Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/2/IX
| ◀ VIII. Утеча в'язня | Твори в 20 томах Том IX Петрії й Довбущуки Друга частина. IX. Шлюб Андрія |
X. Збори в Жидачеві ▶ |
|
Вернувши додому зі Львова Андрій застав родичів у досить невеселім стані. Отець раз-у-раз недомагав, а мати журилася його здоров'ям. Андрій поміркував зараз, що треба йому пробути дома довший час і по змозі підняти духа родичів, аби можна було поговорити з ними про усталення його будуччини. Дізнавшися від вітця про страту Довбушевих скарбів через засипання входу, він старався потішити батька тим, що засип можна буде з часом розкопати. Рівночасно, переглянувши ті касові книжечки та записи, на які різними часами покладено більші або менші суми грошей, він переконався, що по сповненню деяких формальностей можна буде покористуватися процентами від тих капіталів. Старий Петрій, не знаючися на тих формальностях, досі не рушав тих процентів так, що капітали попідростали до значної висоти.
Розмовляючи про це з вітцем, він помалу справді підняв його духа й усунув ту ненастанну тривогу, що мучила його останніми часами. Пошукавши в хаті в різних, відомих старому, закамарках, вони знайшли ще дещо здавна похованих грошей, і старий дав себе намовити синові поїхати з ним разом до Станіславова до лікаря і полагодити там діла в урядовій касі. По кількох тижнях здоров'я старого поправилося значно, й Андрій був у посіданню такого капіталу, а властиво такої річної ренти, що забезпечувала йому щорічне удержання щонайменше на протяг тих років, які йому доведеться жити без заробітку, відбуваючи судову практику та з невеликим заробітком у часі адвокатської практики.
Тоді він у свобідній хвилі почав говорити з вітцем про свої відносини до пані Кралінської та її дочки у Львові та про можливість одружитися по зложенню екзамену. Отець не спротивився тому, а мати аж заплакала з радости, почувши від Андрія просте та нехитре оповідання про його знайомість із львівськими панями. Материнське серце почувало природню гордість, що син сягнув хоч і не дуже високо, та все таки вище свойого стану, і вона, цілуючи його в голову, благословила його на щасливий вік.
Умовилися, що отець поїде з ним до Львова і пробуде там у його кватирі, аж доки не полагодять справи його подруження.
Кілька день перед їх від'їздом додому Петрія прийшов старкуватий уже чоловік у міщанськім одязі, і, привітавшися з господарем, мовчки сів на лаві та придивлявся обом Петріям, то старому, то молодому, злегка всміхаючися. Потім промовив:
— Не пізнаєте мене?
— Ні, не пізнаю,— відповів старий Петрій, придивляючися до гостя.
— Я також не пізнаю, — відповів Андрій.
— То й добре, — сказав гість. — Нема по чім і пізнавати. Не так ми познайомилися, аби варто було про це згадувати. А проте я не забув за вас, та й є в мене невеличке діло до вас. Та й то не так до вас, — мовив він, позираючи на старого, — а більше до панича.
При тих словах він вийняв із своєї шкіряної торби досить спору річ, завинену в полотняну шмату і зав'язану двома вузлами. Поклавши ту річ на столі й розв'язавши вузли, він вийняв із шмати стару книжку в дерев'яній, шкірою обтягненій оправі, яку декуди поточили хробаки, і подаючи її Андрієві, сказав:
— Я там на письмах не багато розуміюся. Друковане ще сяк-так, але писаного, особливо скорописом, не втну. Це стара друкована псалтиря, але в ній так далеце[1] нема що читати. Але є там у різних місцях повліплювані картки паперу, записані різними письмами, пописано дещо з-переду і з-заду на паперових обложках, а дещо подописувано також на берегах друку. Я там пробував дещо слебезувати[2], але небагато з того вирозумів. Лише стільки вирозумів, що ця книжка може пригодиться власне вам обом.
— Нам обом? — сказали разом оба Петрії.
— Так мені здається — відповів гість, у якім читач певно пізнав уже Невеличкого. — Тота книжка дісталася до моїх рук досить незвичайним способом, але про це я не буду оповідати вам. Я шукав чого іншого, та що інше знайшов. Шукайте ви тепер, може будете щасливіші від мене.
По цих словах гість устав і, поздоровивши господарів, вийшов із хати. Старий Петрій сидів здивований за столом і силкувався пригадати собі, де й коли він бачив цього чоловіка, але не міг пригадати нічого. Андрій тим часом почав переглядати книжку, але скрутне скорописне письмо не легко було читати, і він, попробувавши відчитати дещо в однім, другім і третім місці, відложив книжку на бік і сказав:
— Ні, не йде! То треба при вільнішім часі задати собі праці.
