Твори (Франко, 1956–1962)/5/Odi Profanum Vulgus
| ◀ Дріяда | Твори в 20 томах Том V Odi Profanum Vulgus |
Сойчине крило ▶ |
|
Почалося від того, що у старої Василихи здохла корова. Три дні вона плакала за нею, як за рідною матір'ю. І Петрусь плакав. Бо хоча ціле літо він мучився, водячи її на воловоді пасти попри дороги і по межах, а проте знав уже — йому було 11 літ — що вона, так сказати, держала їх обох на світі, його і бабу Василиху. А тепер, коли корова зірвавшися вночі з посторонка вискочила з подвір'я, вскочила в панську конюшину, напаслася її з росою і рано здохла, Петрусь чув своїм дитячим серцем, що надходить якесь лихо, хоч і не знав, яке воно буде і на чиїй голові окошиться.
Четвертого дня, коли корову вже давно обдерли зі шкіри і закопали, і коли Василиха продала шкіру, вона трохи заспокоїлася. Її очі були ще червоні, лице пожовкло і поморощилося, як порожній мішок, і прикликавши Петруся, що сумний, без діла нипав по подвір'ю, вона мовила до нього:
— Петрусю!
— Га!.
— Збирайся, дитино, поїдемо до Львова.
— А то чого до Львова?
— Заведу тебе до твойого тата.
— До мойого…
— Так, небоже! Я не можу тебе довше держати. Доки була корова… Вона обтерла собі запаскою сухі очі. — А тепер що ти будеш робити в мене? І чим нам жити? Зима недалеко. В мене немає ні поля, ні ріллі, нема збіжжя ані бульби. Є оборіжчя сіна, що було зладжене для корови, ну, але що мені тепер з нього? Спродам, хату замкну і піду в комірне. А з тобою що буду робити? Тих п'ять ринських, що дає твій тато на твоє удержання, на нас обоє не вистарчить. Поки була корова, я продавала молоко, то було за що жити, а тепер…
Страта корови, то була та «чортова дірочка», в котру пішли всі надії, всі радощі, всі помисли бідної Василихи.
Петрусь стояв перед нею мов облитий зимною водою. Його губенята поблідли, очі витріщилися. Він довго надумувався, поки вкінці промовив:
— А як тато не прийме мене?
— То нехай собі робить з тобою, що хоче! — з серцем промовила Василиха. — Не хочу його грошей і тебе далі тримати не можу! Що ж то, я невільниця яка? Не досить, що 11 літ промучилася з тобою?
Петрусь похилив голову і заплакав. Баба відвернулася — їй самій серце краялось, а ця дитина, чужа, «панська» дитина, за одинадцять літ успіла прирости їй до серця. Але що було робити? Треба було відірвати її. Нужда не тітка, а зима не мати.
— Ну, ну, не плач, дурний! — мовила вона. — Твій тато також не звір. Хоч досі він не хотів бачити тебе, але тепер як побачить, то певно прийме. Ади, який ти виріс у мене!
І вона ласкаво погладила його кучеряву головку.
— Не бійся! Тато дасть тебе до ремесла, навчишся чогось у Львові, будеш чоловіком. А тут на селі що з тебе буде? Пастух, наймит, попихач і більше нічого.
Петрусь обтер сльози з лиця. Його очі світилися, як дві іскорки. В них горіла цікавість. Він досі ніколи ще не бачив Львова, не бачив свойого тата — гарного, молодого пана, що платить бабі по 5 ринських місячно за його удержання. І в його головці під впливом бабиних слів почали вже роєм тиснутися картини високих-високих домів, великих вікон, блискучих вистав, освітлених уночі вулиць, про які так часто розповідала йому баба Василиха. Весело він почав збиратися в дорогу до Львова.
Другого дня раненько обоє з бабою пішли пішки до найближчої станції залізниці, щоби відси дістатися до Львова. Баба мала за пазухою півхліба, головку часнику і крихту соли, а в окремій шматині завинене посвідчення від пароха і від начальника громади, що хлопчик Петро Гарасимів, illegitimi thori[2] вроджений і охрещений у тім селі, пробував досі на вихованню в Олени Василихи. Окремо посвідчувала учителька, що Петро Гарасимів учащав три роки до сільської школи і скінчив її з дуже добрим поступом.
Це була вся амуніція, з якою Петрусь під проводом баби Василихи одного гарного осіннього дня вирушив здобувати світ.
В редакції одного поступового і демократичного львівського дневника власне скінчилася робуча пора. Хлопець із друкарні сказав, що «скриптів» на нині досить. Шеф редакції зараз кинув перо, надів пальто і пішов до друкарні, щоб роздивити весь даний і наскладаний матеріял і зложити з нього цілість нумеру. Співробітники при своїх бюрках мовчки кінчають кожний свою роботу. Чути скрип пер, шелест паперу, брязк ножиць. Дехто, скінчивши писання, кидає перо і віддихає. Інший клене під носом, не можучи вбгати в одно речення те, що йому хочеться.
Тишу перервав заграничний політик, що, дописавши своє пензум[3], зірвався з місця, мов опарений, і перевернув крісло, на якім сидів досі.
А чорт! Сказіться ви зі своїми Бісмарками, Ґледстонами, Конгами та Буланжерами! Аж голова тріскає від усіх тих дурниць. І пощо все те перемелювати? Чи тото хто читає? А як читав, то що йому з того прийде? Адже найрозумніший може здуріти від того. Це конденсована бляга[4], екстракт глупоти і дурисвітства.
Хоч раз пан Вінкентій оцінив свою працю так, як вона того варта.
