Твори (Франко, 1956–1962)/8/Пригоди Дон Кіхота/VII
| ◀ VI | Твори в 20 томах Том VIII Пригоди Дон Кіхота VII |
VIII ▶ |
|
Ніч. Неначе вовчі очі,
Виіскрилось темне небо,
Холод тисне аж до кости,
Місяць зирка з-над хліва.
Дон Кіхот в одній сорочці,
Мов мара висока, ходить
По подвір'ю, лічить зорі
І вартує власну зброю.
Зброю ту поклав на купку
На кориті водопою,
Тільки спис узяв у руки.
Ходить, стане, знов верта.
Холод тисне аж до кости,
Цокотить герой зубами,
Споминає Дульчінею,
Шепче вірші, та дарма!
А з вікна корчмар-собака
І дівчата заглядають
Та сміються з Дон Кіхота,
Аж дзеленькають шибки!
Втім, один погонич мулів
Заспаний устав з запі́чка
Та й поплівся на подвір'я
Сво̀їх мулів напоїть.
Ледве вздрів його наш лицар
Зверещав до нього грізно:
„Стій, безумче, мо̀ї зброї
Навіть пальцем не діткнись!“
Та погонич тільки буркнув:
„Чорт не вхопить гарматури!
Вхо̀пив зброю за реміння
Та й шпурнув її набік.
Наш відважний лицар, вздрівши
Цю нечувану зневагу,
Завернув до неба очі,
Дульчінею спогадав —
Потім вхопив спис обіруч,
Як погонича не трахне
Зверха в голову! Мов громом
Поражений, той упав.
Зараз кров його облила,
Пам'ять вся його лишила —
Якби ще раз так дістав,
Був би, певно, вже не встав.
А наш лицар преспокійно
Взяв свою лицарську зброю,
Знов поклав на тім кориті,
Знов прийнявся вартувать.
За маленькую хвилину
Зліз погонич другий з печі
І поплівся на подвір'я
Сво̀їх мулів напоїть.
Він не знав, що з першим сталось
І спокійно наближався, —
Аж ось Дон Кіхот муркоче:
„Дульчінеє, поможи!“
Знов ухо̀пив спис обіруч,
Як погонича не трахне
Зверха в голову! Та цей мав
Твердший череп і не впав.
Крик зробився на подвір'ю,
З корчми всі повибігали
В сорочках та пестрих коцах,
Мов страховища які.
Дон Кіхот як стій подумав,
Що ворожі чародії
Вислали нечисту силу,
Щоб знущалася над ним.
І він крикнув: „Га, прокляті!
Виходіть! Валіть юрбами!
Скорше в штуки дам порватись,
Ніж на крок усту́плю вам!“
Бачить наш корчмар, що лихо,
Що не знає жартів лицар,
Що безкарний божевільний,
Хоч би їх і всіх посік —
То втишив юрбу швиденько,
Геть забрать велів ране́них,
Сам до лицаря зблизився
І такі слова сказав:
„Славний лицарю, даруйте
Мужикам цим їх провину,
За котру вони аж надто
Гостру кару прийняли!
„Ваша проба вже скінчилась!
Ви дали непоборимий
Доказ вашої відваги,
Час вам лицарем зістать“.
Дон Кіхот був рад тій мові,
Зараз же прикляк покірно
У болото край корита,
Щоб прийнять удар лицарський.
А корчмар дівок покликав,
Ще й приніс якесь книжище —
Давнії якісь рахунки —
Взяв лицарський меч до рук.
Ось почав він щось мурчати,
Мов молебен то читає,
Потім викрикнув виразно:
„Гарам баран гукір геп!“
При останнім слові міцно
Затиснув кулак — як гепне
Дон Кіхота в карк, аж сльози
Бризнули йому з очей.
„Цей удар, — коршмар промовив, —
Щоб останній був! Най згине,
Хто би ще посмів рукою
Вашого карку̀ діткнуть!“
Потім меч узяв у руку,
Як не лусне Дон Кіхота
Плазом через плечі — бідний
Дон Кіхот аж застогнав.
„Де плазовання, — корчмар так, —
Хай для вас останнє буде!
_-_page_254.png)
Відтепер вам тільки вістрям
Вільно уживать меча!“
Церемонія скінчилась;
Встав наш лицар, а корчмар
Приказав дівчатам зброю
Наложить на Дон Кіхота.
Ось одна вложила панцир,
Друга меч приперезала,
Лицар шолом свій насунув,
Став готов, мов страхопуд.
Шумногучними словами
Дякував він корчмареві,
Дякував обом дівчатам
За лицарськую послугу.
Потім, врадуваний дуже,
Сів на свого Росінанта
І, хоть ще ні світ ні зоря, —
Він попер у дальшу путь.