І він, згорнувши книжку, положив її до своєї подорожньої валізи і пішов своїм звичаєм поглянути по господарстві.По кількох днях оба Петрії поїхали од Львова. Пані Кралінська прийняла їх обох з нетаєною радістю, а коли Андрій зараз по приїзді в присутності вітця попросив у неї дозволу освідчитися о руку її дочки, вона прийняла це без зачудування, спокійно, мов давно надіялася того. Панни Дозі тоді не було дома й Андрій не міг зараз освідчитися їй. Мати по її повороті додому перша обговорила з нею Андрієві освідчини, й обі пані по короткій розмові рішили, що Андрій добра партія, якої не треба відкидати.
Минув місяць, протягом якого старий Петрій жив у Львові в синовій кватирі. Син у тім часі поздавав останні правничі екзамени, а по Різдвяних святах, проведених майже фамілійно в товаристві обох пань Кралінських без сторонніх гостей, у першім тижні загальниці визначено шлюб Андрія з панною Кралінською. Шлюб мав відбутися зовсім скромно, без музик і без жодної зайвої паради, крім пошлюбної вечері для нечисленних зібраних гостей.
Кілька днів перед шлюбом Андрій зі своїм вітцем багато ходили по місті, яке старому Петрієві хотілося добре оглянути. У тих прохідках під час гарних зимових днів старому Петрієві кілька разів здавалося, що на вулицях хтось слідить за ними, часом перебігає їм дорогу, на перехрестях наскакує на них ізбоку, або йдучи напроти них другою стороною вулиці, впирає в них цікаві очі. Петрій, не говорячи синові нічого про своє підозріння, якось мимовільно слідив очима за тим чоловіком, що ніби переслідував його, і по кількох днях почав пізнавати серед прохожих на вулицях усе одного й того самого молодого парубка в міськім, не дуже поряднім, легкім, ніби робітницьким убранню, який зустрічався їм по кілька разів на день майже скрізь там, куди вони частіше ходили. Парубок, зустрічаючися з ними, ніколи не дивився на них просто, тільки все відвертав лице якось так, що Петрій не міг бачити його виразно. Але він дивним прочуттям пізнавав його по ході здалека, навіть тоді, коли позад себе почував його наближення. Тоді в його тілі будилася недавно пережита тривога, пробігав мороз і він мимоволі обертався позад себе та озирався довкола, мов при наближенню небезпеки.
Шлюб Андрія з панною Кралінською відбувся буднього дня по полудні в малім львівськім костелі, в якім того полудня не було майже нікого, крім весільної дружини. Тільки при виході з костела коло його дверей зробилася невеличка товкітня. Кілька п'яних робітників надійшло тротуаром поперед браму костела і, немов би нічого не бачучи, почали штовхати весільних гостей, що виходили з костела. Один наткнувся на дружбу, що йшов поперед панни молодої, та дружба зручним рухом руки відсторонив його на бік. Другий очевидно наважився наткнутись на панну молоду, але другий дружба з боку підставив йому ногу, так що напасник, як довгий, повалився поперек тротуару. На нього в тій немилій позиції наткнулися два дальші товариші, що йшли зараз за ним, і оба попадали. Один, сильно п'яний, гримнувши чолом до тротуара, скрикнув якесь прокляття, але другий, упавши на коліна, вихопив із кешені револьвер і вистрілив, майже не мірячи, в середину весільної дружини.— На, маєш, поганине! — скрикнув він при тім і, зірвавшися на ноги, почав утікати.
Куля, призначена очевидно для старого Петрія, трапила нікому нічого невинну паню Кралінську, що йшла поруч нього зараз за шлюбною парою. Вона скрикнула голосно: — Єзус! Марія! — потім ухопила себе рукою за груди й упала на землю. Довкола неї зчинилося збіговище народу, а за втікачем пустилася погоня охочих із публики та поліціянтів. Цим разом йому не вдалося втекти. Його на першім перехрестю вулиці зупинив фіякер,[3] побуджений криком публіки. Його зараз ухопили в руки та відібрали йому револьвер, а поліція пізнала відразу, що це той сам Сенько Довбущук, який перед кількома місяцями втік із арештантської роботи і якого відтоді даремно пошукувала поліція. Переслуханий у поліції він признався, що, зустрівши обох Петріїв на вулиці й пізнавши їх, він кілька день слідив за ними, аби помститися на них за свою кривду, а коли своїм вистрілом зробив їм маленьку пакість на їх весіллю, то нехай вибачають. Коли йому сказали, що він не трапив Петрія, тільки зовсім незнайому йому паню, він відповів цинічно:
— Овва, то я дурень! Але старої бабенції і так не шкода.
Пані Кралінська наслідком віднесеної рани справді вмерла по кількох годинах, не прийшовши до себе, а Андрій зі своєю молодою дружиною сам-на-сам опинився на порозі до нового життя.
——————