Твори (Франко, 1956–1962)/5/Гершко Ґольдмахер
| ◀ Геній | Твори в 20 томах Том V Гершко Ґольдмахер |
Гава ▶ |
|
Гершко Ґольдмахер, арендар у гірській селі Н., був, як то кажуть, жид з головою. Він зайшов у те село з паном Косціцьким, котрого вмів був цілковито опанувати. Та й зайшов він сюди не як, а прокладаючи панові дорогу. Село Н. належало до дібр камеральних[1], а що тоді була пора великої розпродажі тих дібр, то Гершко винюхав оце село і на зичені гроші впхав сюди убогого шляхцюру[2], бувшого лісничого, чи що. Гершко купував село для себе, — пан був тільки покривкою, бо жидам тоді невільно ще було посідати ґрунтів по селах. Він і не за свої гроші купував, а за позичені в жидівськім кагалі в Дрогобичі, міркуючи добре, що гроші можна буде звернути швидко, бо село куплене було за безцінок. І не помилився. Новий дідич був вдячним і послушним знарядом свого арендаря, котрого заразом настановив у себе і економом і касієром і трохи що не мандатором[3], бо законом приписаного «юстіціярія» не держав, а тільки якогось писарину; справи судив Гершко. При такім господарюванню і при Гершковій справності діла пішли над сподівання гарно. Панське господарство, котре Гершко вважав своїм, зацвіло. Стоги й обороги тріщали, комори й обори були повні, панщина відбувалася без реманентів, довг до кагалу в кількох літах сплачено, а й сам Гершко з худенького, дрантивенького жидка зробився заживним, поважним і багатим жидом.
В ту пору вродились йому сини Ґава і Елькуна, котрого в селі прозвали Вовкуном. Гершко був на вершку свого щастя, і погладжуючи бороду та атласову бекешу на животі, похожав по селі Н., задоволено всміхаючись, ласкаво приймав поклони підданих хлопів, ласкаво і з батьківським старанням заглядав до хат, в обори й комори, під повітки хлопські, бо прецінь усе те на ділі було його, а не чиє!
Але нараз, мов з батога тріснув, усе змінилося. Одної ночі збудив Гершка якийсь незвичайний стук у сінях його мурованої корчми. Зірвався з постелі і скочив до дверей, щоб поглянути, що там діється, але двері були з надвору зав'язані і не відчинялися. Скочив до вікна, але вікно було темне. Гримнув кулаком, розбив шиби і рямці, але поза вікном стукнув о грубу дошку, котрою вікно було забите. Він до другого вікна — те саме. Він у крик! Кинувся будити слуг, а держав їх троє із християн, — нікого з слуг нема дома. І пригадав собі, що один парубок у полі з кіньми, другий поніс до млина пшеницю, а служниця відпросилася на ніч до матері. Крик збудив тільки його жінку і малих дітей, але помочі не приніс ніякої. А стук ішов по цілім будинку. Гершко чув, як ламано двері, пльондровано засіки, і хоч рипів[4] що мав сили, та ніхто на поміч не прибував; корчма стояла на кінці села, трохи оддалік від хат, ще й Стрий ревів та шумів, як скажений, повінь була.
— Кричи, не кричи — гукнув йому з поду якийсь грубий, незнайомий голос, — то це тобі нічого не поможе. Не бійся, не так уже ми тебе пристерегли. Го, го, небоже, хто в наші руки попав, той сухо не вийде. А я б тобі радив сидіти тихо, ліпше буде для тебе.
Гершко почувши ті слова, на хвилю онімів з переляку, але опісля ще дужче став кричати, тріскати і стукати в хаті, чим міг; жінка помагала. Година, друга, третя того страшенного крику, — ніякої помочі. Помалу стук утих. Гершко осмілився і ще дужче закричав. Але раптом замовк, помертвів. До його носа донісся запах диму. Холодний піт обілляв його. В смертельній розпуці кинувся до дверей, ударив собою щосили — дарма. Двері стояли, як замуровані. Ще раз, і ще раз — нічогісінько. А дим чимраз густішими клубами тисся в хату, душив його, жінку, дітей, що ще ледве вміли ходити. Нараз почувся страшенний шум, тріск, лопіт, — очевидно поломінь вихопився на дах, корчма горіла! Крізь шпари в повалі видно стало вогнисті язики полумені. Страшенна духота наповнила тісний ванькир, в котрім у нетямі билися та кричали та пищали чотири живі душі. Герщиха впрочім не довго кидалася: вона була слабовита, і хлиснувши скілька разів густого, гіркого диму, впала зомліла. Гершко в крайнім напруженню вдарив собою до вікна, — і дошка, котрою воно було навхрест забите, вискочила. Він ухопив дітей на руки, і як був у сорочці, так і вискочив на вільний світ. По жінку вже не час було вертатися, — разом із корчмою згоріла на вугіль.
