Твори (Франко, 1956–1962)/9/Для домашнього вогнища/XII
| ◀ XI | Твори в 20 томах Том IX Для домашнього вогнища XII |
|
В сальоні застав Анелю. Стояла при столику, оперта об нього лівою рукою, з очима, вліпленими в двері. Обоє зирнули одно по одному, і рівночасно мимовільний окрик зачудовання вирвався з уст обоїх. Не пізнали одно одного. Обом показалося, що від учорашнього пополудня, від хвилі, коли бачилися в останнє, минули десятки літ, що оце стоять насупроти себе не живі люди, а якісь мари, що тільки слабо нагадують давно минулі, гарні й щасливі часи.
Гляділи одно на одно мовчки, мов закляті. Кожне крутилося в колісці своїх власних думок і спостережень, кожне мучилося своїм власним стражданням, не почуваючи потреби ділитися ним з другим.
— Чи це та сама Анеля, — думав капітан, — котру я вчора лишив у цвіті здоров'я і свіжости, живу, енергійну, з блискучими очима? Чи це та сама зламана, зів'яла і немов з хреста знята жінка, що її бачу перед собою? Лице її постаріло на десять літ, на висках[1] зарисувалися морщини, волосся стратило свій полиск, очі зробилися шкляні! Чи чари якісь учора і позавчора застелювали мої очі і не давали мені бачити тої руїни, чи справді одна ніч, одна доба могла довершити такої великої переміни? Але що ж могло бути цьому причиною?
— Він зовсім посивів! — з переляком думала Анеля. — Його лице пожовкло, очі запалися глибоко, повіки червоні. Очевидно, не спав усю ніч. Очевидно, знає все. Очевидно, все пропало. Ну, для мене нема вже ніякої несподіванки, але він бідний! Скільки ж він мусив перетерпіти!
Капітан усе ще стояв, неначе вкопаний, при дверях сальону, не можучи відважитися підійти ближче до жінки. Вона також не могла рушитися з місця. Вкінці капітан видобув із кишені квит, одержаний в канцелярії генеральної команди на своє подання про відставку і, розвинувши його, мовчки наблизився до столу і положив його перед Анелею. Вона уважно зирнула на ту зімняту чвертку паперу, а потім, усміхнувшися сумовито, кивнула головою.
Капітан мовчки зняв плащ і кинув його на софу, відперезав шаблю, а потім вийшовши до передпокою, вніс відтам свою тяжку подорожну валізу[2], що її досі не розпаковував. Поклавши її на помості близько кахлевої печі, прикляк коло неї, знайшов у кишені ключик і почав звільна відпинати ремені й відмикати замки.
Анеля мовчки, мов зачарована, без руху придивлялася його роботі. Відчинивши валізу, капітан нараз пригадав собі щось і не встаючи з помосту, в клячучій поставі й похилений лицем над валізою, обернув голову і промовив до жінки рівнодушним голосом:
— А маєш там які папери?
— Які? — запитала Анеля ледви чутно.
— А ну, якінебудь листи від твоїх аґентів, квити, рахунки, загалом усе, що могло б тебе компромітувати. — Не маю нічого.
— Пригадай собі добре! — мовив капітан, не підносячи голосу, — а як маєш щонебудь таке, то спали. В кожній хвилі можемо тут мати поліційну ревізію.
— Не маю ніяких таких паперів, — відповіла Анеля так само рівнодушно, немов би давно була приготована на таку пригоду.
Бачучи, що він починає шукати чогось у своїй валізі і не думає тягти дальше розмови, вона сіла на кріслі обернена до нього лицем і пильно слідила за кожним його рухом.
Пошукавши кілька хвилин у валізі, капітан видобув із неї невеличкий, гарний, в слонову кість оправлений револьвер, почесний дарунок від товаришів, дарований йому на від'їзднім із Боснії. На ручці виднівся виритий напис: „Zum Andenken“[3]. Дуло було майстерно цизиловане[4], покрите багатим орнаментом в стилю босняцьких людових[5] виробів. Капітан поклав цю гарну забавку на помості, а потім, пошукавши ще хвилю в бокових торбинках валізи, видобув із неї пачечку патронів, дібраних до цього револьвера. Знайшовши те, чого йому було треба, капітан, не кваплячися, поскладав знов у валізі все в давнім порядку, замкнув її, позапинав ременями і виніс до передпокою. Вернувши назад, узяв револьвер і патрони, поклав на столі, а потім обертаючися до Анелі, з виразом холодної рівнодушности, а навіть ненависти промовив:
— А тепер прошу тебе, вийди відціля!