Скажіть докладніше: працю всіх нас, газетярів.
Перепрошую, я не давав уповноваження говорити в моїм імені. Ми демократи: кожний відповідає за себе.
І пише дурниці на власну руку.
Er ist ein Narr auf seine eigne Hand[5].
Розуміється, репортери всюди мають першенство.
Тільки не перед дипломатами.
Панове, тільки без зайвих компліментів! Займімся якоюсь реальнішою роботою. Устроюємо снідання?
Складка! (Всі складають по шістці)[6]
А я забавлюся в пророка і провозвіщу, що зараз сюди прибудуть професор Бомба і артист Битва.
Почувши це пророцтво, всі з реготом обернулися до вікон і побачили на тротуарі обох згаданих панів, що серед живої розмови йшли до редакції на звичайне балакання. Коли ввійшли, внутрішній політик, не давши їм ані привітатися, ані сісти, здер із них по шістці складки, а потім вийшов до адміністраційного льокалю[7], щоб наказати слузі, скільки горілки, булок, шинки і т. і. має принести.
Kreuzbombenelement! Не люблю того!
А пощо професор дав шістку?
Не про шістку мова. Тут ось цей пан — пане милий, як пана ваблять?
Артист маляр Парафіянський, званий також Битва під Ґрунвальдом, do usług pana profesora dobrodzieja[8].
Но, но, того dobrodzieja дарую вам. Отже, як сказано, не люблю тої вашої нової штуки, що ніби то обертається до вибранців з тонким смаком, а направду дурить сама себе і хоче дурити нас, або вимагає від нас якихось інших нервів, ніж ті, якими наділила нас природа.
Ścielę się do stópek jaśnie wielmożnego pana[9]. Я також не люблю цибулі ані її запаху.
Як то? Як то? При чім тут цибуля?
Вона не вимагає ніяких інших нервів, ані ніякого смаку.
То ніби виходить…?
Ніби нічого не виходить. Я мушу стати в обороні цибулі. Люблю штуку, але й цибулі не дам плювати в лице.
Ну, певно, це ж частина твоєї національної традиції, твої святощі.
Пане Парафіянський, à propos[10]! Сьогодні я бачив вашого мецената, того графіка, що ви мали з ним битву під Ґрунвальдом.
Стоїть в Европейськім готелю, нр. 10, приїхав з якоюсь молодою дамою.
(стає перед професором беручися за боки)
Пане професоре! І пощо вам того на старі літа? Я би, бувши вислуженим і пенсіонованим…
Перепрошую, невислуженим і суспендованим[11].
Невислуженим і суспендованим ц. к.[12] професором будівництва і копання фундаментів не компромітувався би таким круглим нерозумінням штуки. Адже у вас на техніці повинен дехто розуміти, що це не все одно збудувати льокомотиву до порушування корабля, і збудувати апарат, котрий може перервати ток електричний — ну, візьмім, мільярд разів на секунду. Правда, для такого майстра, що будує льокомотиву, збудовання такого апарату може видаватися чимось таким, що вимагає зовсім інших нервів, ніж наші…
Браво, поет від заграничної політики! Бий техніка технічними аргументами!
Не друкований досі, але тим не менше натхнений.
І не швидко буде друкований.
А то чому?
З двох важних причин. Одна та: де є та публіка, що могла б читати і відчути мої поезії?
Ну, коли напишете зрозуміло, то…
Зрозуміло! От іще шабльон! Фраза! Ви, професори, пишіть свої книги і трактати зрозуміло, бо ви промовляєте до розуму. Ми, поети, виливаємо своє чуття і промовляємо до чуття, то пощо нам зрозумілість? Або, коли хочете, нам треба зовсім іншої зрозумілости, ніж ваша. Ваша логіка, ваше арґументування, ваші дефініції і дистинкції, це наша смерть. А найгірше те, що ви своєю науковою папляниною попсували нам мову, зробили її нездатною для поезії. Наші слова зробилися символами ідей, абстрактів, логічних процесів, а не чуття. І це друга причина моєї абстиненції[13]. Хіба ж я можу вилити чуття мойого серця тою самою мовою, котрою висловляється «два рази два є чотири»?
А я думав, що чим серце повне, те устами ллється. Думав, що ясні ідеї і сильні чуття можна висловити ясними словами. Думав, що ясність і простота…
Całuję ręczki, uniżony sługa wielmożnego pana dobrodzieja[14]. Питання про ясність доторкає потроху мойого фаху і тут я смію сказати, що шановний професор є на дерев'яній дорозі, чи як каже німець, auf dem Holzwege[15]. Ясність є один із окликів пережитого натуралізму, котрий голосив: природа! природа! не розуміючи в своїй наївності, що в практиці він на кожнім кроці завдавав брехню своїм окликам. Як то це так гарно висловив Ніцше, пане критику?
«Treu die Natur und ganz!» — Wie fängt er's an?
Wann wäre je Natur im Bilde abgethan?
Unendlich ist das kleinste Stück der Welt!
Er malt zuletzt daran, was ihm gefällt.
Und was gefällt ihm? Was er malen kann![16]
От то, то, то! Вся брехня, вся внутрішня суперечність так званого об'єктивізму. Я, мовляв, не видумую, а малюю дійсність, те, що є, і таке, як є! А на правду що виходить? Він малює те, що йому подобається; малює так, як уміє, як його навчили, після старих шабльонів. Ось вам і правда, і природа, і ясність! І що таке ясність? Природа не знає ясности. Вона знає кольори і відтіни і більш нічого. Ясність, це пуста фраза зарівно в поезії, як і в малярстві. Ми хочемо бути щирі і говоримо: малюємо так, як бачимо. Не віримо в ніяку об'єктивну правду, в ніяку безоглядну ясність, а віримо тільки в свої нерви і в свою фантазію.
