Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/1/XIX
| ◀ XVIII. Вчинок старої Горпини | Твори в 20 томах Том IX Петрії й Довбущуки Перша частина XIX. Урятований |
XX. Помста товаришів ▶ |
|
Криваво заходило сонце за хмари, обливаючи їх загравою, а в тім червонім світлі понуро бовваніла Чорна Гора, врізуючися глибоко в червоне тло своїми темними, гострими контурами.
На найвищій стрімкій іглиці Чорної Гори клячала велетенська стать таємного старця, що кілька разів уже так дивно зустрічався з Андрієм.Він довго клячав, похиливши сиву голову і зложивши руки навхрест на грудях, а душа його виливала всі свої тайни, всі свої глибини в гарячій молитві перед Богом.
Йому снилося попередньої ночі, що зближається кінець його терпінь, що зближається час, коли рід його буде змушений перейти останню пробу, аби або дійти до високої мети і ясної будучности, або до дна пропасти. Він із глибини серця дякував Богу за його ласку. Якась невидима сила перла його ще останній раз відвідати ті місця, де родився, де проводив свобідно молоді літа, де свобідне його життя так сумно закінчилося через нещасну любов, через панську сваволю і гніт. Злізши з гори, він подався полем на Довбущуківку.
— Хато моя рідна, чи й на тобі тяжить Боже прокляття, як на мені? Чи й ти не розпадешся доти, доки я живу? Чи мій кінець буде заразом твоєю смертю?
Так говорив старець, підходячи під двері пустині. Двері були зачинені, та старий скоро відчинив їх і війшов до середини. Темно було в сінях, темно, хоч око виколи, було в хатині. Старець просто йшов насеред хати, де, як знав, стояла груба, гладко врізана колода, котра його батькові служила за стіл. Нараз спіткнувся об щось м'яке. Під ногами його щось зачало рушатися: почувся слабий зойк, мов стогін когось, що вмирає.
— Убийте мене, на що мені так мучитися? Убийте мене, я вам нічого не скажу, я присягав! Змилуйтеся, один удар, і моя мука скінчена!..Це стогнав нещасний, замучений Андрій!
— Що тут таке? Хто ти, нещасливий? Що з тобою?
— Як то, то не ви Олекса Довбущук?
— Я? Я Довбущук, але не той, котрого ти знаєш.
— Хто б ви не були, рятуйте мене! Винесіть мене відси! Занесіть до села! Я син Кирила Петрія!
— Ти Андрій?..
— Я Андрій! Ой, скоро, скоро! Візьміть мене відси! Тут страшно!.. Несіть мене, нехай хоч умру на вільнім повітрі!
Серед німого страху розв'язав старий хлопця, і обгорнувши його власною одежею, виніс із пустині, й обережно поспішив зі своїм тягаром у село. Андрій зомлів, коли старий виніс його на свіже повітря. Здавалося, що страшні болі, уплив крови й голод зовсім обезсилили його. Старий, добуваючи всіх сил, поніс зомлілого у село, шепчучи:
— Боже милосерний! Два рази ти дозволив мені спасти його. Хіба третій раз мав би запізно прийти мій рятунок?..
Та що це за чоловік спішить із села на Довбущуківку?
Хід його непевний, сам він хитається, як стара верба, котрою колихає осінній вітер. Хоч буря й непогода, хоч студінь проймає, він без шапки, вітер розкидає його сиве волосся і шарпає його подертим кафтаном, та він не зважає на те, квапиться просто на Довбущуківку, мабуть нічого не чуючи, не бачучи ні перед собою, ні довкола себе.
— Добра ніч! — промовив до нього старий, та він, здавалося, не бачучи його, пройшов мимо, зігнувшися, мов би чого шукав, і по хвилині щез у пітьмі. Незабаром старий опинився під першою хатою села… Сил уже не ставало нести дальше Андрія… Він поцілував його в зимне, посиніле, закривавлене чоло, зложив омлілого на призьбі, і прошептав:
— Прощай! Тут наші дороги розходяться! Я свою кінчу, ти свою зачинаєш!
У хатині, під котрою це діялося, ще миготів блідавим, непевним світлом каганець: люди ще не лягали спати.
І відступивши трохи від призьби, старий закричав, щосили:
— Рятуйте, рятуйте, люди добрі, не дайте загинути живій душі!
В тій хвилі вітер засвистав, зашумів. Стара, дряхла хатина затріщала під його напором. Андрій прокинувся зі свого глибокого зомління і застогнав на призьбі, а старець щез у густій, не освітній темноті.
Це був старий Олекса Довбуш…