Цей пожар не зломав однако ж Гершка, хоч зломав його щастя. Пан не перестав його «любити», хоч значно охолодів до нього. Говорили люди, що в Гершковій коморі згоріли якісь папери, квити та записи, котрими буцім то Гершко держав пана в руках. Але Гершко сміявся з того. Правда, він був тепер бідний; увесь кількатисячний маєток, нагарбаний за кілька літ, пішов з димом або з злодіями. Але перед ним було ще не кілька літ, була панщина, були хлопи, готові на всяку услугу, хоч не з доброї волі, то з мусу. І він почав заходитися по-давньому, коли в тім настиг його новий, страшніший від першого удар. Панщину скасовано. Гершко рвав пейси, бо тепер панська ласка, думав, ні на що йому не здасться. Хлопи нараз мов подуріли, почали згорда, грізно дивитися і на пана і на його жида. Гершко притих, подався, помарнів. Він по пожарі перенісся був жити до двора, але тепер пан раптом зробився до нього немилостивий і викинув його з офіцин[5]. Гершко купив невеличку хлопську хатчину в селі і перенісся туди. У нього було трохи грошей, і він у тісні роки (а тіснота тоді в горах тяглася з року в рік) позичав хлопам на лихву. Але й тут не мав щастя. Багато з тих, що побрали у нього гроші, ніччю повтікали з села на Поділля. Правда, Гершкові полишалися в заставі їх хати й ґрунти, але що йому з них, коли в хатах не було кому сидіти, а ґрунти не оброблювані поростали смерічками і пожитку не давали ніякого.
Бідував Гершко кілька літ дуже. Ґава і Вовкун майже голі, замурзані, бігали по хатах, крали, що могли захопити, щоб проживитися. Зналися з усіми собаками в селі і день-у-день брали різками, пруттям та кропивою від хлопів. Але голод був дужчий, а побої наводили їх тільки чимраз на нові хитрощі. В огородах, садках і полях, ба навіть у погано замиканих бойківських хатах ніщо не було певне перед їх хапущими пальцями. Вони не зазнали самі давнього панування, але те, що щодень так багато чули від батька про ті щасливі часи, коли все те село, всі люті бойки були їх підданими, належали до них, мусіло робити на них такий вплив, що в сні й на яві тільки й думали, що про поворот «блаженних» часів. А супроти тих блискучих картин минулого раю ще поганшою видавалась їм нужденна дійсність, та запущена, неохайна батькова хата, ніколи не метена, не мазана та не попрятувана, з препоганою постіллю, повною блощиць і всякого хробацтва, з розваленою, страшенно дим'ячою печею, в котрій тільки десь-колись дещо варилось або пеклось, та від котрої в зимі йшов страшенний чад та загар. Все те важкою рукою накладало погану печать на молоді, дитячі душі, дразнило хлопців, доводило до лютости. Тільки ж старший Ґава, зроду малий, слабовитий та похилий, вдався більше хитрий і на всякі видумки та способи здібний. Зате Вовкун сильний та високий та байталуватий, був розумом дуже обмежений, але легко попадав у лютість, у котрій бив та ламав, що йому в руки попало, мов скажений. Хлопські діти, а далі й старші хлопи боялись його, бо калічив, кусав, кидав камінням, коли його було денебудь захоплять при крадіжі гороху, грушок або моркви. Ґава від малку привчився командувати Вовкуном, а й той мимоволі, признаючи вищість Ґавиного дотепу, радо піддавався його команді.
Але от показалося, немов би щастя ще раз хотіло всміхнутися старому Гершкові. Якось незамітно він почав багатіти. Хлопці перестали докучати людям, хоч не перестали красти, тільки крали не так часто і не так уже очевидячки. Для них найняв батько навіть бельфера[6]. І хата Гершкова покращала, зробилась порядніша. Він почав наймати робітників і оброблювати поля, почав скуповувати в селі мітки, повісма, покладки, і цілими возами вивозити кудись. Довго люди не могли дійти, відки воно береться те добро у Гершка, але швидко доглупались. Гершко злигався з сільськими злодіями, трохи чи не з тими самими, що колись то його самого були обікрали та з димом пустили. Пострах пішов по всій околиці. Тепер уже злодії крали не так, як за панщини, не розбивали панів та жидів, а кинулись на хлопів, не раз не розбираючи навіть бідного від багатого. Головно наперли на худобу, одиноке багатство бойків, — а Гершко перепродував.