І в зелені коні, червоні дерева, помаранчову траву і кармінове небо.
У все те! Передаємо вам наші суб'єктивні вражіння та й годі. Більше не годен вам дати ніхто; всі інші тільки обріхують вас.
Ціла штука — брехня, але, як мовив Пушкін, «нас возвышающий обман».
Нашій штуці байдуже до того, чи ви через неї підвищитесь, чи ні. Вона — сама собі мета. Вона — скарбниця найвищого, найсубтельнішого чуття, а не підойма до підношення в гору стофунтових кльоців. Треба вже високо стояти, щоб могти розкошуватися нею.
Так.
А народ! А маси, що також жиють і працюють і мають право до розкошів життя?
Хіба я бороню їм жити і розкошуватися? Тільки ж коли вони не можуть розкошуватися моєю поезією, то значить, жити спільним зі мною життям чуття, то що я винен тому? Чи задля того маю зректися своєі вищости, що вони не доросли до мене?
Дійсна вищість почуває себе до обов'язків супроти нижчих. Noblesse oblige.[17]
Як кого. Мене ні. Які обов'язки сповняє цвіт? Цвіте і пахне. Мотилем не орють, цвітами в печі не топлять. Найвища функція, найвищий обов'язок артиста — бути артистом, творцем, бути самим собою. Він незалежний ні від кого, він пан, він цар, він бог. Не він обов'язаний до вдячности суспільності, що видала і виплекала його, а суспільність повинна чтити, шанувати, обожати його, за те одне, що він є. Бо він цвіт її, сума її найкращих сил, найпіднеслішого чуття, екстракт її мізку і квінтесенція її нервів.
Odi profanum vulgus et arceo![18]
Он як!
А так! Його діяльність — це золотий міст від теперішности до будучини. Він пророк. Він видить те, що буде, жиє з тими, що прийдуть колись, розмовляє з ненародженими.
Пророків колись побивали камінням.
А нині вони пишуть заграничну політику в демократичних або й антидемократичних газетах. Поступ!
Панове! К чорту естетика! Горілка і закуска на столі!
Снідання кінчилося, коли адміністраційний слуга підійшов до заграничного політика і з звичайним своїм не то стурбованим, не то заляканим видом, ніби шепчучи, але так, що чули всі, промовив:
— Прошу пана, там до пана якась баба допитується.
— Баба? Що за баба? — скрикнув заграничний політик, котрому горілка і розмова про штуку для штуки підступила до голови.— Та… тота… що… пан знають.
Заграничний політик зрозумів.
— А чорти б її мучили! — крикнув він гнівно і вибіг до адміністраційного льокалю.
Лице слуги прояснилося по його відході. Усміхаючися добродушно він нахилився до критика і шепнув, але знов так, що всі чули:
— Привела йому наступника престола.
Всі зареготалися.
Всім була звісна трагікомічна історія, як заграничний політик прийшов до наступника престола. Одинадцять літ тому з ним склалася досить незвичайна притичина. Забавившися до пізньої ночі в веселій компанії, він вернув десь о дванадцятій домів. Він займав тоді кавалерську квартиру, зложену з одного покою і одного передпокою на другім поверсі в офіцині одної великої кам'яниці. Побіч нього жили якісь панство і мали служницю, сільську дівчину, зовсім непоказну з лиця. Отже доля хотіла, що тої самої ночі панство були на балю, а дівчина ночувала сама в кухні. Заграничний політик вернувши опівночі додому, напотемки та при тім у нетверезім стані помилився дверьми і замість до свойого передпокою заблудив до кухні. Чи так воно було справді, чи тільки він так a posteriori[19] уложив собі цю історію — на знати, досить, що пізніше, коли проявилися наслідки його нічного блукання, він ніяк не міг докладно пригадати собі нічогісінько про ту ніч і про свою пригоду і про саму дівчину. Але історія обернулася неприємним кінцем для нього; дівчина вдалася до поліції і бідний кавалер мусів платити аліментацію[20]. Дитину віддано на село до мамки, мати, виздоровівши, пішла знов у службу і оце перед двома роками вмерла в шпиталю, а заграничний політик кожного першого почував гризоту сумління і посилав п'ятку бабі Василисі.
Від року його положення зробилося ще неприємніше. Він оженився. Правда, він був на стільки чесний, що упередив свою жінку про обов'язок, який тяжить на нім, і вона не противилася висиланню п'ятки. Але в нього була вже своя дитина, пенсія була досить скупа, посторонні заробітки ще скупіші, то не диво, що той хлопчик там на селі стояв перед його душею, як мара. Що з ним буде? Куди подіти його? Він не бачив його ніколи, не цікавився ним, ненавидів його, як гріх, як помилку, як пригадку чогось страшного, глупого і безглуздого. Але щось треба ж було зробити з ним. Прийде час, коли баба не захоче держати його далі — і що тоді? Заграничний політик злостився, кляв, але не міг додуматися ні до чого. А коли минув перший, він з легкомисністю властивою поетам забував про свою турботу, спихав її з денного порядку якоюсь фразою в роді: «Якось то буде», «Ще світ не валиться», «Дам його до ремесла» — і був спокійний, марив та диспутував про штуку, деклямував Верлена і писав заграничну політику.Заграничний політик живо підійшов до баби Василихи. Його лице було червоне, очі палали гнівом.