Анеля, що тільки тепер зрозуміла його постанову, не рушаючися з місця, запитала:— Що хочеш робити?
— Що це тебе обходить? Іди до дітей!
— А може мене це також обходить? — відвила Анеля лагідним, несмілим голосом.
— Не має що тебе обходити! — понуро відмовив капітан, розкроюючи цинову оболонку пачки і виймаючи патрони.
— Адже я твоя жінка! — ще несміліше мовила Анеля, — значить, маю право знати…
— Не маєш права, нікчемнице! — верескнув нараз капітан, кидаючися до неї з кулаками. — Не маєш ніякого права, ти відьмо, що підкопала і знищила моє життя, мою честь, будучину моїх дітей! Іди геть відци! Іди геть і не спокушай мене!
Плюнув і відвернувся від неї. Тремтів увесь. Наглий вибух болю і розпуки розвіяв увесь його удаваний спокій, розсадив ту льодову шкаралущу, якою хотів обціпити своє серце, щоб не затримтіло перед сповненням останнього, рішучого вчинку. Впав на крісло відвернений від неї плечима і закрив лице руками. Сльози бризнули з його очей. Важке ридання затрясло цілим його тілом.
Анеля тим часом тихо, як мара, встала з крісла, взяла револьвер і патрони і на пальцях вийшла до сусідньої кімнати. Капітан усе ще сидів у тій самій поставі, коли почув наближення дрібних кроків, коли м'які, ніжні дитячі рученята з обох боків ухопили його руки, а прекрасні, невинні дитинячі личка, перехиляючися, силкувалися зазирнути йому в очі. Капітан зірвався з крісла і з виразом найвищої ненависти обернувся до Анелі, що стояла на своїм давнім місці.
— Жінко! Сатано! Будь сто разів проклята за те, що в останніх хвилях життя ти не ощадила мені ще й цього болю! О, ти мудра, хитроумна! Щоб ані один нерв не лишився не розшарпаний, ані один мускул не перепалений пекельним вогнем! Старим майстрам тортури до тебе б іти на науку. Нехай тобі Бог цього ніколи не простить, так як я тобі не прощу в останній годині!
Анеля мовчала, стояла як кам'яна статуя. Тільки Цеся, чуючи такі страшні слова, котрих значення не розуміла і бачучи батька в такім страшнім розворушенню, відступила від нього і прибігла до матері і, тулячися до неї, почала голосно плакати. Михась стояв зачудований, усе ще держачи батька за руку.
— Татку! Що ти говориш!? Пощо нас лякаєш? — промовив він, заступаючи йому дорогу і шарпаючи його за руку.
Капітан глянув на цю маленьку людину і безмірна туга обгорнула його душу. Вхопивши Михася в свої обійми, підняв його і обливаючися слізьми, почав обсипати поцілунками його голову, лице і шию.
— Діти мої! Бідні мої діти! — простогнав він. — Що то буде з вами!? Що буде з вами, коли мене не стане?
— Чи знов хочеш нас покинути? — запитав Михась. В тій хвилі Анеля кинулася до мужевих ніг. Припавши на коліна і похилившися лицем до землі, обхопила його ноги раменами і з глибини своєї розпуки скрикнула:
— Антосю!
Голос її роздався мов із якоїсь великої глибини, видався капітанові чимось таким чужим, таким далеким…
Коли Анеля числила на те, що, розм'ягчивши його душу видом дітей, зможе тим легше штурмом вдертися в його серце і перебороти його ненависть, то грубо помилилася. Капітан супроти неї лишився непорушений.
— Іди геть! — мовив коротко. — Не роби комедії!
Анеля не вставала.
