще не здійснений, але тільки дуже односторонній погляд мігби недобачити, що його здійсненне се вже тільки питаннє часу. Щодо сього не можна сумніватися, не зважаючи на всю незгідність пануючих досі ще відносин з принціпом національного самоозначення.
В царині суспільного життя факти йдуть все перед унятєм їх в слово. Тенденції істнують в дійсности все скорше, як гасла та проґрами, що є їх розумовим висловом. І врешті, визнаннє якогось принціпу приходить в суспільному життю не скорше, як в моменті, коли його фактична побіда вже почалася. Так є й щодо згаданого принціпу. Його безперечне теоретичне визнаннє є доказом, не тріумфу абстракційної, теоретичної думки, але фактичної сили, яка тепер побіджає в царині практичної політичної творчости. Визнаннє принціпу, се визнаннє істнуючої і практично побідної сили, а не тільки вислів персонального, ідеалістичного погляду, без ніякого практичного значіння. Без ніякого сумніву принціп самоозначення націй увійшов вже в стадію реалізації і став одною з норм, по яким вже тепер почали укладатися людські взаємини.Приймаючи се як факт, не можна поминути мовчанкою його значіння в одному ще напрямі. Вказано вище на те, яке велике й основне значіннє має для держави її націоналізація. Держава, як установа суспільного життя, мусить змінити саме своє єство, зміст суспільний та психольоґічний, звязаний з дотеперішньою істотою державної влади. Отож таке саме значіннє основної зміни має в области міждержавного права визнаннє, як загально обовязуючого принціпу, самоозначеннє нації.
Істнуваннє міждержавного права не найшло й досі ще загального признання[2]). Сумніви, чи істнує право, якому підлягалиб суверенні держави, все ще підносяться. Поминаючи розгляд сього основного питання та приймаючи істнуваннє міждержавного права, треба піднести один момент, що характеризує його як право, що находиться в дуже примітивній стадії розвою. Міжнародне право має, з огляду на зміст обовязуючих досі його норм, явний характер „формального“, „процесового“ права[3]). Навіть ті його постанови, що здавалосьби є постановами про „матеряльне“ право, є підпорядковані постановам про зносини держав між собою і так з ним звязані, що є тільки їх „рефлєксами“. Коли Ґроцій назвав се право „ius belli ac pacis“ то в сій назві міститься вся влучна характеристика його, як виключно „процесового“ права: війна й мир, се два роди формального відношення до себе держав, які беруться нормувати міждержавне право.
Такий стан рішучої переваги формального права над матеряльним се первісна стадія права взагалі[4]). Всупереч льоґіці, для якої формальне процесове право се тільки шлях для боротьби за здійсненнє постанов матеряльного права, в історичній дійсности власне процесове право випередило матеряльне. Спосіб „доходити права“ був улаштований скорше, як само се право. І в такому власне періоді находиться сьогодня міждержавне право. Воно приписує державам, як з формального боку мають вони поводитися супроти других у війні та мирі, про теж, що власне в міждержавних взаєминах признається слушним, основаним на праві — міждержавне право мовчить. І в сьому власне не тільки доказ його історичної молодости, але також і його принціпіяльна недостача й одна з практичних причин його слабости. Трудности, з якими зустрічається думка про вирішуваннє міждержавних спорів міждержавними судами, пливуть, побіч инших жерел, безперечно також із сеї недостачі. Майбутній присуд, для якого немає ніякої правної основи та про який має рішати судя зовсім незалежно, виключно на основі власного, нічим незвязаного погляду — такий присуд занадто непевний, щоби можна піддаватися йому без великого ризика. Так, сотвореннє матеряльного міждержавного права, се конечна льоґічна умова, яка мусить бути сповнена, як що міждержавне право має відповідати вимогам, які ставляться теоретично і практично до правної системи. Якнебудь означити „ціль“, а властиво доцільність права: чи добачувати їх в удержуванню мира, чи в тому, що воно заводить на місце безпосередньої фізичної боротьби вищі її форми, чи врешті в тому, що на ньому основується певність та одностайність суспільних взаємин — все „матеряльне право“, се основа всеї правної системи.