— Що ж це таке, бабо? Ще першого нема! Чого ви напастуєте мене?
— Та я, паночку, нічого. Я тільки от…
І вона обернулася і взявши за плече Петруся, що тулився до неї, посунула його трохи наперед себе.
— Що ж це таке?
— Та це ваш хлопчик, Петрусь. Петрусю, дитино моя, це твій тато. Поцілуй його в руку.
— Ні, ні, не треба! — сквапно крикнув заграничний політик, піднявши вгору руку, мов боявся дотику якої обридливої жаби. Він зирнув на хлопчика, але зараз-же відвернувся і говорив до баби:
— Ну, чого ж ви хочете від мене?
— Та я, паночку, привела вам його. Не можу довше держати його.
— Не можете? Чому?
— Корова здохла. Ні з чого жити. Мушу кидати хату і йти в комірне.
— Але я також не можу взяти його до себе! Подержіть його ще пару неділь, нехай вишукаю для нього тут яке місце.
— Пан давно вже обіцяли вишукати. А я мушу заздалегідь шукати собі теплого кутика на зиму.
— Обіцяв, обіцяв. І шукав. Але не було досі. І мені обіцяно… за тиждень, за два тижні…Заграничний політик брехав. Він нічого не шукав, ніхто нічого не обіцював йому. Але баба вхопилася за це слово.
— Так знаєте що, паночку? Я лишу його тут у Львові. Тут у мене є кума, на Новім світі. Вона ходить до служби, а хлопець може пробути у неї тиждень або й два, поки ви знайдете що для нього. Погляньте лишень, який гарний. Зовсім до вас подібний. Я певно не робила йому кривди, держала його, як свойого рідного. Школу скінчив у селі. А покажи но, Петрусю, своє свідоцтво!
— Не треба, не треба! — скрикнув заграничний політик і, вийнявши срібного гульдена[21], дав його Петрусеві, а бабі дав п'ятку.
— Нате, заплатіть своїй кумі, нехай подержить його зо два тижні. Я вже тут постараюся примістити його. Ну йдіть, ідіть, бо я не маю часу.
Баба взяла Петруся за руку і пішла, а заграничний політик вернув до свойого товариства. Там зустріли його голосними криками:
— А, ґратулюємо! ґратулюємо[22]! Гарний хлопчик, гарний! Ну, що? Чутлива була стріча батька з сином?
Заграничний політик увесь запаленів. Сцена, котру він тільки що перебув онтам, у тім бруднім адміністраційнім передпокою, пекла вогнем його чутливу душу. Він чув, що це була одна нова сторінка ганьби, сорому і погорди для себе самого в його душі і що він до смерти не забуде її, не забуде особливо того несмілого, заляканого, благального, покірного і докірливого погляду великих, ясних, дитячих оченят Петруся, свого сина. Досі не раз він сумнівався, чи то був справді його син і не раз був майже певний, що служниця причинилася до нього з доброго дива. Але тепер, побачивши Петруся, він не міг сумніватися. Це його син! А проте він поводився з ним як з ворогом, як з чимось чужим, ненависним. Не міг інакше! Може з часом привикне, полюбить його, але тепер він не міг, не міг дивитися на нього, не міг знести дотику його дитячої руки, його рожевих уст! Не міг та й годі!
— Гм… Гарний хлопець, правда? Еге! Ну, що ж… Дам його десь до ремесла… Нехай працює… Авжеж, авжеж! Не відречусь його!
Заграничний політик говорив ніби до товариства, а властиво для заспокоєння свойого сумління. А що сумління не заспокоювалось, то він вийняв ще корону, післав по більше горілки і закусок. При веселій розмові снідання протяглося до першої години. Заграничний політик ішов додому з гарячою головою, ступав твердо, давно вже забув про Петруся, а в душі його бреніли тільки мелодійні вірші Верленові:
О poète, faux pauvre et faux riche, homme vrai,
Jusqu'en l'extérieur riche et pauvre, pas vrai,
(Dès lors, comment veux-tu qu'on soit sûr de ton cœur?)
Tour à tour souple, drôle et monsieur somptueux,
Du vert clair plein d' «espère» au noir componctueux,
Ton habit a toujours quelque détail blagueur.[23]
Минув тиждень, минули два тижні. Заграничний політик не знайшов місця для свойого Петруся, а Петрусь не зголошувався. Минув перший — не приходила вже ані баба Василиха, ані жадна інша баба, ані Петрусь. Заграничний політик був трохи неспокійний того дня; він так привик, що хтось мусить прийти «доїти його», що не міг всидіти на місці і аж здивувався, коли не приходив ніхто. Другого дня він уже не думав ані про Василиху, ані про Петруся.
Минув ще тиждень — було тихо.
Аж ось одного дня до редакції навідалася стара, згорблена бабуся і забажала бачитися з паном Вінкентієм.
— Що за дідько? — скрикнув цей, коли слуга повідомив його про візиту.Бабуся низько кланяючися і кашляючи прошамкала:
— Перепрошую, я від Юзефової — знають пан?
— Що за Юзефова? Не знаю жадної Юзефової.
— На Новім світі. Вона до послуги ходить, знають пан?
— Ні, не знаю.
— Та вона сама хотіла йти до пана, але захорувала, лежить… гарячку має, небога…
— Але що ж мене то обходить? Я її не знаю.
— Та вона каже мені: «Підіть, Антоньова, до того пана, що при газеті» — не знаю, чи я добре трапила — вона дала мені оцю карточку, прошу, нехай пан поглянуть.