Пару літ терпіли бойки, благали і жандармів і ревізорів, щоб увільнили їх від напасти, але даремні були всякі заходи, — злодіїв годі було піймати. Аж раз один із них попався. Підкопував комору у бойка; той спостеріг його, і ставши в куті комори з дрючком, ударив злодія по хребті так, що той відразу простягся. Бойко скликав свідків, побитому злодієві почали припікати підошви розпаленим плуговим залізом і він визнав неборака всіх «кумпаністів», а найбільше наклав на Гершка. Тоді йому прив'язали камінь до шиї і вкинули з кручі у воду, «щоби не було тяганини з судами та з панами». Відтак «збивши ровту», то-єсть зібравши купу людей, пішли від села до села по злодіях, і кожному на зарінку[7] перед церквою завдали таку кару, яку вважали потрібною: головним злодіям повипікали очі, іншим поприпалювали підошви та всипали по парі сот патиків, а то ще деяких і «постемплювали»[8], щоб значні[9] були. На послідок дійшло діло й до Гершка. Його вивели з хати, і таки перед вікнами вбили, як собаку, одним ударом обуха в голову. Хлопців тільки різками висікли. Справивши такий громадський суд над злодіями, розійшлися. Справа донеслася до жандармерії, почалося слідство, хто вбив Гершка, але хлопці не могли нікого пізнати, бо то були самі чужосільні, ще й позачорнювані сажею, а інші злодії мовчали, ще й ховалися від жандармів по лісах, щоб у додатку до громадської кари не вскочити ще й у панську справедливість. Так усе й пропало.
Хлопці лишилися після батька, як на пожарищі. Ровта забрала всі гроші і все крадене добро, що найшлося в коморі; перед смертю Гершко признався навіть, де стоїть у лісі покрадена худоба. Красти тепер уже ані Ґава ані Вовкун не осмілювались: вони бачили смерть батька, і вона їм незатертими буквами вписалась у пам'ять. Мов сновиди ходили довкола опустілої хати та ревли з голоду і зі страху. Люди за «Бог да прости» давали їм то хліба, то теплої страви, — звільна вони й самі привикали до жебрацтва, лазили від хати до хати, ночували дебудь у кошарі з пастухами, або в буді з собаками, волочилися мов неприкаянні, голі, брудні, нужденні, з позападаними лицями, розчухраним стрепіхатим волоссям, худими як скіпи ногами і з блищачими від голоду та заздрости очима. А батькові оповідання про колишні добрі часи набивались їм майже щоночі на сон, не давали занидіти їх фантазії. Волочачися по полях та зарінках, вони вели з собою безконечні розмови, щоб то вони робили, як би були багаті, як би мали багато грошей — і завсігди мрії їх сходили на те, що купили б оце село з усіми його бойками, хатами, огородами, з усіми горохами та морквами, з усім хлібом, картоплею та фасолею, з двором, лісом і худобою. О, тоді б вони дали знати себе тим проклятим «ґоям», що тепер хоч і гостять їх за Бога ради, та за те кожний кусник хліба, кожну ложку страви приправляють насміхами, докорами та погордою.
