Породила мати сина
В зеленій діброві;
Дала йому карі очі
І чорнії брови.
5Китайкою повивала,
Всіх святих благала,
Та щоб йому всі святії
Талан-долю слали:
»Пошли тобі Матер Божа
10Тії благодати —
В сього того, чого мати
Не зуміє дати!«
До схід сонця воду брала,
В барвінку купала,
15До півночі колихала,
До світа співала:
»Е-е… лю-лі…
Питала зозулі, —
Зозуля кувала,
20 Правдоньку казала:
Буду сто літ жити.
Тебе годувати,
В жупані ходити,
Буду панувати.
25 Ой, виростеш, сину,
За півчварта року,
Як княжа дитина,
Як ясен високий,
Гнучкий і дебелий,
30 Щасливий, веселий
І не одинокий.
Найду тобі рівню,
Хоч за морем синім,
Або крамарівну,
35 Або сотниківну —
Таки панну, сину.
У червоних черевиках,
В зеленім жупані,
По світлиці похожає,
40 Як пава, як пані,
Та з тобою розмовляє;
В хаті, як у раї!
А я сижу на покуті,
Тілько поглядаю.
45 Ой, сину,мій сину,
Моя ти дитино!
Чи є кращий на всім світі,
На всій Україні!
Нема кращого й не буде, —
50 Дивуйтеся, люди!
Нема кращого!… А долю…
Долю роздобуде!…«
Ой, зозуле, зозуленько,
Нащо ти кувала?
55Нащо ти їй довгі літа,
Сто літ накувала?
Чи є ж таки на сім світі
Слухняная доля?
Ох, якби то!… Вміла б мати
60З німецького поля
Своїм діточкам закликать
І долю і волю,
Та ба!… А зле безталання
Зустрінеться всюди,
65І на шляху і без шляху, —
Усюди, де люди.
Кохалася мати сином,
Як квіткою в гаї,
Кохалася… А тимчасом
70Батько умирає!
Осталася удовою,
Хоч і молодою,
І не одна… Та все ж тяжко…
З горем та нудьгою
75Пішла вона до сусідів
Поради просити…
Присудили сусідоньки
У наймах служити.
Ізнищіла, ізмарніла,
80Кинула госпо́ду,
Пішла в найми… Не минула
Лихої пригоди.
І день і ніч працювала,
Подушне платила…
85І синові за три копи
Жупанок купила,
Щоб і воно, удовине,
До школи ходило.
Ой, талане, талане,
90Удовиний поганий!
Чи ти в полі, чи ти в гаї, —
Обідраний цига́не,
З бурлаками гуляєш?
Тече вода і на гору
95Багатому в хату,
А вбогому в яру треба
Криницю копати.
У багатих ростуть діти —
Верби при долині;
100А у вдови одним-одно,
Та й те, як билина.
Діждалася вдова долі,
Зросту того сина:
І письменний, і вродливий —
105Квіточка-дитина!
Як у Бога за дверима,
Вдова панувала,
А дівчата лицялися
І рушники дбали.
110Полюбила багатая —
Не поцілувала;
Вишивала шовком хустку —
Не подарувала,
Крались злидні із-за моря
115В удовину хату
Та й підкрались. Стали хлопців
В кайдани кувати
Та повезли до прийому
Битими шляхами.
120Пішла й вдова з матерями,
З дрібними сльозами.
Де на ніч ставали —
Сторожу давали,
Стару вдову до обозу
125 Та й не допускали.
Ой, привезли до прийому
Чуприни голити:
Усе дрібні, усе малі, —
Все багатих діти;
130Той каліка-недоріка,
Той не вміє стати,
Той горбатий, той багатий,
Тих чотири в хаті —
Усі невлад, усіх назад;
135В усіх доля — мати.
А у вдови один син,
Та й той якраз під аршин.
Покинула знову хату,
Синову госпо́ду,
140Пішла в найми, за хліб черствий
Жидам носить воду, —
Бо хрищені не приймають:
»Стара — кажуть — стала,
Не здужає…« І огризок
145В вікно подавали
Христа ради… Не дай, Боже,
Такого дожити!
Не дай, Боже, в багатого
І пить попросити!
150По копійці заробляла,
Копу назбирала,
Та до сина лист писала,
У військо послала.
Полегшало. Минає рік,
155І другий минає,
І четвертий, і десятий,
А чутки немає.
Нема чутки. Що тут робить?
Треба торбу брати
160Та йти… іти собак дражнить
Од хати до хати.
Взяла торбу, пішла селом.
На вигоні сіла,
І в село вже не верталась —
165День і ніч сиділа
Коло коворот. А літо
За літом минає.
Помарніла, скалічіла, —
Ніхто й не пізнає.
170Та й кому там пізнавати
Каліку убогу!
Сидить собі та дивиться
В поле,на дорогу.
І світає, і смеркає,
175|День Божий минає,|
А москаля, її сина,
Немає, немає…
По-над ставом увечері
Хитається очерет;
180Дожидає сина мати
До досвіта вечерять.
По-над ставом увечері
Шепочеться осока;
Дожидає в темнім |гаї|
185Дівчинонька козака.
По-на|д| ставом вітер віє,
Лози нагинає;
Плаче мати одна в хаті,
А дівчина в гаї.
190Поплакала чорнобрива,
Та й стала співати;
Поплакала стара мати,
Та й стала ридати.
І молилась, і ридала,
195Кляла все на світі.
Ох,тяжкі ви, безталанні,
У матері діти!
Скалічені старі руки
До Бога здіймала,
200Свою долю проклинала,
Сина вимовляла,
То од жалю одходила
І мовчки журилась
Та на шлях той на далекий
205Крізь сльози дивилась;
І день і ніч дивилася,
Та й стала питати:
»Чи не чув хто, чи не бачив
Москаля-салдата,
210Мого сина?…« Ніхто не чув,
Ніхто і не бачив.
Сидить вона, не йде в село,
Не пита й не плаче.
Одуріла!… І цеглину
215Муштрує, то лає,
То годує, як дитину,
Й сином називає,
І нищечком-тихесенько
Крізь сльози співає:
220»Змія хату запалила,
Дітям каші наварила,
Поморщила постоли,
Полетіли москалі,
Сірі гуси в ирій, в ирій,
225По чотири, по чотири,
Полетіли — »ґел-ґел!« —
На могилі орел,
На могилі, серед ночі,
У козака вийма очі,
230А дівчина в темнім гаї
Його з війська виглядає…«
Вдень лазила на смітниках,
Черепки збирала,
Примовляла, що синові
235Гостинця ховала,
А уночі розхрістана
І простоволоса
Селом ходить — то співає,
То страшно голосить.
240Люди лаяли… Бо, бачте,
Спать їм не давала
Та кропиву під їх тином
І бурян топтала.
Діти бігали з паліччям
245Удень за вдовою
По улицях та, сміючись,
Дражнили совою.
1844. 6. V.
С.-Петербурґ.
|