На карточці паперу, взятого мабуть із тютюнової обвертки[24], написано було безграмотно жіночою рукою титул часопису і його хресне імя.
— Ну, добре! Але скажіть же, що це за Юзефова і чого хоче від мене?
— Та вона не хоче нічого, тільки просила запитати пана, чи був у пана той хлопчик, що його лишила в неї якась баба з села?
— А!
Заграничний політик догадався.
— Той хлопчик? Ні, не був у мене. Або що з ним?
— Та не знати, прошу пана. Каже Юзефова, що вже тиждень тому, саме як вона захорувала, він забрався і пішов кудись і досі не вернув. Вона думала, що він пішов до пана, каже, що пан мали знайти йому якесь місце.
— А так, так. Ну, і що з ним?
— Та не знати. Як пішов перед тижнем, так і досі не вертав. То Юзефова неспокійна… Хотіла сама піти до пана, але не може встати. То мене просила: «Ідіть, каже, Антоньова, і запитайте того пана»…
— Ні, він не був у мене. Може вернув назад у село до… своєї баби?
Те «своєї» якось не хотіло вийти заграничному політикові з горла.
— Та може. Але Юзефова боїться, щоб його не потягли з собою ті хлопчиська…
— Які хлопчиська?
— Та лямпарти[25], прошу пана. Там їх у нас на Новім світі цілі купи волочаться. Батярі[26] такі. Вдень волочаться по полю, ніби бавляться, а вночі крадуть з огородів, із садів, із подвір'я, що тільки захоплять. Один є між ними старший, якийсь термінатор[27] прогнаний від майстра, і той командує ними. Але мусять мати й інших спільників, що переховують крадене, бо ось цими днями вже почали бушувати по стріхах, красти білизну…
— Але що мене те все обходить, жінко добра? — скрикнув заграничний політик, що від репортера в редакції чув уже не раз про ту злодійську шайку, що розтривожила весь Новий світ.— Та того клопіт, прошу пана, що той хлопчик від Юзефової, заким пішов від неї, дуже був стоваришувався з тими лямпартами. То Юзефова боїться, чи він не пристав до їх спілки.
— Але то не може бути! — скрикнув заграничний політик з таким святим переконанням, немов знав це напевно. — Він певно затужив за селом і втік на село.
— Га, може бути. Коли пан так кажуть… А може би пан написали там до кого в селі і запитали, чи є він там?
— Добре, добре! Дякую вам за відомість. Зараз, нині напишу.
І бабуся кахикаючи пішла.
— Треба написати до тамошнього попа, — подумав заграничний політик. Але що в тій хвилі прийшла інша робота для газети, потім треба було йти додому на обід, потім до друкарні по коректи, потім до кав'ярні на нові ґазети, потім десь до касина, то день минув і листа він не написав. А другого дня й зовсім забув про Антоньову, про Юзефову, про Новій світ і про писання листа.
Третьої ночі його обікрали.
Злодії підстерегли, коли він з жінкою був на якійсь гостині, а служниця з малою дитиною спала в останнім покою. Видушивши одну шибу в вікні, вони всадили нею одного із своїх, очевидно дуже малого хлопця, до середини, цей відчинив їм вікно і вони чисто забрали ґардеробу пана і пані, дещо з постелі і з інших речей, що могли винести без стуку. Все те, як показували сліди, занесли в сад, що притикав до подвір'я, а відси, пересадивши частями через паркан, вибралися в темну, безлюдну вуличку. Тут дальші сліди пропадали.
Але знайшовся ще один важний слід. Під канапою, що стояла при стіні просто того вікна, через яке вліз перший злодій, заграничний політик знайшов загублений котримсь із злодіїв зім'ятий і вдесятеро зложений піваркуш сірого паперу зі стемплем на 15 кр.[28] Це було свідоцтво підписане учителькою села Н., Бобрецького повіту, а в нім потверджувано, що Петро Гарасимів, 11 літ, скінчив одноклясову школу в тім селі і проявив дуже добру пам'ять, цікавість, пильність і взірцеву обичайність.
Заграничний політик передав це свідоцтво комісарові, що провадив досліди в справі цеї і кількох інших, зовсім подібних крадіжей.
— Це правдоподібно той самий пташок, котрого вони всаджують першого крізь видушену шибу до покоїв і котрий їм відчиняє вікна, — мовив комісар. — Є надія, що швидко будемо мати їх усіх у руках.
Заграничний політик хотів ще щось сказати комісарові. В його серці щось пекло, щось бунтувалося і кричало, але уста мовчали.
За кілька день йому дали знати, що всю шайку арештовано, віднайдено її криївку і забрано покрадені речі. Він пішов до поліції з жінкою. Там уже була ціла купа пошкодованих. З прокляттями на устах вони перебирали крадені речі, віднаходячи свою власність. Жінка заграничного політика також подалася до цеї роботи, над котрою провадив догляд один поліційний ревізор. Заграничний політик тим часом розмовляв з комісаром.
— А що, є й той малий? — питав він.
— Є. О, то небезпечний пташок! Подумайте: вийняв ніж і почав боронитися, коли його хотіли арештувати. А само таке мале, хрущ!
Серце заграничного політика тріпалося сильно, але уста були заціплені.
— Що ж буде з ним? Невже дасте його до криміналу?
— Е, ні! Відставимо його цюпасом[29] на місце вродження і накажемо громадській власті, щоб дала його десь на службу і мала над ним пильний догляд.
Заграничному політикові зробилося легше на серці.
— Зараз там напишу, щоб подержали його пару день і дали мені знати. Сам поїду, візьму його і приміщу десь, — подумав він і заспокоївся на тій думці.
