Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/1/XIII
| ◀ XII. Стара в пустині | Твори в 20 томах Том IX Петрії й Довбущуки Перша частина XIII. Андрій у Довбущука |
XIV. Із в'язниці ▶ |
|
На другий день рано по сніданню, не сказавши навіть матері нічого про свій намір, вибрався Андрій, повний надії, на Довбущуківку. Серце його мимовільно стискалося зловіщим почуттям. По дорозі вступив до Батлана. Старому було вже далеко ліпше, а Олесі знов снилися неспокійні сни. І їй нічого не сказав Андрій про свій намір. Та вона така була неспокійна, так рада була його довше при собі задержати, що старі аж дивувалися. Мати мусіла їй навіть зганити те, що так довго задержала Андрія. Розставшися з Андрієм, Олеся почула себе так самітньою, так неспокійною, що сльози самі від себе виступали їй на очі й котилися по її гарнім лиці. Вийшла з хати, аби на самоті виплакатися, хоч сама не знала, що з нею робиться.
Андрій с тяжким серцем ішов дальше. Його запал, здавалося, поволі остигав, але він таки рішився, будь-що-будь, поставити на своїм і спробувати, чи не вдасться привести добрим способом роз'єднані родини до згоди.
— Слава Ісусу Христу! — промовив він, входячи до Олексової хати.
Матрона, що заходилася коло печі й варила бараболі на обід, задеревіла ціла на вид молодого чоловіка, про котрого її чоловік згадував не раз із такою злобою. Вона не знайшла в грудях голосу, щоб відповісти на його привітання, лише переляканим, майже мертвим лицем дивилася на нього. Олекса спав іще після нічної наради, та Матрона не сміла перестерігати Андрія при ньому. Вона боялася свого чоловіка, навіть тоді, як спав.
Андрій здивованим, але спокійним оком поглядав на ту непривітну оселю. Його очі падали то на нещасливу жінку, що мов тінь стояла коло печі, то на нутро помешкання. Все було занедбане, давно не чищене й брудне та проймало непереможною відразою. Олекса в брудній, давно не праній сорочці лежав на постелі, маючи під головою приколоток соломи, накритий брудною веріткою[1]. В горішній часті хати клубився дим, як це звичайно буває в курних хатах. Андрій, відколи жив, не бачив такого поганого мешкання.
В тій хвилі Олекса проворкотав щось крізь сон під носом і пробудився. Обернувся, побачив гостя, і око його заясніло дикою радістю.
— Матроно, а це хто у нас? — запитав своїм ведмежим голосом, немов не довіряючи власним очам.
— Я, Олексо, я, Андрій Петріїв. Маю з вами дещо поговорити, — сказав Андрій, бачучи, що Матрона стоїть непорушно, мов одуріла, і не може й духу в собі перевести.
— То ви, паничу? — відказав Олекса на око байдуже, але в дійсності нутро його заграло дикою радістю. Він ліниво встав і сів на лаві проти Андрія.
— А чули ви, паничу, що до нас на Довбущуківку не вільно заходити нікому із вашого села? — запитав якось нехотя.
— Чув дещо, але думаю, що це для нашої розмови зовсім байдуже.
— А може й не байдуже, — відповів Олекса. — Але цікавий я, — додав знов повільно й холодно, — чому ви, паничу, так пильно забагли говорити зі мною, що аж тут мене вишукали?
— Річ дуже важна, Олексо! Я, як прийшов сюди, аж напудився[2] вашої нужди… Я й перед тим уже чув про неї, але не давав віри!
— Ого! Всі ви такі. Не можете дати віри, що комусь тісно, і тиснете ще гірше! Я цікавий, чого він хоче у мене добитися тим милосерним голосом? Щось його дуже приперло, або може хоче мене ще із моєї хати так вигнати, як мене вигнав із села! — воркотав напівголосно, ніби сам до себе, Довбущук.
А Андрій, удаючи, що нічого не чує, говорив далі:
— Мій батько пішов учора на Угорщину за якимось пильним ділом, от тим я задумав сам піти до вас і подати вам руку до згоди.
Ті слова вимовив Андрій цілком спокійно, не прочуваючи, скільки нещасливих наслідків матимуть вони для нього.
— Куди пішов, кажете, ваш батько? На Угорщину? — повторив Олекса. — А не можна знати, чого йому там треба?
— Не знаю! Що до того, що я вам сказав, то я…
— Вибачайте, що вам перерву, паничу, — сказав, устаючи Олекса, і взявши жінку за руку, вийшов із нею до сіней, заперши за собою двері.
Андрій лишився сам. У його голові щораз ясніше укладався план розмови з Довбущуком. Та ось Олекса увійшов знов, сам, без жінки.
— Знаєте що, паничу? Тут не місце нам до так важної розмови. Чи не ліпше піти нам до нашої „громадської канцелярії“?
— Ов, у вас і канцелярія є? Ну, то ходімо, ходімо! Моя справа й так доторкається цілої вашої „громади“!
Довірливий і добродушний Андрій і не думав, що його чекає в тій „канцелярії“, і пішов за Довбущуком до „пустині“. По дорозі побачив лице старої Горпини, котра, побачивши їх обох, тріснула дверми своєї хати й замкнула їх із середини.