Причини, що їх вислідом є названа недостача міждержавного права, є численні і дуже ріжнорідні. Вони звязані з усім суспільним та політичним розвоєм людства і зокрема теж з „молодістю“ міждержавного права порівнюючи з иншими правними системами. Поміж сими причинами не без значіння ось що.
Осереднім поняттєм кождого права є поняттє правного субєкту, „особи“ як носія субєктивних справ. Се поняттє є абстракцією, яку сотворила юридична техніка. Без нього немислима практично ніяка система. Історично, се абстракційне поняттє було звязане зразу з фізичною людиною, як носієм реальних інтересів, які добували правне признаннє та охорону. Правна особа і людина (в міру того, як одиниця ставала самостійною супроти первісної спільноти) се було одно поняттє. Окреме поняттє „правної особи“ виступає щойно в розвитій правній системі. Воно стало технічним абстракційним поняттєм шляхом еволюції в двох напрямах. Раз, воно стало ріжнитися від природного поняття людини через те, що не кожда людина була носієм правно хоронених інтересів, субєктом справ. Були люди, які не були ними в обличю права, не були „правними особами“. З другого боку, право стало давати охорону інтересам, не звязаним з фізичною людиною. Се сталося таким способом, що право творило „абстрактно штучні особи“, якими не були фізичні люди, „правні особи“ в технічному розумінню. Для готової, розвитої правної системи йде абстрактне поняттє особи льоґічно перед поняттєм людини; останнє се тільки один з родів „особи“. Але в історичній дійсности йде людина перед „особою“. Фізичний носій природних людських інтересів був скорше як правне поняттє особи. Се правне поняттє зродилося для практичних потреб живих людей, для того, щоби технічно краще улаштувати охорону, яку давало суспільство засобом права признаним собою інтересам. Очевидно, се були перш усього інтереси найбільше одностайні та однакові для всіх членів суспільства. Отже вихідною точкою для розвою права був природний центр інтересів, жива, фізична людина[5]).
Міждержавне право находиться з сеї точки погляду в особливім положенню. Його завданнє — улаштувати відносини поміж державами, значить держави се ті субєкти, яких інтереси має право признавати та охороняти. Отож коли нормально однакові „природні“ інтереси фізичних людей були основою, на якій творилося право, які давали праву його зміст та „матерял“ для його розвою — то в міждержавному праві сейчас в часі його народин бачимо правними субєктами, признаними центрами інтересів, не „природні“, а тільки „правні особи“. Те до чого доходило право тільки згодом як до технічного засобу, находимо в міждержавному праві на початку розвою. А — треба пригадати — історична держава, як „особа“ міждержавного права, не тільки не є природним центром інтересів, але не може ним бути навіть абстрактно в тій мірі, в якій є такими штучними центрами „правні особи“ приватного права. При останніх інтерес який вони персоніфікують все означений. Інтереси яким служить держава необмежені, а через те неозначені. Наслідком сього і міждержавне право, як право якого субєкти — механізми без власних, а хочби тільки звязаних з ними постійних означених інтересів[6]) висіло, так би мовити, в повітрі. Не було для нього того круга субєктивних інтересів, що в инших царинах був жерелом для народин матеряльно-правних постанов.
Визнаннє принціпу самоозначення націй, се з сеї точки погляду подія переломового значіння.
Нація — природний центр інтересів. Признати сим інтересам правну охорону, признати, таким чином, їх носія правним субєктом „особою“ міждержавного права, се значить відкрити шлях для народин та розвою матеряльного міждержавного права, а тим самим для всіх звязаних з сим наслідків[7]). Міждержавне право стає міжнароднім і починає сим новий період свого розвою. А право самоозначення націй се перша загальна установа сього міжнароднього права в матеряльному розумінню[8]).
Ся тема належить до теорії права і тільки разом з другими проблємами сеї теорії можна висвітлити її докладнійше. Але поминути її не можна було при питанню про націю. Сконстатувавши тенденцію злиття нації з державою, необх.дним було запитати про наслідки, що мусить принести здійсненнє сеї тенденції. Отож сі наслідки йдуть в двох напрямах і вобох мають глибоке значіннє. У внутрішньому життю держави приносить націоналізація її, принціпіяльну зміну її єства. У зовнішніх взаєминах держав, вона означає теж принціпіяльну зміну; вона є там основою для того щоби інтернаціональні зносини та взаємини увійшли в зовсім нову стадію.