Розуміється, що листа того дня не написав, другого дня подумав, що ще пора, а третього дня забув.
Петруся продержали три тижні в поліційнім арешті. Тут він пройшов другий курс злодійської науки. Потім його відвели під конвоєм у рідне село, а з ним разом пішло й письмо, де розповідано його історію і наказано громаді, щоб держала його в себе під дозором.
— От тобі й на! — мовив війт.[30] — Маємо свіжого злодія. Пішла дитина з села, як дитина, а тепер нам привозять злодія. І що нам із ним робити?
Ніхто не вмів відповісти на це питання.
— Візьміть його, куме Йване, — мовив війт до одного радного.
— Я? А на що мені його? Роботи з нього ніякої, а ще до того злодій! У Львові практикований. Ні, дякую красненько!
Те саме говорили й усі інші.
— Га, нема що робити, — мовив війт, — візьму його сам. Нехай живе в мене. А від баби Василихи вивідаємося про його батька, може він схоче відібрати собі його.
Радні аж тепер поміркували, що це потрохи пахне інтересом, але вже було запізно. Стало на тім, що Петрусь має лишитися у війта.
— Слухай, хлопче, — мовив до нього війт, коли його привели до громадської канцелярії. — Громада присудила, щоб ти жив у мене. Я тобі кривди не зроблю, але справуйся добре! Пам'ятай собі, у нас не Львів. У нас по чужих хатах і коморах лазити не можна, бо як зловлять, буде біда. Справуйся добре, кажу тобі. Будеш добрий, буде й тобі добре, а ні, то краще було тобі й не родитися на світ.Коли б Петрусь ще перед трьома місяцями був почув таку мову звернену до себе, був би розплакався зі стиду. Тепер він вислухав тих слів спокійно, мов закам'янілий, не тільки без сліз, але й без тіни рум'янців на лиці.
Тиждень він пробув у війта. Його держали гостро, давали мало їсти, гнали до роботи, поштуркували і лаяли. Одної ночі він забрав своє манаття, прихопив дещо й з війтівського і щез. Другого дня прийшов зі Львова лист без підпису до начальника громади, щоб був ласкав донести на адрес «Певний», poste restante у Львові, чи є там у селі такий та такий Петрусь Гарасимів і в кого він пробуває. Прочитавши цей лист війт плюнув гнівно, подер його на шматочки і пробуркотів:
— Щезай, маро! Зломи голову без мене!
Минули два місяці. Після незвичайно довгої і лагідної осени настала відразу люта, морозна зима. Снігу насипало в коліно, вітри ревли понад Львовом, щоночі приходили відомості про великі замети, про спізнення залізниць, про перерви на телеграфічних дротах. А разом з тими відомостями почали приходити й інші — про голод у краю, про брак паші, про дорожнечу, про мордування коней по селах. Зима відразу страшним упирем налягла на галицьку землю.
Було це в половині січня. Минула дванадцята година. В редакції відомої нам демократичної газети пусто вже, співробітники порозходилися всі, крім заграничного політика, що забалакавшися перед тим, кінчить ще якусь статтю.
А в тім дзінь-дзінь-дзінь! — задзвонив телефон. Заграничний політик покинув писання, підійшов до телефону, віддзвонив і притулив слухавки до вух.
— Хто там? — запитав він.
— Чи редакція?
— Так.
— Я поліційний комісар. Прошу прислати репортера… Власне їде комісія на Янівське.
— В якій справі?
— В справі тої пожежі, про яку донесено нині рано.
— Дякую! Зараз буду там.
В ранішним номері ґазети було коротко донесено про загадкову пожежу: горів військовий магазин із сіном. Огнева сторожа від самої півночі працювала над зльокалізуванням і погашенням вогню. Треба було конче користати з нагоди і їхати на місце. Репортера не було, а в редакції було таке правило, що в разі потреби кожний співробітник має обняти репортерську службу, щоб обслужити газету. Прийшлося заграничному політикові їхати на цю пожежу. Він узяв дорожку і погнав на Янівське.
Магазин — це була величезна шопа: дах опертий на стовпах, без стін, тільки між стовпами повбивано поперечні дрючки в відступах одного метра. Цей магазин стояв на кінці просторої площі, за стайнями, досить далеко від вулиці і відгороджений від неї високим парканом. Тепер ще сіна з нього не брали, він був повний аж під самий дах, містив кілька тисяч сотнарів сіна. Яким способом міг він запалитися?
Хоча вогонь побачено ще не довго по півночі, то й досі не вдалося вгасити його цілком; діставшися вглиб збитої маси сіна, він бушував у нутрі величезного стогу і наповняв усю площу, ба, всю околицю густим, душним димом. Від ночі вояки в спілці з вогневою сторожею лили воду на цю купу сіна і хоча зверху вона стояла зовсім чорна і мокра, то клуби диму, що раз-у-раз ішли з нутра, свідчили, що там вогонь не згас. І справді досить було в однім місці якийсь час перестати лити воду, а з того місця від внутрішнього вогню підіймалися клуби пари, а за кілька хвиль показувалися вогняні язики. У гасильщиків опадали руки з утоми.
— Ще відколи жию, не бачив такого! — мовив начальник вогневої сторожі до комісара, що власне в товаристві кількох ґазетярів прибув на місце нещастя. — Сотки стирт гасив я вже, але все вогонь держався верха, а тут він у середині. Виглядає зовсім так, як коли би з середини почало горіти.
— Може сіно було гниле і загорілося? — мовив комісар.