Нараз вони щезли з села. Зразу люди й не завважили, тільки кілька день погуторили, а там і зовсім забули. Про хлопців не було й чутки, мов у воду канули. Тільки на їх місце в опущеній хаті не знати відки й коли появився старий жид Мошко, що ходив по селах міняти «щетини — волосини», скуповував шкірки з тхориків та куниць і знав ліки на худобу. Мошко сказав війтові і жандармам, що він буде сидіти на ґрунті Гершкових синів, доки вони не вернуться, і що самі вони в Дрогобичі, де кагал віддав їх у науку до якогось ремесла. Мошко був тихий жид, не крав, не шинкував, а своїм лікарством навіть інколи допомогав людям. Мощиха, його жінка, також сиділа тихо, скуповувала у бабів мітки, повісма, полотно, кури і покладки, але все те якось тихо, незначно і ніби чесно, так що їх люди з часом і полюбили. Не вважаючи на всі ті торги, Мошко не був маєтний; вічно жалувався, що заробок малий, що шкірки спадають у ціні і що цей або той бойко одурив його, продавши йому подіравлену або псами покусану шкурку за цілу. Господарство у Мошка було мізерне, поля Гершкового не оброблював, а віддавав його в найми за другий сніп та за третю копицю, то й не держав ніякої худоби, хіба кількоро курей та качок. Та ж сам Мошко вічно ходив по селах, рідко коли на день, другий припинявся дома, крім шабашу та свят, а тільки два або три рази до року наймав одну або дві бойківські фіри, щоб відвести понаскуповуване добро до міста. Звісно, яйця та дріб Мошко з Мощихою частіше, щотижня, відносили на плечах через гору до маленького містечка і здавали на руки тамошнього арендаря, а від нього за те діставали гроші або чого їм треба було до життя.
А Ґава і Вовкун пішли тим часом у школу. Правда, не в ту школу, де вчать греки й латині, рисунків і літератури, але в ту тверду, тяжку школу життя, з котрої виходять люди практичні, меткі та промислові. Ремесло, до котрого думав їх примістити кагал — шевство — зовсім не сподобалось їм. Вовкун пішов до столяра християнина, але тут витримав недовго і пристав до мандруючої спілки теслів, що ставила церкви, школи та дзвінниці по селах. Його тягло до всякого майстрування; сокира в його руках робилась легкою, як перо, і він махав нею з таким жаром, мов займався найлюбішою забавою. У теслів пробув він також недовго, хоч головний майстер полюбив його; зате громада, в котрій вони будували церкву, збунтувалася, почувши, що жид працює коло дому Божого, і настояла на тім, що його відправлено. Вовкун пристав до другої тесельської компанії, що в однім лісі в глибоких горах робили ґонти. Ґонтарське життя сподобалось йому, причаровувало його грубу та дику вдачу невиданою досі красою дикої природи та простотою поведінок. Він прямо впивався і роботою і життям, дерево горіло в його руках. Ґонтарі ночували в тісній луб'яній колибі, зложеній тільки з даху покладеного на скісних платвах, одним кінцем вбитих у землю, а з другого кінця підпертих стовпиками із луб'яних також бокових причілків. Відти, де дах був підпертий на стовпах, колиба була отворена. Ґонтарі спали головами до даху, що спадав аж до самої землі, а ногами до отвору; перед тим отвором цілу ніч горіло велике вогнище для охорони від великого звіря і від комарів. Удень колиба стояла пуста, не заперта, бо й дверей ніяких не було, а ґонтарі цюкали в лісі, роблячи свою роботу.
Вовкун прожив серед них ціле літо, і хоч увесь його заробіток ішов на прожиток, був задоволений. На зиму ґонтарі порозходилися, змовившися, де зійдуться знов на другий рік. Вовкун також обіцявся прийти. З кількома ринськими в кишені, що лишилися йому з цілолітнього заробітку, шкіряними ходаками на плечах, босяком він через верхи і гори пішов аж до Людвиківки і там найнявся на роботу до тартаку, щоб перебути зиму.
Оттак він перекочував кілька літ, щовесни покидаючи людські оселі, спішачи на місце збору ґонтарської компанії. З ними, з сокирою та вісняком[10] на плечах він перемандрував всі гори від Сянока аж до Микуличина. Лісові підприємці жиди пізнали його і почали висилати зі сплавами до Журавна, ба й до Окопів, повіряючи йому продаж дерева. Він почав заробляти більше, життя його поправлялося. Він був дуже здоровенним, рослим і сильним парубком і не раз думав о тім, щоб оженитися. Але не було нагоди, а мрії про родинне життя швидко гасли перед мріями про більший зиск і здобування грошей.
Ґава весь той час ходив іншими дорогами.
1890 р.
——————
- ↑ Добра камеральні — добра державні.
- ↑ Поляка — дворянина, шляхтича.
- ↑ Мандатор — за панщизняних часів виконував судейські ролі.
- ↑ Рипіти — кричати, захрипнувши.
- ↑ Офіцини — помешкання для прислуги.
- ↑ Бельфер — вчитель.
- ↑ Зарінок — пусте поле, часом заросле кущами.
- ↑ Постемплювати — випалити залізом клеймо.
- ↑ Значні — позначені.
- ↑ Вісняк — інструмент для стругання дерева.