Твори (Франко, 1956–1962)/8/Пригоди Дон Кіхота/XXI
| ◀ XX | Твори в 20 томах Том VIII Пригоди Дон Кіхота XXI |
XXII ▶ |
|
„Слухай, Санчо, — мовив лицар,
Коли щезли злодіяки, —
Бачиш, як то зле невдячним
Ізробить якесь добро“.
„Я чи бачу! — скрикнув Санчо. —
Ви цього, ласкавий пане,
І не бачили й не хтіли
Бачить, хоч я мовив вам“.
„Га, тепер, небоже Санчо,
Буду вже обережнішим“.
„Ви обережнішим, пане?
Скорше в зайця буде хвіст.
„Скорше рак на дубі свисне!
Та подумайте лиш теє,
Що тепер велике лихо
Гро́зить нам, тяжка біда“.
„Що нам гро́зить, брате Санчо?“
„Аджеж, пане, арештантів
Ви пустили, а комі̀сар
Чи не зранений від вас?
„Це ж значи́ть, тепер жандарми,
Поліцаї, ревізори
Кинуться, як пси, за нами.
Пане, лихо буде нам!
„Я би радив якнайшвидше
Забиратися в ті гори,
Влізти де в хащі, у дебри,
Переждати пару днів“.
Трохи думав славний лицар,
Далі мовить: „Слухай, Санчо. —
Не з страху перед кимнебудь,
А для тебе це зроблю“.
І стежками, манівцями
Поплелися, Санчо Панса
Передом, а славний лицар,
Наче журавель, за ним.
Їдуть, їдуть, серед поля
Купку парубків догнали,
Що з ціпками, і дрючками,
І з вильми ішли кудись.
Зразу Панса їх боявся,
Та зрівнявся з ними лицар,
Людяно почав питати,
Хто вони, куди спішать?
„Пане, — з них один озвався.
На війну йдемо“. „Що мовиш?
На війну? Куди? І за що,
З ким ідете воювать?“
„Це історія не проста!
Та що нам одна дорога,
А ще й ви, здається, во́як,
То я все вам розповім.
„Буде то́му вже півроку,
Як у нас із пасовиська
Втік, мабуть через недогляд,
Війта нашого осел.
„Що питали, що шукали,
Все надармо. Десь за тиждень
На торзі наш війт здибає
Війта з другого села.
«Куме, — каже чужосільний, —
Що мені дасте, я знаю,
Де є ваш осел». «Ой кумцю,
Буде добрий могорич!»
«Вчора бачив я у лісі
Вашого осла, та дуже
Він здичів, то я зловити
Ані руш його не міг.
«От ходіть зо мною разом,
Я пока́жу вам те місце!»
Війт наш дякує і втішно
Із сусідом в ліс іде.
„Надійшли — осла не видно.
Що шукають, заглядають
У зруби́, в хащі̀ густії,
Ані руш осла знайти.
«Куме, — мовить чужосільний, —
Ще один я маю спосіб:
Мусимо його надибать,
Хоч би під землею скривсь.
«Я умію пречудово
По-ослячому іякать, —
Як ви троха цеї штуки
Свідомі, то буде лад».
«Трохи? — наш війт образи́вся. —
В нашому селі ціло̀му
Не було осла, котрого б
Крик я не закасував».
«Ну, як так, то дуже добре.
Йдіть же ви одним окопом,
Я піду противним боком,
І іякаймо раз-в-раз.
«То хіба би ваш осел
Не осел був або здох,
Щоб, почувши наші крики,
Та не обізвався нам».
«Дуже добра ваша думка»,
Мовив наш війт. І швиденько
Розійшлися в різні боки,
Все іякаючи йшли.
„Та тут, пане, сталось диво.
Що один іякне, другий
Думає, що це осел,
І біжить в той бік на голос.
„Стихне крик, він сам іякне;
Перший знов, почувши крик,
Думає: осел іякнув,
І собі біжить в той бік.
„А що в лісі крик лунає,
Відбивається по дебрах,
Раз він відси йде, раз відти,
То зблудили гнеть оба́.
„Довго лазили, кричали,
Далі якось то зійшлися.
«Ви це, куме?» «Ви то, куме?
Я б присяг був, що осел».
«Ну, та й вмієте іякать, —
Каже наш війт до чужого, —
Я ніколи б не подумав,
Щоб так міг християнин».
«Але й ви, мій кумцю любий, —
Каже війт чужий, — теж майстер,
Що й мене ви ошукали
Тим іяканням своїм».