— Антосю! Заклинаю тебе на любов тих дітей, що їх хочеш осиротити, вислухай мене! Знаю, що я заслужила на гострий засуд і, що не мину того засуду. Аджеж я не хочу упевнювати себе. Хочу тільки, щоб ти мене зрозумів. Аджеж ти любив мене, Антосю!
— О, так! — гірко промовив капітан. — І вірячи тій моїй гарячій, сліпій любові, ти зрадила мене!
— Ні! Кленуся Богом, своєю душею, невинними душами оцих дітей! Я була тобі вірна! Навіть одним помислом я не зрадила тебе!
— Хто тобі повірить?! Аджеж ти оточила мене з усіх боків тенетами брехні! Аджеж ти грала передо мною комедію, удавала радість, криючи пекло на дні свойого сумління!
Анеля все ще стояла на колінах, бліда, з лицем, піднятим до капітана, держачи його за ноги. Капітан пустив Михася на землю і трохи лагіднішим голосом промовив:
— Ну, встань і говори, що маєш говорити! Діти, йдіть до свого покою!
Анеля помалу встала. Діти стояли в нерішучості. Вкінці Михась, обертаючися до батька, мовив:
— А не будеш бити маму?
— Ні, сину! — поважно відповів капітан.
Діти вийшли. Анеля слідила за ними довгим, нам'єтним[6] позирком, повним безграничної любови і невисказаної туги. Бачилось, що бажала навіки вбити собі в тямку, затвердити в своїй душі кожну найдрібнішу рисочку, кожний рух, кожний погляд, кожне слово тих двох маленьких істот. Коли щезли в сусіднім покою, коли двері зачинилися за ними, аж тоді розсіявся лід, що, бачилось, досі обдавав її, зламалася сила її духу і, заливаючися гіркими слізьми, безвладна і майже знетямлена вона упала на крісло.
Капітан сидів на своїм кріслі, холодний, недвижний і понурий, мов чорна хмара, не почував у своїм серці ані милосердя, ані співчуття для тої жінки, що таким безпримірним способом зруйнувала щастя своє власне і його, кинула нестерту пляму на невинні голови цих дітей, ганьбою покрила їх ім'я. На дні його серця, мов гадюка, заворушилася думка:
— Коли б ти була вмерла, заким мала зробити це все! Я був би оплакував тебе як ідеал жінки і матері! Але тепер навіть умерти тобі запізно…
Анеля перестала плакати, обтерла сльози і обернула очі до мужа. Її лице не являло вже тепер того льодуватого виразу остовпіння і німого болю, ані тої покірности, що такою поганою плямою падала на нього перед хвилею. Якийсь дивний вогонь починав помалу розгоратися в її очах і випалювати рум'янці на її так нагло і передчасно зів'ялих щоках.
— Так ти погорджуєш мною? Проклинаєш мене? — запитала звільна, цідячи слово за словом.
Капітан тільки глухо застогнав замість відповіді.
— Ти хотів покинути мене й дітей без слова прощання?
— Щоб я був ніколи й не бачив тебе!— Значить, ти ніколи не любив мене?
Капітан стрепенувся і кинувся на кріслі. Шалена злість знов почала ворушитися в його серці.
— Нікчемнице! Мовчи! Не згадуй мені про ту любов, котрої ти не гідна, котра нині сталася для мене джерелом безконечного страждання! — крикнув він.
— Так ти задля страждань одного дня, кількох годин проклинаєш цілі літа щастя, ціле пасмо жертв, які я принесла для тебе?
— Що значать усі ті жертви супроти цієї страшенної рани, яку ти завдала мені, відбираючи мені честь, пошану у людей, відбираючи мені охоту до життя, саму можність людського існування? Аджеж бачиш, що тепер усе для мене скінчене?
Анеля випростувалася і з погордою поглянула на нього.
— Одно тільки бачу, що ти трус, тростина, що хитається з вітром! Це бачу, а більше нічого. Що для тебе скінчене? Що офіцери не хочуть приймати тебе до касина? Плюнь на них і не ходи там! Що військова служба буде для тебе неможливою? Плюнь на неї і виступи. Що побут у Львові буде для тебе занадто прикрий? Плюнь на Львів і осядь десь на селі, в горах!