У самих дверях пустині здибали Матрону, все ще бліду й перелякану, як її рука, тримтячи, зачиняла двері, а вона сама бічною стежкою пішла додому.
Коли війшли до сіней, Андрієві відразу стало чогось страшно, як побачив ту пустку, ті відлюдні, самітні стіни, як побачив ту колоду серед хати, а на ній шнур, грубе поліно, закарбоване й затесане на обох кінцях, і сокиру.
— Що то буде? — питав він сам себе, та не вмів найти у голові на те питання доброї відповіді.
— Сідайте, паничу! — розказав[3] спокійним, але твердим голосом Довбущук.
Андрій усів на лаві і став розглядати стару хату.
— То ви, паничу, хочете, як чую, говорити про згоду? Так? А, це дуже добре, як ви вже раз нагадали собі віддати правдивим власникам те, що їх. Бо я думаю, що не під іншою умовою йдете зі мною на згоду!
— Як це розуміти?
— А так, що ви віддасте нам добровільно Довбушеві скарби, всі до останнього гроша, а тоді можемо говорити далі.
— Того не можу зробити, — відізвався живо Андрій, — бо це не в моїй силі. Мої умови такі: ви присягнете, що будете жити в щирості і братній єдності з нами, а по якімось часі, як ми побачимо, що то правда, розпічнемо разом працювати Довбушевими скарбами на добро народа.
— Такої ти співаєш? — крикнув Олекса. — А не знаєш ти, смаркачу, що той, про скарби котрого ти так спокійно говориш, мов би про свою власність, що той Довбуш тут родився, в тій хаті, котру ти тепер поганиш своєю проклятою особою? А знаєш ти, що ти тепер цілком у моїх руках, і що це власне допоможе мені дослідити тайну, де ви, скажені собаки, сховали моє наслідство?
Андрій мимовільно затремтів, поглянувши на розложений на колоді шнур, сокиру і дивний дрюк. Але до останньої хвилі рішився держатися спокійно й не дразнити більше Довбущука, що стояв перед ним, грізний і понурий, вперши очі в його лице.
— І як же ви тим дійдете тайни? — спитав, усміхаючися, парубок.
— Побачиш! Як лиш зараз не скажеш, де Довбушеві скарби, і як мене зараз не заведеш на те місце!
— Олексо, — відповів Андрій, — не думайте, що ви погрозою або навіть муками дізнаєтеся від мене про ту тайну!
— Так? То побачимо! — крикнув Олекса, і очі його заіскрилися диким, скаженим вогнем.
І заки Андрій міг ще про щось подібне подумати, Олекса стисненим кулаком ударив його так сильно межи очі, що Андрій головою рівно-сильно другий раз ударився об стіну. Той подвійний удар доразу заглушив його. З диким реготом пірвав його Довбущук за груди й кинув ним, безсильним, звинувши його, як грудкою, до землі. Кров бризнула Андрієві з уст і носа, затріщали від страшного удару кості. Олекса цілим своїм тягаром звалився на нещасного, прикляк йому на груди, й одним рухом розірвав на ньому сорочку, зробив із неї шмату, а нею забив Андрієві уста так сильно, що нещасливий не тільки не міг кричати, але й ледве міг дихати. Потім шнуром, що лежав на колоді, зв'язав Андрієві руки, для більшого болю перев'язавши великі пальці так, що тут же під шнуром виступила кров.
— Скажеш, де Довбушеві гроші? — більше сичав, ніж говорив Олекса, притискаючи ще сильніше груди Андрія.
Але Андрій стратив цілком притомність і не міг навіть ворухнутися.
Довбущук другим кінцем сирівцевого шнура зачав щосили сікти Андрія по голих плечах і грудях. Біль отверезив бідолаху, його очі зайшли кров'ю, на плечах і на грудях під ударами повиступали червоні довгі смуги, а декуди і кров поплила.
— Скажеш, де Довбушеві скарби?
Андрій кивнув відмовно головою.
— Так? Ну, то чекай! Видно, ще тобі мало!
І Олекса розпочав дико, по звірячому мучити Андрія. За кожною новою мукою питав його про місце сховку Довбушевих скарбів, та Андрій стратив притомність і не рушав уже навіть головою. Але Довбущукові було видно мало тих мук. Він витягнув свою жертву на лаву й повісив на грубий дерев'яний гак у темному куті.
Андрій висів омлілий… Шнури вгризалися йому щораз глибше в тіло й проїдалися аж до кости.
— Собачий син, я його пробуджу зі сну!
І з тими словами Довбущук вхопив коновку з водою, що стояла в куті, і вилив на Андрія, не тому, аби його протверезити, але наглою зливою побільшити його муку. Нещасливий затрясся на цілім тілі й прокинувся.
— А що, паничу, скажеш тепер по щирості всю правду? — питав з насмішливим поглядом Олекса. — Правда, у мене гарні способи приневолювати чоловіка до щирості? Ну, ну, маєш ще час роздумати собі, чи сказати, чи ні! Вночі прийду знов до тебе й запитаю, як надумався.
І з тими словами Довбущук вийшов, позамикавши двері й лишаючи нещасного закривавленого хлопця тяжким болям і ще тяжчим душевним терпінням. Його мучила й нищила сама згадка, що ні батько, ні мати не знатимуть, де і як він загинув, бо він знав, що смерти йому не минути.
——————