«Як то, Боже, — наш війт каже, —
Чоловік живе й не знає,
В чім він майстер. Я й не думав,
Щоб я майстер був такий».
«Так то, кумцю, — відмовляє
Чужосільний, — дуже часто
В невідомості живе
І вмира талант великий».
Так собі поміркувавши,
Знов війтове розійшлися
Та, як почали іякать,
Знову збились із стежок.
„Врешті вмовились іякать
Кождим разом по два рази,
Щоб пізнати, що іяка
Де пан війт, а не осел.
„Так зійшли вони весь ліс,
Та осел не відкликався;
Проста річ, бо цеї ночі
Бідолаху вовк роздер.
„У однім ярку війти
З нього здибали кістки
І, задихані, похриплі,
Повернули до села.
„Цей і той свою пригоду
Повіда́в своїм сусідам,
Цей і той хвалив, як славно
Зна іякати сусід.
„Рознеслася тая чутка
По всіх селах, і неначе
Чорт підбунтував народ весь,
Почали сміяться з нас.
„Де лише хто з нас явиться,
Всюди нам «ія» гукають,
А як хочеш що сказати,
То ревуть: «ія-ія!»
„На торзі, на пасовиську,
В корчмі, в лісі чи денебудь
Іншого нема привіту
Нам, як лиш: «ія-ія!»
„Вже ми по-добру просили,
Вже сварились і з усіми
Перегнівались, все дармо,
Все кричать: «ія-ія!»
„От ми й здумали за зброю
Взяться, кров'ю сміхованців
Змити лютую образу,
Списом їм роти заткать.
„Тут край поля на долині
Битва має бути нині,
От туди спішать стежками
Наші люди і чужі“.
Дон Кіхот на Росінанті
Аж підскакував, а Санчо
Реготався дорозпуку,
Чувши дивну повість цю.
„Ах ви, люди! Що за люди! —
Мовив Дон Кіхот понуро. —
За ослячий крик готові
Голови собі розбить!“
„Славні хлопці! — мовив Санчо. —
Так і треба! Не піддайтесь!
Вибийте їм кимаками
Сміх із черепів пустих!
„Хто сміяться з мене сміє,
Той мов батька мого за́бив.
За́бив ти мойого батька,
За́б'ю я твою свиню!“
Так говорячи, прибули
На долину, де вже купи
Уоружених стояли, —
Розділяла їх ріка.
З цього боку чути крики:
„Га, погані сміхованці!
Нині ми дамо вам знати,
Як то брати нас на кпи!“
А по другім боці річки
Тільки й чути сміх, та регіт,
Та різкеє, ненастанне
Те ослячеє „ія!“
Та на хвилю всі замовкли,
Бачучи в залізній зброї
Дон Кіхота. Він поважно
В'їхав поміж них на міст.
„Люди добрі, — мовив лицар, —
Поки рушите до бою,
Я просив би вас подумать:
За що, пощо биться вам?
„Ви, направо, чи ж то слід вам
Ображаться тим, у чім є
Славним майстром ваш пан війт?
„Ви, наліво, чи ж то слід вам
Голос Божого створіння
Повертати на образу
І на насміх ваших ближніх?“
Тут закашлявся наш лицар.
Замість нього Санчо Панса
Весело собі ж підхопив:
„Хлопці, геть образи всі!
„Погодіться по-братерськи!
Адже й ви і ви відмалку
Все іякали і ваші
Прадіди, діди й батьки!
„Чим же тут вам ображаться?
Ну-ко, спільно, всі до гурту
Станьте враз і дружнім хором
Втішно крикнімо: «ія!»
Тут промову Санчо Панси
Заглушив великий репет
По обох боках ріки.
Ці гадали, що він лає
Їх за насміхи, а другі,
Вчувши крик його, озлились,
Буцімто він з них смієсь.
Гей, як хоплять за каміння!
Відси й відти полетіли
І на лицаря й на джуру
Здоровенні камінці.
„Бийте, бийте тих приблудів!“
Так іякавці кричали,
І кричали згідно з ними
Антіякавці собі ж.
Не минули дві хвилини,
А вже Дон Кіхот і Панса,
Мов снопи, насеред мосту
Повалились із сідел.
Аж тепер опам'ятались
Роздратовані селяни
І, подумавши, що вбили
Чужинців, — урозтіч всі!
Та, на щастя, Дон Кіхот
Камінцем лиш в бік дістав,
Санчо Панса — не діставши,
Для безпеки сам упав.
А побачивши, що поле
Чисте, живо повставали
І на сідла посідали,
Далі в гори потягли.