— Але ганьба! Свідомість ганьби, що тяжить на тобі, на мені, на наших дітях! Ця страшенна свідомість, котру мушу завсігди носити з собою, мов гадюку, завішену при грудях! Чи й це нічого?
— О, мій любий фарисею! Яке ж то нараз делікатне сумління збудилося в тобі. Страшенна, нечувана ганьба! А в чім же лежить ця ганьба? В тім, що моя жінка була в тихій спілці з жінкою, що удержувала підозренний дім, що вербувала дівчат, призначених для таких самих домів. О, страхіття! О, встид! А скажи мені лишень, ти, благородна і незаплямлена душе, скільки разів за своїх кавалерських або й некавалерських часів подавав ти практично помічну руку такому ганебному промислові, давав більш або менше щедрий заробіток таким жінкам? А ті твої благородні приятелі, що так люто обурюються на мій ганебний промисел, чи не для того це чинять, що сами аж надто часто підлягали його покусам, аж надто багато грошей видавали на його піднесення? О, нікчемні, підлі, брехливі! Аджеж із тих, що вчора веліли ув'язнити Юлію, що швидко й моє ім'я з чортівською радістю вивісять на шибениці ганьби і видадуть на наругу цілому світу, аджеж із них майже кожний давно знав, що діялося у Юлії, а декотрі були там щоденними гістьми! Ні, я замало сказала! Декотрі були прямо ініціяторами цього підприємства, заслонювали його своїми плечима, своєю родовою або урядовою повагою! А тепер, коли годі вже його дальше заслонювати… О, так! Тепер ціле пекло ганьби й публічного осуду нехай паде на голови тих жінок, що… О, як я погорджую вами! Як я ненавиджу вас, ви фарисеї, ви брехуни і лицеміри! Вчинок навіть найогидніший, найбільша підлота не є для вас нічим. Вас лякає тільки осуд юрби, привид одвічальности. Добре схована підлота перестає бути підлотою, утаєний злочин є тільки доказом відваги і зручности!
Замовкла, бо духу їй не стало в грудях. Тряслася, як у лихорадці. Капітан вдивлявся в неї зачудованим, майже божевільним поглядом; йому здавалося, що її постать перед його очима росте, розростається, перемінюється на привид якоїсь грізної фурії з лицем таким страшним, що один її позирк може вбити чоловіка. Він зовсім не надіявся такого обороту розмови, чув себе оголомшеним, пригнобленим, бо в душі мусив тим словам признати багато правди.
Анеля присунула своє крісло ближче до капітанового, сіла як раз насупроти нього і дивлячись йому в очі, заговорила зовсім зміненим, м'яким, жалібним голосом:
— А ти, Антосю!.. І ти осуджуєш мене, проклинаєш, ненавидиш! Ти перший кидаєш на мене каменем погорди. Ти, кого я так гаряче, так вірно любила, для кого я не завагалася посвятити все, все на світі! Аджеж для тебе я покинула дідуся і його маєток, пішла з тобою на вбожество, на недостаток, до якого вперед не була звикла. Любов побудувала мені золотий міст на тій дорозі. Ані на хвилю я не пожалувала свойого кроку. Ані один докір не вийшов із моїх уст. Спокійно зносила я те, чого була би злякалася моя душа, коли б я була давніше могла собі це уявити. Я бачила, що ти відчуваєш моє положення, що турбуєшся, що силкуєшся вчинити так, щоб мені нічого не бракувало, та не знаходиш способу. Прийшли діти, і наш стан значно погіршився. Потаємно писала я кілька листів до старого Гуртера, укорюючися перед ним, унижуючись, навіть упідлюючись і благаючи його про поміч. Безсердечний, засліплений старець звертав мені мої листи нерозпечатані. Покликано тебе до Боснії. Я лишилася тут сама з дітьми, на половині пенсії. Чи можеш уявити собі моє положення? В кількох листах я натякала тобі на нього, та бачучи з твоїх листів, що ті натяки гризуть твою душу й затроюють спокій, а мені не приносять ніякої помочі, я постановила собі мовчати, писати тобі тільки про веселі речі, а сама собі радити. Я почала шукати лекції. Чи думаєш, що з твоїх приятелів, із тих панів військових, що тепер так ярко палають святим вогнем обурення на мою ганьбу, хоч один зголосився, хоч один забажав бодай чимнебудь