Твори (Шашкевич, 1960)/Бандурист
| ◀ Підлисся | Твори Бандурист |
Нещасний ▶ |
|
Бувало весною, як ліс розів'ється
І чистими птичок гукне голосами,
Дуброва, як дівка, в цвіття прибереться,
Бджілка задзвонить лугами, полями.
Стадами весело заграє долина,
А в ріці рибонька аж носить водою,
З пісеньков із поля вертає дівчина,
Плугатар за плугом з довгою думою;
Бувало весною, як голуб сивенький,
Із оком ясненьким, як око святого,
Під полов бандурка, в устах пісень много,
Щороку приходить соловій старенький.
А всі го за батька рідненького мали:
Старії і діти, молодці й дівчата,
Як батька з дороги, всі його вітали,
У селі му кожда своя була хата.
Бо й годен був того. Бувало з'явиться,
Мов сонце на небі, заспіва, заграє,
То всякий веселий, о журбі й не сниться,
Бо ж то й нема пісні, як сей заспіває!
Заведе довгими думку голосами,
З-під могил, казав бись, холодочком віє,
Стиха поговорить з батьками-князями:
Старі молодіють, бо й сам молодіє,
Або ж і дівчатам коли заспіває,
Тьохкають серденька, бо він відгадає,
Що із миленькими говорять дівчата,
Дівча спаленіє, спустить оченята,
Зиркне по миленькім, очами питає:
Де він придивився?.. Як він добре знає!..
За тоє всякому припав до серденька,
Як до голубонька голубка сивенька.
За то його всюди звали соловієм.
Пісні ж бо то, пісні! Таких ми не вмієм!..
Як гомін по лісі, звістка несесь мила:
«Іде соловій наш! Нові несе пісні,
Пісні нечувані і думки незвісні!»
Радість у серденьку всякому зацвіла.
І вийшли назустріч і ждали на мості;
Підходить, склонились, згомоніли: «Гості!».
До села проводять, всякого вітає,
О щастю, здоров'ю, родині питає.
Відай, тучу чує березочка біла?
Чого ж то півець наш, чого він сумує?..
Видно, що з тяжкою журбою несеться,
Бо око стемніло, тяжко серце б'ється,
А на личку смуток — чи нещастя чує?..
Йде селом бувало весело і сміло,
З хаткою, з деревцем кожним розмовляє,
Вдарить у бандурку, здрібненька заграє
Козачка чи шумку, аж згадати мило!..
А нині, як не той: сивий волос клонить
На грудь піснословну, журиться, сумує,
Мовчки поступає, пісеньку не дзвонить,
З дітьми ся не бавить — чи лихо віщує?
Чи жаль тисне серце за другом миленьким,
Може, за сестрою, за братом рідненьким?
Чи, може, ідучи з далекой дороги,
Ходом утомився і примучив ноги?
Не змучив він ноги, ходом не втомився;
Вчуєте, пташечки, чого зажурився.
Присів на царинці, молодь обступила,
Як цвіточку бджоли, а старшина сіла.
І вийняв бандурку і обтер полою,
І став ї строїти, і повів рукою
По струнах злегенька… струни згаморили…
Півець розуміє, бо з ним говорили;
Вже літ сорок і два їх бесіду знає.
І вдарив сильніше і скорше тручає.
І стали гриміти та бескидським громом,
І стали шуміти та степовим шумом;
То знов закипіли, як води старого
Отця Славутиці, бо о нім думає
Півець і мислію честь йому співає:
То знов злебеділи, як би галич много,
Стадами злетівши, чисте поле вкрили,
То знова злегенька, стиха гомоніли,
Мов згадка літ давніх, минувшої долі,
Щораз, то тихше і тихше бреніли,
Розлетілись за півця думкою по полі,
А потому зглохли, зовсім заніміли…