Твори (Франко, 1956–1962)/6/Панталаха/VII
| ◀ VI | Твори в 20 томах Том VI Панталаха VII |
VIII ▶ |
|
У своїм одинокім покоїку на другім поверсі одної старої камениці, положеної біля вузької та брудної вулиці недалеко Бригідок[1], ключник Спориш кинувся на своє старе крісло і похиливши голову на груди, сидів так довго в німій задумі. Сумерки вже западали, а в його вузенькій, голій кімнатці, що виходила вікном на тісне та глибоке, як криниця, подвір'я, було вже напівтемно. Від самого полудня, коли на цілу добу став вільним від служби і покинув мури в'язниці, чув себе якимсь не своїм, а чим ближче до вечора, тим дужче зростав його неспокій.
Розуміється само собою, що страшна пригода минулої ночі зробила на нього дуже сильне вражіння, тим сильніше, що був собі чоловік наскрізь чесний, у якім служба й військова карність не здужали заглушити чисто людського чуття, а надто склонний до задуми й меланхолії, вразливий більше ніж це годилося чоловікові, що мусів заробляти на хліб насушний сповнюванням «песьої служби».
Ах, та тюремна служба! Те вічне дозорування людей як череди, вічне лаження по кишенях та пазухах, вічне ревізування, нишпорення, надслухування та ходження на пальцях! Вічне підглядання тих здичілих, споганених зіпсуттям, пристрастями або духовою хоробою лиць, підслухування розмов цинічних або роздираючих своєю страшенною простотою! Вічне віддихання важкою, затроєною атмосферою тюрми, затухлих стін, темних коридорів і вонючих, перелюднених казень! Вічне слухання обопільних оскаржень, дрібних та тим нікчемніших доносів, лайок та проклять! Вічний вид повзання перед властю, сцен брутальної самоволі, топтання людської гідности там, де тої гідности не раз лишилась лиш маленька іскорка, яку б одначе лагідним подувом можна ще було роздути на живе, гарне полум'я! Ах, та проклята тюремна служба!
Спориш чув себе глибоко нещасливим майже від першої хвилі свойого вступлення в цю службу, чув себе й сам в'язнем, засудженим без вини на досмертну в'язницю, і з тим самим важким та болючим почуттям оце вже двадцять літ двигав своє ярмо. Бо й що ж мав робити на тім Божім світі? Взятий до війська від ріллі, вислужив при лінії одним тягом дванадцять літ, не маючи ніяких звісток із дому. Коли вернув у своє село, не застав уже родичів при життю і довідався, що батько перед смертю наслідком якоїсь лихої пригоди був змушений продати половину ґрунту. Другу половину засів молодший брат Споришів; вона обіймала всього-на-всього шість моргів немудрої підгірської землі. Що з тим робити? Брат у розмові зі Споришом натякнув про поділ, але Спориш знав добре, що цей натяк був зроблений майже зі слізьми на очах: не уста братові, але судорожно перекривлені обриси лиця, тремтячий голос і слізьми затемнені очі говорили виразно:
— Оба будемо жебраками!
Спориш зрозумів ту мову без слів і, обіймаючи брата, мовив:
— Бідний брате, знаю я, що в тебе на душі! Не потрібуєш говорити мені більше. Бачу й сам, як тяжко ти бідуєш і на тих шістьох моргах, а що ж то ще було би на трьох! Але що ж ти собі думаєш про мене? Чи ж мав би я сумління обдирати тебе й твоїх дітей? І на що придався б мені твій ґрунт? За час дванадцятилітньої військової служби відвик я від праці на ріллі, а тепер бачу, що воно й добре так сталося, бо на чім же тут і робити? Знаєш що, лишайся сам на тій батьківщині, і нехай тобі Бог помагає, а я піду, звідки прийшов, буду далі вік свій збувати в цісарській службі.
І мовлячи це, втиснув братові в жменю всі гроші, які в часі своєї військової служби наскладав був на своє нове господарство, цілих чотириста ринських, а сам спакував свої вбогі манатки, пішов знов до військової команди і замельдувався[2], що хоче служити другу капітуляцію, цебто других дванадцять літ. А що був у службі пильний і точний, чесний і загально люблений, що мав особливий дар власне до виучування свіжо-набраних рекрутів військової муштри без звичайного в тих часах мордування та катування, то прийнято його радо, авансовано на фірера, а потім навіть на фельдфебеля. Так вислужив Спориш других дванадцять літ.