допомогти мені? Ах, ні! Один зголосився, один предложив мені свою поміч! Це був барон Рейхлінген. Але ціною його помочі мало бути те, про що сама думка наповнює мене огидою і обридженням. Я відіпхнула його, та він не хотів відчепитися, волочився за мною, говорив мені виразно, що бажає самою своєю присутністю і невідступністю скомпромітувати мене в очах світу, а потім… потім мав надію, що оклеветана і засуджена загальною опінією ще перед сповненням проступку, кінець кінців, упаду там, де він хотів мене мати. Що мала я чинити? Не хотячи викликати скандалу, як потопаючий бритви, я вхопилася того способу, який піддала мені Юлія. Я подала вид, буцім то схиляюся до його бажань, запросила його, щоб бував у мене, та рівночасно я запрошувала завсігди кілька резолютних панночок з Юльчиного пансіону. Держачися здалеку, як хазяйка дому, я лишила його в їх руках. Результат перевершив мої сподівання. Зіпсований до шпіку костей, барон швидко засмакував у їх товаристві ліпше, як у моїм. Пив, сипав грішми, одурював себе і силувався одурювати нас усіх. Я приймала його гроші і дарунки, знаючи, що коли їх не прийму, він кине їх у перші-ліпші, може зовсім не такі потрібні руки. Я бачила, що він руйнував себе, та який же інтерес мала я здержувати його на тій похилій площі? І чи ж могла я це вчинити? Остаточно Юлія взяла його в свої руки і при його помочі її пансіон зробився тим, чим був до вчора. Спроваджував їй інших людей, лакомих розкоші, що шукали нагоди, щоб викидати гроші. А коли вкінці барон вичерпав свої фонди і впав так низько, що компромітував цілий офіцерський загал, постаралися, щоб його перенесено до Боснії. Кінець його знаєш!.. Такий був початок моїх злочинів і моєї ганьби. Знаю, що й тут я не без вини та знаю також, що були й інші винуваті, та настільки зручніші, що вміли заховати все шито-крито, сховати кінці, користати зі злого та не нести за нього ніякої одвічальности.
Капітан сидів, похиливши голову в важкій задумі. Жінчине оповідання зробило на нього пригнобляюче вражіння. Не збуджувало співчуття, не загріло серця, обурювало його навіть, розкриваючи ту брутальність, котрої якийсь запас лежить на дні душі кожного чоловіка та з котрою кожний більш або менше старанно криється навіть перед самим собою, а для її замасковання люди повинаходили багато пристойних та делікатних слів. Безоглядне, спокійне розкриття тих низьких вчинків і мотивів в устах його жінки було для нього чимсь дивовижним, несподіваним, боліло його, як свіжо завдавані рани. Та проте він вдумувався в її положення, починав розуміти її і тим самим — починав судити її не так дуже гостро.
— А про цю другу історію з дівчатами що маю тобі сказати? — провадила дальше свою річ Анеля. — Раз утративши пошану для людей, навчившися грати їх чуттями і віруваннями і вважати їх тільки матеріялом для визискання, я пішла дальше тою дорогою. Чи тисячі не роблять так само, тільки в іншій формі? Знаєш, я придивлялася не раз, як ось там у трафіці бідні жінки, зарібниці і жебрачки ставлять на льотерію. Рікою пливе те бідарство до трафіки, а кожна з них не раз через цілий тиждень уриває собі по крейцару на хлібі, уриває дітям на солі або на картоплі, щоб тільки могти в четвер відложити того „шістака“ і поставити його на лотерію. „Може дасть Матінка Божа!“ — шепче і христиться і молиться тисячу разів. Аджеж держава обіцює їй за її шістачка сотки, тисячі гульденів, маєток, добробут, запевнений достаток для цілої родини, кінець нужди і непевности, одним словом — рай на землі! А що з того виходить? Тиждень за тижнем, рік за роком пливе оте бідарство до трафіки, як ріка, пливуть шістачки до кас державних і творять мільйони, а сума нужди, ошуканих надій, ущипнених бідним дітям шматків хліба, полін дерева і кришок соли не тільки не меншає, але росте, росте до величезних розмірів. І що ж іншого робила і я, обіцюючи тим дівчатам добру службу і легку роботу?
