Йти до міського арешту —
Воля власти, не моя».
Абу Касим похилився, —
Вже не плакав, не молився,
Знав, що й тут йому капут.
Там, у міській буцегарні,
Дні йшли й ночі незугарні,
А він ждав та й ждав на суд.
А тим часом комісари,
То по штири, то по парі,
В його домі так і шпять:
Урядують, оглядають,
Щось цінують, викладають,
Риють, порпають, глядять.
Довго порались — та марно,
А вкінці списали гарно,
Що хотілось їм списать;
Абу Касима з арешту
Привели, аби всю решту
Присуду йому сказать.
«В імені царя і Бога!
Щоб був пострах і тривога
На зломислених усіх,
Щоб всі проби зради й бунту
Вирвать з коренем, до шпунту,
Зав'язать, мов кицьку в міх —
«З огляду, що Абу Касим
Вперто, злобно раз за разом
Наш нарушував спокій,
Врешті стримав водопровід,
Тим до розруху дав повід,
Страту касі містовій —
«Ми, правителі народу,
За ті збитки, за ту шкоду
Ухвалили: у секвестр
Дім підсудного узяти,
Все, що мав, сконфіскувати
І вписати у реєстр.
«А що слідства урядові
Дібр движимих в його домі
Ніякіських не знайшли,
Окрім капців колосальних,
Що причиною фатальних
Всіх пригод його були, —
«То ми з огляду й надії
На літа його старії
Ухвалили записать:
Щоб знав наших ласк exempla[2],
Без заплати такси й штемпля
Капці ті йому віддать.
«Присуд цей — то слово Боже.
Винуватець вправді може
Жалуватись до царя,
Та це будуть нам докори,
Знак зухвальства й непокори,
А за це не жди добра.
«Тож гляди, ти, діду клятий!
Пробуй лиш рекурсувати,
Зараз у тюрму підѐш.
А вже там тобі на пробу
Ми такого всиплем бобу,
Що й рішенця не діждеш».
Абу Касим аж здригнувся,
В три погибелі зігнувся,
Руки к серцю приложив;
„Ай, панове! Золоті-сьте!
Все приймаю, хоч повісьте.
Бо на все я заслужив.
«А оце, що в сво́їй ласці
Віддали мені ви капці —
Це глубоко чую я!
О, бо добру я тюрму мав,
В по́сті й холоді роздумав,
Що за скарб в них маю я.
«Бачте, був я зла катряга,
Безсердечний скупиндряга,
Від голодних дер я хліб,
Голих, бідних пер в болото,
Лиш у срібло та у злото
Душу всю свою загріб.
«Та Аллах благий та бистрий,
Знать, добра доглянув іскри
У душі моїй на дні;
Сими капцями, мов міхом,
Іскри ті роздув з успіхом
У могучії огні.
«Все моє добро дочасне,
Все, що я вважав за власне,
В тих огнях, мов труск, спалив,
Щоб хоч на старії літа
Вільно міг я в світ глядіти,
Всіх любив, Його хвалив.
«Капці, скарбе мій великий!
Вами ж то нога владики
В мою душу увійшла!
Вами Бог мене, сліпого,
Вивів з пітьми, із грузького
Багновища злоби й зла!»
І до капців сво́їх бідних
Він припав, немов до рідних,
Їх любовно цілував, —
Далі, шнура розмотавши
І на плечі їх поклавши,
Добре знов їх прив'язав.
«Ось, панове, так віднині
Аж до смертної години
В місті буду я ходить —
Жебраком, та богомільним,
Та від зла й покус всіх вільним,
Буду капці ті носить».
Це сказавши, поклонився
І помалу віддалився.
«Одурів», рекли пани.
Серце трохи в них щеміло.
«Ну ж халіф узна в чім діло?»
З страхом думали вони.
Та вспокоїлися живо.
Абу Касим став правдиво
Щирим, дійсним жебраком.
Вулицями волочився,
Під мечетями[3] молився,
Тричі в Мекку[4] йшов пішком.
Довго він прожив ще в Бозі,
Вмер десь голий у берлозі,
З капцями його затим
По-жебрацьки й поховали,
Споминали, величали —
Він турецьким став святим.
|