Твори (Франко, 1956–1962)/7/Старе добро забувається
◀ Осел і Лев | Твори в 20 томах Том VII Коли ще звірі говорили Старе добро забувається |
Лисичка і Журавель ▶ |
|
— Дядечку, голубчику! Змилуйся надо мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гонять, хотять мені віку збавити.
Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, завдав собі на плечі та й несе. Надбігають ловці-молодці.
— А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братіка? — питають.
— Ні, не бачив.
От вони й погнали далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із міха обзивається:
— А що, пішли вже мої гонителі?
— Пішли.
— Ну тепер випусти мене на волю!
Чоловік розв'язав мішок і випустив Вовчика-братіка на волю. А той і говорить:
— Ну, чоловіче, тепер я тебе з'їм.
— Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди вирятував, а ти мене з'їсти хочеш!
— А що, чоловіче! Це так у світі ведеться: старе добро забувається.
Видить чоловік, що діло погане й говорить:
— Ну, коли так, то ходімо далі! Здаймося на суд. Коли суд скаже по-твойому, то нехай по-твойому й буде: з'їси мене.
Пішли далі. Здибають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить:
— Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Оце я вирятував Вовчика-братіка з тяжкої пригоди, а він хоче мене з'їсти.
І розповів їй усе, як було. Кобила подумала-подумала та й мовить:
— Вовкова правда, чоловіче! Я жила в господаря дванадцять літ, робила на нього із усеї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постарілася й до роботи стала неспосібна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене Вовки з'їли. Оце вже тиждень я тут днюю й ночую і жду, не дождуся, поки прийдуть Вовки та й розідруть мене. Так то, дядьку, старе добро забувається.— А бачиш, моя правда! — крикнув Вовк.
Засумувався чоловік і почав просити Вовка, щоби пошукати їм іще другого суду. Вовчик пристав на це. Ідуть-ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього обертається зі своїм ділом. Розповів йому все, як було. Пес подумав-подумав та й повідає:
— Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послухай, як зо мною було. Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому й худоби, а коли постарівся й голосу в мене не стало, він вигнав мене з обійстя і ось я тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, це свята правда!
— Бачиш, на моє виходить! — крикнув Вовк.
Засумував чоловік ще гірше й почав ще раз проситися у Вовка.
— Дозволь мені ще одного суду розпитати, а тоді вже роби зо мною, що хочеш, коли старого добра не пам'ятаєш.
— Добре.
Пішли вони, аж насупроти них Лисичка-сестричка.
— Гей, Лисичко-сестричко! — кричить їй здалека чоловік, і кланяється. — Зроби ласку, підійди ближче, розсуди нас обох з Вовчиком.
Наблизилася Лисичка, розповідає їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить.
— Та не може цьому бути правда, чоловіче, аби Вовк, такий великий пан, та вліз ув оцей мішок!— Але ж правда! — крикнув Вовк.
— Ні, нізащо не йму віри! — уперлася при своїм Лисичка. Що вже чоловік божиться, що Вовчик запевнює, ні та й ні!
— Не можу цьому вірити, хіба мені доочне покажете, як це було.
— Що ж, це можна, — сказав чоловік та й розставив мішок так само, як тоді, коли саджав Вовка.
— Ось бач, як це було! — сказав Вовк і встромив голову в мішок.
— Як то, ти хіба тільки голову встромив? — спитала Лисиця.
Вовк уліз увесь у мішок.
— Ну, чоловіче, — промовила Лисиця, — тепер покажи мені, як ти його зав'язував?
Чоловік зав'язав.
— Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотив?
Чоловікові не треба було цього два рази казати. Як замахне ціпом, як почне лущити по мішку! А Лисиця ще й примовляє:
— А ну, чоловіче, а як ти снопи перевертав?
Чоловік обернув мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові, та й забив його на смерть.
— Ну, чоловіче, — мовить Лисиця, — я тебе вирятувала від смерти. Що ж ти мені за це ударуєш?
— Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей.
— Добре.
Пішла Лисичка-сестричка за чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок та й почав ловити курей, коли втім жінка надходить.
— А що це ти, чоловіче, робиш? Розповів їй чоловік усе, що з ним було і з якої пригоди вирятувала його Лисичка та яку він їй обіцяв заплату.— Богу дякувати, що ти живий і здоров, — мовить жінка. — А щоб Лисиці давати курей, на це я ніколи не пристану. Ліпше ти всади в мішок наших двох Песиків, Лиска та Рябка, та й дай Лисиці.
Подумав-подумав чоловік та й послухав жінки. Всадив Песиків до мішка, виніс за ворота та й мовить:
— На ж тобі, Лисичко-сестричко, оцей мішок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв'язуй близько села, щоб не розлетілися!
Взяла Лисичка мішок, несе-несе, двигає-двигає, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі:
— Дай загляну, лишень, скільки там тих курей у мішку?
Розв'язала мішок, та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як не вискочать Лиско і Рябко та за Лисицею. Лисиця втікати що духу, ледве-не-ледве вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переполоху, почала сама з собою розмовляти:
— Ви, мої оченьки, що ви робили, коли за мною ті погані Собаки гнали?
— Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди від них найліпше тікати.
— А ви, мої ноженьки, що робили?
— Ми бігли з усеї сили, щоби тебе Собаки не могли догонити.
— А ви, мої вушенька, що робили?
— Ми уважно надслухували, чи не наближаються твої вороги.— А ти, хвостище, що робив?
Хвостище розсердився, що Лисиця так неласкаво до нього заговорила, тай каже їй на злість:
— А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки, щоби тебе затримати, щоби тебе Собаки зловили.
— А, то ти такий добрий, — крикнула Лисиця.— Геть мені з хати!
Та й за цим словом висунула хвіст із нори, ще й кричить:
— Гей, Лиско й Рябко, цу-цу! Нате вам Лисиччиний хвостик! Рвіть його!
А Лиско і Рябко немов на те й чекали. Вхопили Лисиччиний хвостик, як шарпнули, та витягли й цілу Лисичку з нори та тут її й розірвали.
1896