Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/1/II
| ◀ I. Два противники | Твори в 20 томах Том IX Петрії й Довбущуки Перша частина II. Донос |
III. Прощання шкільних товаришів ▶ |
|
Різнородні думки тиснулися роями в душу Петрія. Задоволення й певність після побіди над завзятим Довбущуком перелилися в душі його в благодатне почуття надії, що скріпляє чоловіка перед новими небезпеками. Його уява розкривала перед його душею широкі картини будучини. Він бачив, як за Довбушеві скарби здіймаються по цілім краю народні школи й освітні інституції, в них удержуються й виховуються тисячі бідних сільських дітей, підноситься рільництво, родиться промисел, здіймає чоло робуча кляса, виробляється своя інтеліґенція, а всі ті благодатні плоди ростуть, дозрівають під проводом його щасливих наступників, — Петріїв. Никне, немов чорна хмара, незгода між Петріями й Довбущуками, а за тим прикладом подають собі руки в згоді й інші роди, що сварилися досі за останки маєтків їх батьків, замість спільною працею збільшувати і вдержувати той маєток. І його душа, полонена блиском тих чарівних картин, не могла від них відірватися. А його уява під впливом нескінченно просторих ланів, котрі бачив своїми очима, розширяла щораз дальше його душевний світ, показувала йому цілу велику, нерозкавалковану Україну, квітучу й веселу, щасливу, славну і могутню!
— Боже, — зідхнув із глибини серця, — коли все те станеться?
— Доброго полудня! — поздоровив його жид[1], що дігнав його по дорозі.
— Доброго здоров'я!
Самітні, широкі поля мимоволі притискали душу самотою й німою мовчанкою й спонукували до розмови, до знайомости, хоч би з цілком незнайомим, здибаним по дорозі. Подорожній жид, котрого догнав Петрій, мав у лиці своїм щось таке принадне, таке людське, що Петрій зараз за першим поглядом зупинився й зачав пильно приглядатися йому. Свобода рухів, великі, розумні та ясні очі, простий ніс, знак енергії й сили характеру, щирість і одвертість, усі ті риси, такі незвичайні у більшости жидів, ударили Петрія. Йому здавалося, що він уже десь колись бачив те лице, хоч невиразно й недовгий час.
Розмова зачалася від звичайних питань: про дорогу, жнива, про село, звідки котрий ішов, та про те, куди котрий ішов. Петрій довідався, що той незвичайний жид називається Ізак Бляйберґ, і йде також до Б. у власній справі, яку вважав мало цікавою або мало важною для того, щоб про неї оповідати другому. В дальшій розмові побачив Петрій, що Ізак цілком не говорить із жидівська, а плавно й звучно по-українськи, як родовитий українець. Він почував щораз більшу симпатію до нього. Тому оповів йому свою справу, за якою йшов до Б. до поліції, — але про підозріння, яке мав на Довбущукових синів, промовчав.
— 5000 золотих ринських[2] золотом і сріблом, що за велика сума на наші тяжкі часи! — скрикнув Ізак. То був перший вислів, по котрім Петрій нагадав собі, що має перед собою жида.
— Знаєте що, пане Кириле, я знаюся з багатьма жидами й христіянами в М. на Угорщині, де звичайний осередок усіх шпигів, що займаються виловлюванням злодіїв. Я міг би зателеграфувати зараз із Б. до них. А не знаєте так більше-менше, хто би то міг був зробити?— Якби ви були такі добрі, то я просив би запитатися за двома молодими людьми, досить підозреного й зухвалого вигляду, літ 18 до 20.
— Що? Адже ви менш-більш їх знаєте?
— Ну, я бачив часто двох таких людей, як снувалися туди, де лежали гроші. Та чого вони туди лазили, не можу знати. Але все таки я рішився був сьогодні рано перенести гроші на безпечніше місце, але вже й місце застило по них.
— Дозвольте, — перервав нараз іншим тоном Ізак, — не бачилися ми вже коли? Ви мені щось гейби знайомі!
— І мені так здається, — сказав Петрій, — але не можу собі пригадати, де б то й коли те могло бути?
Наступила довга мовчанка. Кожний із них потонув у спомини, та ні одному не могла прийти на пам'ять ані хвиля, ані нагода, при котрій вони бачилися.
Прийшовши до Б., вони попрощалися. Ізак обіцяв якнайскоріше дати про себе чути й поспішав за своєю справою на Лан, частину міста, замешкану майже виключно жидами. А Петрій, поступивши по дорозі до сина й наказавши йому збиратися в дорогу, пішов до поліції. Начальник ще більше здивувався, ніж сам Петрій, що таку велику страту має Петрій, і прирік йому зайнятися вишуканням злодіїв, котрих Петрій так само означив, як Ізакові, промовчавши їх імена й те, що він знав їх.
Пощо подав Петрій такий донос? Чому просто не сказав, чия це справка? Чому, описуючи так неясно злодіїв, він ризикував на цілковиту страту так значної суми? Причина була ось яка. Він був зв'язаний присягою стерегти Довбушевих грошей і берегти їх у цілості. Присяга вимагала від нього поліційного слідства на випадок утрати. Але присяга обов'язувала його старатися всякими способами прийти до згоди та єдности з Довбущуками, бо аж тоді мала наступити пора їхньої спільної роботи для добра народу. Він думав, що лагідністю, уступками позискає Довбущуків. Хотів їх щадити, але й відзискати свою страту. Та бачив сам, що така поведінка не доведе ні до чого. Тому волів відректися грошей, ніж явно викрити імена злодіїв.
Однако ж припадок допоміг йому відзискати страту й дав йому навіть нагоду показати своїм ворогам доброту свого серця, хоч це добре серце не довело до згоди з Довбущуками. Як це сталося, побачимо далі, а тепер перенесімося на Зелену вулицю, де мешкав Андрій. Та самітня й тиха вуличка, що вся, як бачилося, потопала серед зелених вишневих та грушевих садів, була найвідповідніша для учеників. І дійсно, найбільше їх на ній роїлося й наповняло кожний закуток своїм криком, пустотами, вченими фразами та розмовами.
——————