Капітан стрепенувся при тім супротиставленню.
— Жінко! — скрикнув він. — Сам Сатана говорить твоїми устами! Застановися!
— Видко, мій любий, що ти не застановлявся! — спокійно мовила Анеля. — Я мала досить часу, щоб обдумати це все. А в тім чи ж то я перша, одинока в тій торгівлі? Ведеться вона то явно, то тихцем від соток літ, і наша шляхта частенько вела її. Не від нині йдуть наші дівчата на торги до Констянтинополя, Смирни та Олександрії, а тепер повно їх і в Індії, і в Єгипті, і в Турції і в Бразилії. І знаєш, коли подумаю, в яких обставинах, в якій нужді, в якім занедбанню й пониженню жила тут не одна з них, то мені здається, що небагато тратять, а, може, не одна багато й зискує, ідучи туди. Чи думаєш, що перед усіми я мусила брехати, говорити, що їх потребую до служби? Десятки були таких, котрі прямо говорили мені: „А хоч би ви, пані, продали нас навіть у турецьку неволю, то будемо вас благословити, щоб тільки видобутися геть відци. Аджеж тут не лишається нам ніщо інше, як тільки з мосту в воду, або на шлях ганьби, та й то навіть цей шлях не охоронить нас від нужди, голоду та неволі!..
Урвала. Якийсь неспокій пробіг по її лиці. Кілька хвилин надслухувала. В коридорі чути було стук мужеських кроків. Надближувалися до дверей передпокою, але потім знов віддалилися горі сходами. Анеля вийшла і замкнула двері передпокою, а потім знов сіла насупроти мужа.
— Та що там я буду довго говорити про те, що сталося і не може відстатися? — мовила свобідно, майже весело. — Щось інше я хотіла тобі сказати. Подай мені руку. Так! І другу! Ну, бачиш. Аджеж знаю, що мусимо розстатися, може навіть надовго. Будь мужем! Пам'ятай, що в тебе є діти! Я… не можу… їх більше…
Тут голос її дрогнув, уста перекривилися судорожно, і сльози знов бризнули з її очей. Та вона пересилувала своє зворушення і не обтираючи сліз, усе ще держачи мужеві руки в своїх долонях, говорила поспішно:
— Пам'ятай про дітей, Антосю!.. Я виховала їх, як уміла, і думаю, що не лихо. А дурниць ніяких з тим револьвером і так далі не роби! Не мавш права! Розумієш це? А про мене… коли часом… спогадаєш…
Надсильне, довго здержуване хлипання перервало її мову. Сльози з очей полилися потоком. Мов перелякана дитина, тулячися до мужевих грудей, вона шептала уриваним голосом.
— Антосю! Антосю! Коли б ти знав!.. Ти назвав мене… нікчемницею… без серця… без сумління… Твоя правда, та не зовсім, Бог мені свідком, що не зовсім! Я здавлювала своє сумління, це правда, та не позбулась його. Поглянь на мене! Аджеж я бачила, що, вступивши до покою, ти перелякався мого виду. Скільки я перетерпіла від учора!… Не тільки за тебе… не тільки за наших дітей… але й за тих! Аджеж я відчуваю їх долю, їх упадок, їх сором! О, вір мені, радо віддала б я своє тіло на найстрашніші муки, віддала би свою кров і своє життя, щоб віддати їм те, що стратили через мене!
Капітан слухав тих слів, уриваних, поспішних, що дихали раз пристрастю і ніжною любов'ю, то знов розпукою і щирим жалем. Понура хмара висіла на його чолі. Жаль рвав його серце. Пізнав у тих словах давню Анелю, свою Анелю, котру недавно ще любив так гаряче. Та рівночасно якась невмолима, незрима рука відпихала його від неї, якийсь таємний голос шептав йому в душі:
— Запізно! Запізно! Все пропало!