Додаток до стор. 87. Тут треба означити, в якому відношенню остають нація та територія. З усього що сказано вже про націю, випливає, що територія має для неї як і инші „обєктивні прикмети“ тільки практичне і далеко не абсолютне значіннє. Се значіннє йде в двох напрямах. Раз територіяльне поселеннє нації впливає практично на витвореннє національної спільноти: ясна річ, поселеннє компактною масою, далі якість заселеної области з огляду на легкість або трудність комунікації (рівнина чи гори, істнуваннє чи брак рік і т. д.) впливають на витвореннє спільноти. (Про се Див. Doc. Dr. Viktor Dvorsky „Národ a půda“, Praha, 1919).
З другого боку є територія чинником, який впливає на здійснимість політичної незалежности нації, її самостійности. Для сього в стремлінню, яке становить кристалізаційний осередок нації, мусить становити проблема території питаннє перворядної практичної ваги. В обох напрямах нація мусить цікавитися територією — але через те територія не стає „прикметою“ нації. Нація є нацією не через територію, вона є собою незалежно від области.
Класичним на се доказом є Жиди. На протязі тисячів літ вони не мають власної території. Се обставина для істнування національної спільноти безперечно дуже невигідна — але не така, якаб становила абсолютну неможливість її істнування. Сю практичну ролю території, якої вони не мали, відограло для національної спільноти Жидів ґето, і відограло її безперечно не з меншим успіхом, як власна територія для инших. З другого боку, в означений історичний момент зродилося серед Жидів стремліннє, відбудувати власну територіяльну державу. Чи се значить, що Жиди щойно хотять стати нацією? Зовсім ні. Се значить, що вони нею є. Як Американці були нацією без власної окремої культури, так є нею Жиди без власної території. Власне се стремліннє Жидів є доказом, як інтензивним є їх національне життє, в як великій мірі є вони нацією.
Додаток до стор. 99. Вяжеться вона і з другою виразно політичною тенденцією, яка виступає особливо ясно, коли йде про розвязку конкретних національних питань. А власне, розуміннє нації як виключно культурної спільноти допускає можливість істнування національно мішаних держав, без порушення принціпу свобідного національного розвою. Раз нація тільки культурна спільнота, то вистарчить забезпечити за нею умови вільного життя в царині культури хочби в межах чужої національної держави. Так пр. навіть великий гуманіст Масарик приймає, а то і проповідує можливість повного і остаточного задоволення автономією в межах Росії, національних змагань України. (Masaryk, „Nová Evropa“, стор. 140, 219).
——————
- ↑ Див. м. и. Johannet, „Le principe des nationalités“, стор. VIII і слід.
- ↑ Jellinek, „Allgemeine Staatslehre“, стор. 375 і слід.
- ↑ Liszt, „Das Völkerrecht“, 9. Aufl. 1913.
- ↑ Dr. Th. Sternberg, „Die Einführung in die Rechtswissenschaft“, 2. Auflage 1920, стор. 42.
- ↑ Порушені тут питання, звязані з поняттєм „правної особи“, належать до таких, на які правознаннє звертало від найдавнійших часів найпильнійшу увагу. Література по сим питанням незвичайно багата. З огляду на те, що тема сеї праці соціольоґічний, а не юридичний бік справи, я не наводжу тут сеї літератури, якої характер, з природи річи, строго юридичний.
- ↑ Тут річ про „міждержавне право“ в тісному розумінню. Се право про взаємини між державами як такими. Побіч його є міждержавне карне, цивільне і т. д. право, яких постанови відноситься до „осіб“, що не мають політично-правного характеру, який має держава.
- ↑ Johannet, цит. тв., стор. 270.
- ↑ J. Barthélemy, „Démocratie et politique étrangère“, стор. 379 і слід. Prof. Dr. František Weyr, „Soudoby zápas o nové mezinárodni pravo“, Brno, 1919, стор. 100 і слід.