Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/1/XI

Твори в 20 томах
Том IX

Іван Франко
Петрії й Довбущуки
Перша частина
XI. Любов Андрія
Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1959
XI
Любов Андрія
Олеся Батланівна була гарна, дуже гарна дівчина. Андрій знав її ще змалку і давно, давно полюбив її. Але любов його не була та пристрастна, гаряча, шумна любов, що вбирає любу особу яркими красками ідеалу, що говорить багато про себе, добираючи найтонших красок, аби висловити найменші відтінки чуття. Це була тиха, сильна й повна саможертви любов, ніжне прив'язання брата до сестри, бажання тихого, родинного щастя в життю.

Бувало, Андрій давнішими літами цілі вакації[1] проводив із нею. Він щиро думав подружитися колись із тою гірською квіткою. Він старався дати їй більше просвіти, аби тим зблизити її до себе. Навчив її читати й писати, впоїв у неї любов до рідного краю й освіти, доставляв їй книжок, котрими могла просвічати свій розум і своє серце.

Батько Олесі, що був у громаді війтом і вважався одним із перших багачів, не спиняв того. Він пізнав щирі наміри Андрія й лишав дочці досить часу читати та розмовляти з Андрієм.

По відході батька на Угорщину Андрій подався зараз до Батлана. Йому хотілося побачити свою квітку, як звичайно звав Олесю, поговорити з нею, почути її щирі слова, — та й йому жаль було, що не міг уже, як давніше, вилити перед нею всього, що йому лежало на серці, висповідатися зі своїх діл та почувань. Його в'язала присяга…

Батлан сидів недалеко церкви за рікою, а за його гарною, просторою, хоч і не новою вже хатою простягався старанно оброблений і управлений огород під ярину. Саду, як звичайно в горах, не було. Сильні морози й каменистий ґрунт не дають розвиватися ліпшим овочевим деревам.

Увійшовши в хату, Андрій застав у ній тільки старого Батлана, що лежав на постелі від учорашньої бійки, та стару сумну Батланиху, що заходилася коло нього. Олеся полола в городі. Батлани привітали його чемно.

— А, все таки ви ще про нас не забули, Андрійку, — сказала стара весело.

— От дала би ти спокій з такою дитинячою назвою, Юстино, — озвався з постелі Батлан, — адже панич уже не дитина, щоб ти їх кликала Андрійком.

— Ну, ну, нанашку, я тим дуже тішуся й зовсім за те не гніваюся! Хіба в нас у школі інакше кличуться учні між собою?

Й обоє старі почали щиро і зі співчуттям розпитувати Андрія про шкільні часи, про товаришів, про поворот.

— А де ж Олеся? — запитав, легко червоніючи, Андрій.

— Ваша учениця не занедбує, правда, ваших наук, але й моїх невільно кидати їй у кут, — сказала мати, котра, видно, гордилася своєю дочкою. — Пішла на город. Там щось треба обполоти, а я мушу сидіти дома! Бачите, яке нещастя нас постигло й то на гладкій дорозі?

І за тим словом показала на старого, котрий лежав на постелі обв'язаний хустками.

Андрій короткими, але щирими й сердечними словами виразив свій жаль задля того нещастя, а по короткій розмові вийшов у город шукати Олесі. Вона саме скінчила роботу й вертала додому, коли нараз побачила гостя.

— Ах, Андрію, це ви! — скрикнула, весело йдучи йому назустріч і подаючи йому руку. — Як же вам пішов іспит?

— Добре, панно Олено!

— Скільки раз я вас уже просила не кликати мене панною, а ви все своє! Що я за панна? Я дівчина, не панна!

— Ну, ну, не гнівайтеся, Олесю, я так… забувся! Але якже ж ви тут проживали на селі?

— А як же би,.. спокійно! Трохи було нудно без вас, — сказала вона, почервонівши, — але зате я мала ваші книжки. Що за гарні речі, як я їх читала, то й спати не хотілося, все би читала! Але чекайте лиш, щось то я вам такого мала сказати!.. Ага! Коби ви знали, який мені цієї ночі: сон дивний приснився!..

— Ну?

— Е, ви б хотіли, щоб я вам його під голим небом говорила? Вертаймо до хати. Мамуня десь уже злагодили дещо, ви будете кріпитися, а я тим часом розповім. Я ще нікому того не оповідала, то будуть і мамуня й татуньо слухати. Не знати, що вони на те скажуть?

І вернули обоє до хати, де Батланиха вже накрила стіл чистим, білим обрусом і заставила на нім попросту та смачно зварений сільський обід.

— Бачите, Андрійку, дозвольте називати вас так, бо я стара, вже так до тої назви привикла, що не втну інакше! Ми нині трохи запізнилися з обідом, тож будьте ласкаві, не погордіть нами й пообідайте з нами разом, по-давньому.