В тій хвилі брязнула клямка в передпокою, а в слідуючій хвилі хтось торгнув за дзвінок. Анеля стрепенулася і відскочила від мужа. Сльози тремтіли ще у неї на віях.
— Га! Йдуть уже! — шепнула.
— Хто?
— Поліція. Чую, що це вони.— Ні, не бійся! Не прийдуть так скоро. Ревізор Гірш обіцяв мені…
— Гірш? О, коли він замішався до цієї справи, то це певно вони. Ну, бувай здоров! Пам'ятай про дітей, Антосю! А при поліцайниках… знаєш, держися невтрально, спокійно! Решту здай на мене!
І обнявши його правою рукою за шию, витиснула на його устах довгий, довгий поцілунох.
Дзвінок забрязкав ще раз з подвійною силою.
— Ну, йди, йди і відчини їм, — мовила Анеля, — бо дріт урвуть! Іди!
Капітан машинально встав і вийшов до передпокою. Відсунувши замковий ретязь, відчинив двері. Перед дверима побачив комісара поліції в мундурі і при шпаді, обік нього Гірша і ще одного ревізора, а за ними відомих йому вже з видження дівчат. Комісар салютував перед капітаном, входячи до передпокою. Решта компанії війшла також.
— Перепрошаю пана капітана, — мовив чемно комісар, — але ми маємо тут залагодити маленьку урядову справу.
— Прошу, чим можу служити? — запитав капітан.
— Чи тут живе пані… — вийняв записну книжечку і пошукавши в ній, мовив далі: — Анеля Ангаровичева?
— Так. Це моя жінка.
— А можемо бачити її?
— В якій цілі, коли вільно запитати?
— В цілі сконфронтовання[7] її з оцими панночками, а евентуально в цілі переслухання.
— Що ж діяти! — мовив капітан. — Коли пан комісар має такий наказ…— О, так, так! Маю виразнісінький. Прошу переконатися! — мовив сквапливо комісар, показуючи капітанові поручення з підписом директора поліції.
— В такім разі прошу! — мовив капітан, відчиняючи двері до сальону.
В тій хвилі в покою сумежнім із сальоном, роздався легенький стук, немов би чимсь гострим ударено о дубовий стіл. Мимовільний окрик вирвався з капітанових грудей. Він знав цей стук і ціле значення його недавньої розмови з Анелею стануло перед ним ясне в своїй страшній донеслости. Не звертаючи більше уваги на своїх ненависних гостей, він напруго кинувся до того покою. Комісар і всі новоприбувші побігли за ним.
Нічого так дуже страшного не побачили. На софі в куті покою сиділа супокійно пані Анеля. Та не встала, коли до покою ввійшли гості. Її голова, злегка похилена на бік, спочивала на подущці софи, оббитої рипсовою матерією коліру бордо. Можна б подумати, що дрімала, як-би не широко відкриті, скляної подоби очі і напівотворені уста, на котрих, бачилось, тільки що завмер окрик тривоги або розпуки.
Капітан кинувся до неї. Підняв її голову і тільки тепер побачив, що в правім виску знаходився невеличкий отвір, з котрого плила кров, помішана з білявою, густою матерією. Револьвер лежав на софі прикритий фалдою її сукні. Не було ані найменшого сумніву, що Анеля аж до останньої хвилини заховала повну ясність ума і певність руки. Постріл був влучний і в одній секунді зробив кінець її стражданням і покусам. Капітан довго вдивлювався в те лице, спокійне тепер, та пооране нестертими слідами перебутої від учора внутрішньої боротьби. Чуття облегшення, що в першій хвилині блисло в його душі, зараз же затьмилося якимсь несказано гірким докором і почуттям встиду. „Вона відважилася на це! Відважилась, на що я не відважився!“. Ті слова блиснули в нього в голові. Та на диво, жалю в його душі не було, а тільки якесь тупе почуття болю і безмірної втоми. Насилу перемагаючи те почуття, він мов сам не свій обернувся до остовпілого комісара і промовив рівним, тихим голосом:
— Пане комісаре, це моя жінка!
Комісар стояв, мов у воду опущений.
— Пане капітане, — мовив по хвилі, — безмірно мені прикро, що наш прихід стався причиною цієї страшної катастрофи, але це не моя вина. Очевидна річ, що супроти такого факту наше урядовання скінчене.
