Але Лис поважний, строгий,
Поклонивсь Цареві в ноги.
А Цариці до колін,
А відтак на місце бою
В круг обступлений юрбою
Виступив спокійно він.
Озирнувсь — аж Вовк вже тута:
Наче чорна хмара люта
Виступає з-між рядів,
Аж зубами він скригоче,
Мов свічки блищаться очі —
Так з кістьми би Лиса й ззів.
І махнув Цар головою,
Знак подав їм булавою
Починати боротьбу.
Сурми, труби загреміли,
Всі затихли, заніміли,
На непевну ждуть судьбу.
Перший скочив Вовк лапастий,
Лиса в зуби щоб попасти
І зробить йому капут.
Лис завив, перелякався,
І швиденько взад подався, —
Вовк за ним ось тут, ось тут!
Наздогнав його вже близько,
А втім Лис в бігу хвостисько
По піску проволочив, —
Як не свисне Вовка в очі,
Так йому темніше ночі
Світ увесь заморочив.
„Ой, та й сучий же ти злодій!“
Крикнув Вовк, та гнать вже годі,
Став і тре з очей пісок.
„Що, Вовцуню, будем биться, —
Рік Микита, — чи мириться?
Ну, подай свій голосок!“
Обернувсь Микита скоро,
Вовка вхопити за горло
Вже ось-ось він нагостривсь.
Але Вовк скакіць до нього,
І зубами хап за ногу —
Лис на землю поваливсь.
„Га, собако ти брехлива,
Ось тепер приходять жнива:
Все, що сіяв, те й пожнеш!
Раз в мої попав ти руки,
За всі кривди, збитки, штуки
Ти заплату відбереш!“
„Ов, — подумав Лис — це бридко,
Тут пропасти можна швидко!
Нумо з смирного кінця!“
І щоб час лиш протягнути,
Він почав на жальні пути
Промовлять такі слівця:
„Стрику, майте Бога в серці!
Я ж якась рідня вам преці!
Що це ви так завзялись?
Чи ж то честь, гонори знатні,
Що мов бестії остатні
Б'ються на смерть Вовк і Лис?
„Ой, стрицуню рідний, чуйте,
Лиш цей раз мені даруйте,
А кленусь вам, поки жить
Я і всі мої народи
Сумирно, без перешкоди,
Вірно будем вам служить.
„Все робитиму для тебе,
Всякий труд прийму на себе,
Не доїм і не досплю,
А тобі гусей, качаток,
Риб і раків і курчаток
Повну кухню наловлю.
„Та й згадай, чи то я бою
Іменно хотів з тобою?
Як я довго вагувавсь!
І тепер як дбав я пильно,
Щоб тебе не вдарив сильно,
В своїй силі гамувавсь[4]!
„Що лиш хочеш, хоч як трудно,
Все я вчиню! Хоч прилюдно
Підлим брехуном назвусь!
Ой, болить! Рідненький стрику!
Милість покажу велику,
Хай надармо не молюсь!“
„Ні — гарчить Неситий — годі!
Знаю я, який ти злодій,
Бреха і крутій єси!
Обіцяєш злота мірку,
А потому завше дірку
Із обарінка[5] даси.
„Та тепер хоч присягни ти
Нас усіх озолотити,
Віри я тобі не йму!
Гамувавсь ти в бою ладно,
Що мені ти в очі зрадно
Впер піску чортівську тьму!
„Ні, хоч як бреши й звивайся,
А з життям уже прощайся!
Я здурить себе не дам.
Помолися швидко Богу,
Кайся всіх гріхів — в дорогу
Мусиш нині йти к дідам!“
Так гарчав Неситий гордо,
Рад би Лиса взять за горло,
Але ногу мав в зубах.
А Микита поки рюмав,
Хитрість вже нову обдумав,
Як минувся перший страх.
Ніби молиться він Богу,
А тим часом задню ногу
Всунув Вовку під живіт…
Як нараз запоре жмінку[6]
Попід саму селезінку,
Вовкові змінився світ.
„A“ — ревнув, згадавши бабу.
Фіть! Лис з пащі вирвав лабу[7],
Задньою ж ще раз потис:
Вовк зомлів і повалився —
Гульк, наверха опинився
Й хап його за горло Лис.
„Га, тепер проси пощади!
Тут заплату за всі зради
Ти дістанеш!“ — Лис кричав.
Вовк запінений, заїлий
Лиш метавсь мов ошалілий,
І, слабіючи, гарчав.
Та Микита вже неглупий,
Силу всю зібрав докупи,
Мов кліщами горло тис;
Тягне, шарпає, термосить,
Аж Лев крикнув: „Досить! Досить!
Побідив цим разом Лис!“
Лис на теє царське слово
Вовка відпустив здорово.
„Царю — каже — я корюсь!
Я хотів лиш пляму стерти,
Вовчої не хочу смерти.
На безсильнім я не мщусь“.
Тут піднявсь утіхи галас!
Малпа крізь юрбу пропхалась
Із лавровим вже вінцем.
Всі приятелі зійшлися,
Славили й вітали Лиса,
Що таким явивсь борцем.
Не один, що ще недавно
Був би з'їв його, вив: „Славно!
Жий[8], Микито, много літ!“
Лис подякував уклоном,
Потім клякнув перед троном,
Щоб чуть царський заповіт.
„Встань, Микито! — Цар озвався, —
Славно, сину, ти списався,
Честь свою оборонив.
Що було, нехай минає,
Цар дарує і прощає,
Що коли ти завинив.
„Днесь кінець сварні і зваді,
І віднині в царській раді!
Ти про спільне благо радь!
Честь прийми від мене тую:
Канцлером[9] тебе йменую,
Віддаю тобі печать.
„Як ти мудро вмів держаться,
Від біди обороняться,
Так державу борони!
Що порадиш — Цар прикаже.
Що напишеш — Цар не змаже,
Лиш сумлінно все чини!“
Каже Лис: „Мій Царю й тату,
За так щедру і багату
Ласку чим я відплачусь?
Хоч у мене сил немного,
Але весь для блага твого
Й для держави посвячусь.
„Ще лиш на однім прости мя!
На деньок домів[10] пусти мя:
Жінка й діточки десь там
Плачуть, тужать… Хай же нині
|
_-_page_188.png)
_-_page_196.png)