— Але ж я вже обідав дома, — сказав Андрій.

— Це нічого, не переїстеся, — жартувала Олеся.

Андрій усів за стіл обік старого Батлана, котрого жінка підвела з постелі й посадила, за стіл. Олеся не сідала разом із ними. Вона була за господиню, і, приносячи страви оповідала свій сон.

— Пригадуєте собі, Андрію, як ви давніше часто мені розказували про ту страшну хвилю, коли на вас у лісі під Чорною Горою напали ведмеді? Отож то мені таке саме приснилося. Мені здавалося, що саме вечоріло. Сонце на заході обливало хмари кривавим світлом, а на нім темними рисами вирізувалася Чорна Гора. На найвищій кам'яній іглиці стояв той сам високий старець з похиленою головою і з руками навхрест на грудях, той чоловік, про якого ви мені оповідали. А під горою серед скельних, гострих відламів я бачила вас, як ви дерлися вгору. Нараз за вами вирвався якийсь страшний, чорний чоловік, ухопив вас за руки і з розмахом кинув у глибоку розвалину, на дні котрої стреміли щербаті зуби гострих, кам'яних відломів. Немов червона блискавиця, злетів таємний старець із вершини іглиці й підхопив вас на льоту на руки. Щербаті, кам'яні зломи розступилися під ним, глибока пропасть дихнула холодом і чорною темнотою, а в тій самій хвилі ви провалилися оба в глибінь. А чоловік, що вас кинув, від великого розмаху стратив також рівновагу на гострій скалі й гримнув собою тяжко на другий бік на такі самі щербаті, гострі, кам'яні зубці. Я чула страшний, смертний стогін його, бачила кров, що бризкала високо догори. Я стояла, здавалося мені, десь ніби то на камені, а підо мною шуміли й бризкали хвилі глибокої ріки. Я бачила все те, і серце в грудях стялося льодом, холод смертельний проник усе тіло, я не могла ані кричати, ані плакати, ані з місця рушитися. Нараз видалося мені, що з густого лісу вирвалися два страшні ведмеді й почали мене шарпати. Я стояла, мов окаменіла. Бачила глибокі рани, чула біль, та не бачила крови й кричати не могла. Нарешті, в страшному відчаю я добула всіх сил і з окриком кинулася зі скелі в глибокий шум води, що розплислася підо мною сріблом. Я ще останній раз закричала й у тій самій хвилі пробудилася.

Старі різно толкували той незвичайний сон. Андрій мовчав. Його лице покрилося хмарою задуми й меланхолії, що виступала у нього все на саму згадку про страшну пригоду з дитинячих літ. По обіді попрощався з Батланами й пішов додому.

Мати сиділа сама дома й шила. Слуги порозходилися до роботи, тільки недужий старець стогнав і кричав охриплим голосом якісь невиразні слова, перериваючи загальну тишину. Лице старця все ще було таке ж страшне, як учора, і Андрій не міг без внутрішнього зворушення глянути на нього. Загальна тишина в домі немов очарувала його. Він вийшов під хату і, сівши на призьбі, потонув у думках.

Уже зближався вечір, і Андрій усе ще сидів у задумі на призьбі. Душа хлопця була в дивнім настрою. Вражіння двох останніх днів сильно її заворушили, і, здавалося, на довго прогнали її спокій і рівновагу. Все мішалося в його уяві… Почуття одні за другими тислися, мов тумани в темний, лісистий звир, — він не міг ні одного з них зрозуміти, хоч кожне відчував окремо й виразно. Вкінці над усіми думками запанувала одна думка, перед ним виринуло поле його роботи, пусте, тернисте. Його добродушна натура все насувала йому на розум вагання що до злоби Довбущуків, усе шептала йому: „Хто знає, чи не можна б щирим, приятельським способом порозумітися з противниками? Хто знає, чи не далося б привести до згоди обі родини і з так великими засобами, які були в руках Петріїв і Довбущуків, зачати зараз роботу для народнього добра, по селах і містечках закладати українські народні школи, попирати шкільну українську молодь, аби виробити з неї народню щиро-українську інтеліґенцію. Такі думки, як світляні вогники, блискали перед його уявою й щезали, блискелі й щезали, та виринаючи що раз частіше, поволі скріпляли в його серці намір пробувати щастя, першому подати завзятим противникам руку до згоди. Не можна заперечити, що тут було також і немало молодечого егоїзму. Андрій бачив уже наперед здивовання батька, як він, вернувши з Угорщини, довідається про згоду й щиру дружбу Довбущуків із ними, вже тепер чув похвали, котрими батько вихваляє його рішучий крок.

Темнота, що поволі огорнула природу, роз'яснила ще більше його думки. По вечері заснув Андрій, поклавши собі в голову — невідмінно завтра піти на Довбущуківку й подати ворогам руку до згоди.

——————

  1. Вакації — відпуск, канікули.