Тим часом його брат, не викарабкавшися з нужди, вмер, дрібні діти розійшлися по світі, батьківщину розшарпали чужі люди, — що було чинити старому, вислуженому воякові? До ніякої фахової праці не був здібний, до женячки не мав ані охоти, ані літ уже, ані відповідних засобів, — трафилась йому урядова служба, служба тюремного дозорця, ось він і прийняв її хоч і нерадо — приняв, бо не було в чім вибирати.
Від тої пори минуло двадцять літ. Спориш постарівся, посумнів. Виходячи з тюремних мурів, зі служби, оминав людей, пересиджуючи цілими днями в своїй одинокій кімнатці на другім поверсі, або, коли дозволяла погода, відбуваючи далекі марші за місто, в поле, в ліси. Тут лише віддихав вільніше, напоював зір і серце красотою природи. А вечером ішов до Нафтули, сідав сам один у темнім закутку і мовчки випивав кухоль пива. Хазяйка, в якої жив, і яка варила йому їсти, не докучала йому своїм товариством, от і мав Спориш досить часу віддаватися своїм думкам, а ті думки чим далі тим більше робилися сумні й понурі. Згадував свою молодість уже майже забуту — тепер вона видавалась йому щасливою, хоча на ділі була зовсім не блискуча. Згадував довгі літа військової служби, важкі труди, мізерні пригоди, переважно не варті спомину, дрібні секатури[3] старшини, дрібні радощі і великі смутки та турботи з дрібних причин. Згадував нарешті довгі літа своєї тюремної служби: ніби непереривна сіра та холодна хмара перелітали понад ним усі ті літа.
— Страчене життя! Песє життя! — зітхав ключник і почував чимраз більше обридження до того життя й до себе самого.Та сьогодні особливо ті прикрі почуття змоглися до високого ступня. Криваве, розторощене до непізнання лице Панталахи ненастанно стояло перед його очима, сверлуючи його нутро якимсь страшенним докором, бунтувало кров у його жилах, відбирало йому спокій, апетит, пообідний сон. Хоча був голоден, то проте, засівши в полудні до столу, не міг їсти нічого, а самий вид м'яса доводив його мало що не до зомління.
Та найтяжчим, найбільше кривавим докором шуміли в його вухах останні слова Панталахи: „Я думав, що на тобі лише песя ліберія, а тепер бачу, що в тобі також песє серце“. В першій хвилі ті слова не дуже зворушили Спориша, радше заболіли його, як несправедливий закид. Та коли Панталаха впав із даху, коли з його розторощеного лиця смерть заглянула в очі Споришові своїм небрехливим, грізним зором, тоді ті слова збудили в його душі зовсім інший, далеко глибший відгомін. А цей відгомін протягом цілого пополудня не втихав, а гудів на тисячі тонів, міцнів як віщун недалекої бурі.
Бо й справді, за що ж погиб такою страшною смертю Панталаха? За те, що рвався до втеки. Та хіба ж це така велика провина? Закон не вважає її ніяким злочином, але хіба якимсь дрібним переступом, а навіть варварський «домашній порядок», що панує в тюрмі, хоч карає його гостро, то проте не карає смертю. І що ж би було сталося, якби Панталаха був утік? Чи потерпів би хто через це яку шкоду? Ні! Бо коли би Панталаха захотів був лишитися в Галичині, то певно швидко його знов би зловлено і посаджено в тюрмі. А коли б йому було вдалося втекти за границю, розпочати життя серед іншої обстанови, то хто знає, чи не був би ще з нього виробився чесний і пожиточний чоловік. А коли й ні, то був би собі згинув без нього, був би пропав без вісти. Чи ж мусів доконче він, Спориш, так або інакше, на старі літа вмочити руки в людській крові, взяти на свою душу людське життя?