— Ні, пане комісаре — мовив фірер, що мав команду над компанією вояків, призначених до помочі вогневій сторожі. — Сіно було сухе. Під моїм оком його складали, я на тім розуміюся.— Чи не ночував тут хто?
— Ночував? Хто би тут міг ночувати?
— А ви обдивляли добре щодня магазин?
— Ні. Не було пощо.
— А так!
І не розмовляючи довше, комісар закурив цигару і пішов попід паркан, що відділював касарню від вулиці. Під парканом росли корчі, будяки, всякі хащі. Все те тепер було сухе, поламане, завіяне снігом, а проте легко було в тім снігу відкрити вузеньку стежку, злегка завіяну вчорашньою метелицею; вона вела від горючого маґазину в один кут до паркану. Приклякши на землю і розгорнувши недавно наметений сніг, бадилля і сіно напхане на купу, комісар відкрив під парканом досить простору яму, котрою можна було з вулиці пролізти сюди.
Газетярі пильно слідили за кожним його рухом і повітали його відкриття голосними окриками.
— От бачите? Секрет потроху вияснюється! Тут бували гості.
— Певно крали сіно.
— Або крали, це би ще байка, — мовив комісар і його лице нараз поблідло, немов від якоїсь страшної думки. Або…
Він не договорив і поспішив до горючого маґазину.
— Або що? Або що? — допитувалися цікаві газетярі.
Комісар не відповів на це питання. Обходячи довкола горючої купи сіна, так близько, як тільки позволяв на це докучливий дим, він пильно вдивлявся в чорну, обгорілу стіну збитого сіна. Нараз в однім місці він зупинився і махаючи руками покликав до себе ґазетярів.
— Що там? Що там?
Комісар не говорив нічого. В тім місці, де він стояв, було гаряче, бухав дим змішаний із парою, запирало дух і гризло очі. Але комісар не вступався з місця, стояв мов причарований чимось страшним.
Газетярі звільна наближалися.
— Що там? Що там?
Комісар не мовлячи нічого показав пальцем в одне місце.
З обгорілого сіна вистирчувало щось чорне, грубе; придивляючися ближче можна було розпізнати пару ніг у чоботях.
В тій хвилі повіяло димом і жарою просто в очі влазливим свідкам, немов пожежа була гнівна на тих людей, що підгляділи її секрет. Усі повідскакували.
— Тут хтось є! Тут хтось є! Тут чоловік у сіні — закричали ґазетярі.
— Дай Боже щоби тільки один, — лаконічно мовив комісар.
— Як то? Як то? Мало би бути більше?
— Боюсь, що так. Бачите, панове, підкопано паркан, стежка втоптана, значить, не один ходив сюди ночувати. Скажу вам по секрету: ми давно вже шукаємо за одним таким масовим нічлігом. Маємо певні сліди, що ціла купа підозрених волоцюг ховається кудись на ніч, западається мов під землю. Вдень, раз цього, раз того видно в місті; робили ми облави, перешукували всі лазні, всі цегельні, всі відомі нам злодійські скритки. Багато пташків наловили, багато страшенної нужди і горя набачились, але деяких найнебезпечніших фацетів[31] ніяк не могли запопасти. Боюся щоб оце не було їх гніздо.
— Ну, в такім разі ви могли б дякувати Богові, — жартував заграничний політик. — Хто тут ночував цеї ночі, той уже безпечний навіки.
Відомість про те, що в скарбовім сіні видно трупа якогось чоловіка, донеслася зараз до команди. За хвилю прибув на місце капитан у товаристві кількох офіцерів, далі генерал зі своєю свитою, прикомандировано ще кілька компаній війська і велено їм систематично розбирати шопу і поміщене в ній сіно. Робота була небезпечна; де тільки рушити, всюди бухав вогонь. Аж по кількох годинах важкої праці опановано його, розкидавши весь верх і приваливши сіно грубою верствою снігу. Тоді почалися пошукування з боків. При ненастанній праці сикавок[32], звернених у те місце, де видно було ноги, розгорнено там вигоріле сіно і витягнено ті ноги. На диво всіх це були сами ноги — решта тіла згоріла на вугіль. Але йдучи за тим слідом стражники побачили сліди глибокої нори, викопаної в сіні, і в тій норі зараз на вході знайшли другого трупа. Він лежав головою до отвору, а цілим тілом вкопаний в сіно; тепер голови не було, згоріла на попіл, а решту тіла витягли з сіна. А за цим одним знайшли другого, третього, десятого… Цілий ряд страшно обгорілих, повикривлюваних голяків. Тут були зів'ялі старці і молоді парубки, дівчата і старші жінки, ціла збиранина великоміської нужди, зопсуття і розпуки. Комісар ходив мов отроєний. Адже це відкриття — страшенний удар для репутації столиці краю і її власти безпеченства!
Вже вечоріло. Вояки з правдивою лютістю, з якимось шаленим гнівом кидалися на ту страшенну стирту, що пожерла стільки живих людей, розривали її, тлумили снігом і водою решти вогню, шукали нових, ще нових жертв. І знаходили. Показалося, що в стирті була не одна така нора; швидко відкрили другу і третю, а в кожній повно трупів. До вечора відкопано їх сорок, не числячи кількох рук, ніг та голів, що лишилися окремо і не можна було знати, до якого трупа приложити їх. Усі свідки цих страшних розкопок стояли мов осуджені, немов усіх їх прилапано на співучасті в страшнім, нелюдськім злочині. Комісар спокійний, хоч блідий, пояснював свою думку.
— Видно котрийсь із них вернув пізно вночі п'яний із цигаркою у зубах і так заснув. Огонь заскочив їх усіх у сні.