— Перепрошаю пана комісара, — скрикнув Гірш, висуваючися наперед. — Адже ж маємо тут цих панночок. Сконстантовання головного факту, о котрий нам ходить, ще й тепер може бути доконане.
Капітан зирнув на Гірша поглядом, повним дикої ненависти. Був би розшарпав цю погану ящірку, що навіть в тій хвилі, супроти маєстату[8] смерти не зуміла бути нічим більше, як тільки поліцайником.
— Ну, так, це правда, — мовив комісар трохи нерадо і ображений Гіршовою увагою, хоча мусив признати її справедливою. — Дівчата, — обізвався до панночок, що в німім переляку придивлялися тій сцені, — підійдіть ближче і придивіться тій пані!Дівчата підійшли ближче до Анелі. Капітан підняв на них очі з виразом розпучливого благання.
— Скажіть тепер, чи це та сама пані, що вас вербувала до служби?
— Ні! — відповіли дівчата в один голос.
Гірш аж підскочив, аж почервонів зі злости.
— Це неправда! — скрикнув. — Це не може бути!
— Пане Гірш! — строго упімнув його комісар. — Маєте мовчати! Прошу мені ще раз рішуче сказати, — мовив далі, обертаючися до дівчат, — чи оця пані вербувала вас до служби, чи не ця?
— Ні, не ця! — рішуче відповіли дівчата.
Комісар поклонився капітанові.
— Пане капітане, мій обов'язок сповнений. Супроти рішучого зізнання цих дівчат усяке підозріння супроти вашої жінки упадає. Ніяких паперів ані зізнань, котрі би прямо обтяжували її, ми не маємо, а за оці наші відвідини вся одвічальність паде на Гірша. Я не чую себе управненим робити в вашім домі ревізію. В те, що сталося в вашім домі в хвилі нашого приходу, ми також не маємо права ближче входити. Моє поважання!
Капітан стиснув подану йому руку і вклонився на відхіднім панночкам. Якими ж благородними, майже святими, видались йому в тій хвилі ті упавші, його жінкою так страшно покривджені дівчата, що в тій тяжкій для нього хвилині знайшли в своїх серцях настільки людськости і самовідречення і прощення, щоб одноголосно, рішуче висказати це однісіньке, а в своїх наслідках таке важне слівце „ні“. Це одне слівце погодило його з людською природою, з життям, додало йому нового духу, нової надії. А коли ті нещасні, покривджені і втоптані в болото могли простити його жінці, то яке ж право мав він розставатися з нею з гірким, ненависним почуттям? І, обливаючися рясними слізьми, він кинувся на коліна перед трупом Анелі і цілував і обливав слізьми її холодні, костеніючі руки…
Сенсаційний процес проти Штернберга, Юлії і їх спільників відбувся геть пізніше. Назви Анелі ані раз не згадано в тім процесі і її самовбивство лишилося тайною для всіх посторонніх. По виясненню, а радше загребанню тої нещасної справи, капітанові явилася можність узяти назад своє подання про демісію з військової служби. Схилив його до цього головно Редліх, що по кількамісячній недузі видужав від рани, завданої йому в поєдинку, і перейшов жити до Ангаровича. Рана зробила його нездатним до військової служби, і він обняв на себе обов'язки гувернера Ангаровичевих дітей. І старий Гуртер, вийшовши зі шпиталю і, оплакавши смерть Анелі, поселився у капітана і благословить його ім'я та пильнує його дітей, як ока в голові. Капітан швидко авансував. Діти оплакують іще свою маму, шанують її пам'ять, як святощі, а капітан слухаючи їх жалібних спогадів про неї, тільки сльози ковтає та шепче:
— Бідна ваша мама. Бідна ваша мама! Покинула вас, не натішившися вами!
На Анелиній могилі нема ні хреста, ні плити з написом, тільки високий кипарис, обгороджений залізними штахетами, здіймається вгору рівно, мов свічка, в своїй густій, вічній зелені — вірний образ замкненої в собі енергії і незламної рішучости.
Відень, у падолисті 1892 р.
——————