О, так! Не було ніякісінького сумніву — він і ніхто інший, лише він був винен смерти Панталахи. Аджеж це він у своїй засліпленій глупоті дав йому в руки знаряд, який у руках Панталахи сам немов напрошувався, щоб його вжити на виконання нового пляну втеки. Погроза «казенки» прискорила те виконання. І зовсім не полегшало на сумлінню в Спориша, коли якийсь голос шепнув йому, що прецінь же він не знав того, що в тім нещаснім срібнім ринськім була схована пилка. Та й не в тім його головна вина, що показався занадто добродушним, але в тім, що безпосередньо потім показався так глупо та безцільно жорстоким. О, бо ж він пригадує собі, що думка про можливу пробу втеки Панталахи мигнула в його голові зараз у першій хвилі, коли крізь сон почув тоненьке гарчання пилки, що перерізувала залізні штаби. Треба було в тій хвилі роздумати цю справу по-людськи, сказати собі самому: «Ну, що ж, пробуй, бо твоє положення справді важке, я не буду тобі ставати на перешкоді.» Міг заснути спокійно, твердо, і не чути нічого так само, як не чув вояк. Навіть той стук у комині та брязкіт у казні Панталахи міг витолкувати воякові, як щось зовсім звичайне й невинне — і Панталаха мав би досить часу для втеки. А коли б рано була викрилася його втека, то ключникові та вартовому воякові крім дрібних неприємностей, протоколів та упімнень не було би нічого сталося. А за те Спориш не був би мав на сумлінню смерти чоловіка!
Та й ще якого чоловіка! Злодій, злодій! — говорять усі здвигуючи плечима. Споришеві не лишилася навіть така вимівка. Занадто глибоко зазирнув він у душу того чоловіка, щоб не пересвідчитися, що під грубою корою зіпсуття крилися в його душі багаті золоті жили чесних і людяних почувань, сильної волі й енергії. Чим довше роздумував Спориш, тим більшу пошану для Панталахи збуджувало в ньому поперед усього власне оце хоробливе, екзальтоване бажання свободи, той дивний одур, що попихав цього чоловіка на очевидну загибіль, до найрозпучливіших кроків. Аджеж із таких людей при інших обставинах виробляються славні воєводи, генерали та герої, винахідники нових стежок, що ведуть цілі народи до побід і слави!
— А все таки я сповнив лише свій обов'язок, алярмуючи сторожу та гонячи втікача, — шептав у ньому якийсь голос.О горе! Цей шепіт не то що не вспокоїв його, але навпаки, відригнувся в душі як безконечна гіркість. Він почув сором за своє людське єство, що дало себе знизити в ярмо власне такого обов'язку.
— Пес, пес! Так, Панталаха мав рацію! — зітхнув Спориш, і, не дожидаючи вечері, пішов до Нафтули. Та й тут він не запопав ніякої пільги. Засівши в своїм звичайнім куточку, він підзорливим оком озирався довкола, чи люди не показують на нього пальцями; прислухувався розмовам, чи не згадують про нього. Панталаха справді й сьогодні був темою всіх розговорів: його втека і смерть були описані в газетах, були великою новиною дня. Наперекір свойому сподіванню ключник почув голоси симпатичні для помершого — здавалося, що всі забули про його крадіжі, — в пам'яті лишилися лише його ненастанні шалені пориви до свободи, що нарешті були причиною його смерти, його смілість та геніяльність у винаходженню способів до втеки. З другого боку ніхто не осуджував сторожі ані ключника — сповнили свій обов'язок. При однім столі зроблено навіть складку для вояка, що разом із Панталахою впав із даху та лишився живий.
Все те зацікавлювало і по трохи навіть успокоювало Спориша. Та коли потім вернув додому, чув, що не засне вночі і лякався своєї власної постелі: йому здавалося, що в нічній пітьмі знайде обік себе холодного, кривавого Панталаху з розторощеним лицем і з величезними, обдертими з повік, очима. Наважився не лягати спати і цілу ніч просидіти в кріслі, а тільки над ранок лягти на сон, коли ясне сонце порозганяє криваві мари.
Але і в кріслі, дрімаючи, він не міг знайти супокою. Пручався, кричав, раз його кидало в холодну дрож, то знов обливався потом. Найменший шелест перемінювався в його сонній уяві на гостре, свистюче гарчання, і при тім відголосі він за кожним разом зривався мов опарений.
——————