В тій хвилі вояки, що розпорпували решту сіна, підняли крик. Віднайшли ще одного трупа. Цього, видно, вогонь заскочив не сонного, бо він мав на стільки притомности, що руками і головою вкопався вниз, до подення, на котрім накладено було сіно. Знав, що полум'я і дим ідуть угору і думав вирятуватися низом, пролазячи попід подення. Але помилився, бідний. Верства сіна була занадто груба, він не встиг докопатися до самого подення. Дим задушив його, ноги обгоріли зовсім, але верхня часть тіла була ціла, бо сіно, в котрім вона була закопана, лишилося неспалене. Витягли його з нори. Це був малий хлопчик, несповна дванадцяти літ. Його положили лицем на сніг. При світлі заходового сонця комісар зараз пізнав його і обертаючися до пана Вінкентія промовив:
— А, пане, це наш знайомий!
Пан Вінкентій зирнув і затрясся мов у лихорадці.
— Мій… зна…йомий?
— А так, той що помагав обікрасти вас. Знаєте, що ви знайшли його свідоцтво! Петро… Петро… як то він? Гарасимів.
Пан Вінкентій стояв як труп і не смів глянути на те маленьке, до половини перепалене тіло, на те пожовкле і посиніле личко, на ті широко розняті уста, на ті витріщені в передсмертній тривозі очі, на ті рученята, що судорожно заціплені держали ще по жмутові сіна.
— Відки він міг тут узятися? — ледве переводячи дух промовив пан Вінкентій бачучи, що всіх очі оберенені на нього і всі немов ждуть від нього якогось слова.
— О, ми давно слідимо за ним, але все висковзувався нам із рук, як в'юн. Знаєте, його відвели були в село. Побув там тиждень у війта і втік. Блукав десь зо два тижні, потім появився у Львові. Кілька разів уже ось-ось мали його арештувати і все висмикувався з наших рук. Раз знайшли його були на нічлігу в лазні під лавкою; поліціянт не знав його і пустив, коли зачав проситися. Потім по цегельнях. Раз мало не замерз у якійсь загаті, а оце тепер тут знайшов своє місце.
Того вечора пан Вінкентій не вернув додому на вечерю. Стривожена жінка вже зібралася, щоб іти шукати його, коли два якісь панове заїхали дорожкою перед дім і майже на руках винесли його догори сходами і ввели до покою.
— Боже, що це? — скрикнула перелякана пані.
— Нічого, нічого, — шептом мовили панове.
— Видно, пан добродій трошечки теє… Прошу, де його положити? І не чекаючи відповіді вони положили його на софі, поклонилися пані і пішли.
А пан Вінкентій, п'яний як ніч, плакав і балакав-балакав.
— Гунцвот[33] не моє ім'я, коли не дам його до ремесла! Буде чоловіком. Ніжки згоріли, животик згорів, кишечки видно… Лист, лист, зараз треба написати!
Жінка стояла над ним з заламаними руками і не знала, чи плакати, чи гніватися, чи посилати по лікаря.
1899 р.
——————
- ↑ Ненавиджу низьку юрбу.
- ↑ Незаконороджений.
- ↑ Пензум — обов'язкова стаття, задача.
- ↑ Бляга — фразерство, брехня.
- ↑ Він є дурень на свою власну руку.
- ↑ Шістка — 10 копійок.
- ↑ Льокаль — приміщення.
- ↑ До послуг пана професора добродія.
- ↑ Стелюся до стіп ясновельможного пана.
- ↑ Між іншим, до речі.
- ↑ Суспендований — звільнений зі служби.
- ↑ Ц. К. — цісарсько-королівський.
- ↑ Абстиненція — повздержливість, утримування.
- ↑ Цілую ручки, низький слуга вельможного пана добродія.
- ↑ Є на манівцях, помиляється.
- ↑ «Будь вірним природі і все!» — Як це почати?
Коли була природа відтворена в образі?
Безконечною є найменша частина світу!
Він малює вкінці те, що йому подобається.
А що йому подобається? Те, що він може малювати.
Див. Gedichte und Sprüche von Friedrich Nietzsche. Leipzig, 1898, стор. 73. - ↑ Стан зобов'язує.
- ↑ Ненавиджу низьку юрбу і погорджую нею.
- ↑ Потім, після вчинку.
- ↑ Аліментація — кошти на кормлення дитини.
- ↑ Гульден — біля карбованця.
- ↑ Ґратулювати — складати побажання.
- ↑ О поете, фальшивий бідахо і фальшивий багачу, правдивий чоловіче, аж до зверхнього вигляду не на правду багатий і не на правду бідний (і супроти того як же ти хочеш, щоб хтось був певний твойого серця?); раз ти щедрий до смішности і пишний пан, перескакуєш від ясної зелені, повної надій, до скорботної пітьми; твоя поведінка все має в собі дещо з блаґера. (Р. Verlaine, Choix de poésies, Paris, 1898, стор. 399). (Ів. Фр.).
- ↑ Обвертка — обгортка.
- ↑ Лямпарт — вуличник, босяк.
- ↑ Батяр — босяк.
- ↑ Термінатор — учень в ремеслі.
- ↑ Кр. — крейцарів — копійок.
- ↑ Цюпасом — етапом.
- ↑ Війт — начальник громади.
- ↑ Фацет — панок.
- ↑ Сикавка — пожежний насос, помпа.
- ↑ Гунцвот — з німець Hundswort, собаче ім'я.
- ↑ Протяжний плач осінніх скрипок крає моє серце одноманітним стогоном.