Твори (Франко, 1956–1962)/4/Задля празника
| ◀ Яць Зелепуга | Твори в 20 томах Том IV Задля празника |
Полуйка ▶ |
|
Було це в серпні 1880 р., в часі подорожі цісаря по Галичині.
В великій фабриці парафіни та церазіни (земного воску) біля Дрогобича шум, як в улію. Тількищо продзвонили „фаєрант“[1], і робітники висипали з різних павільонів на просторе фабричне подвір'я, на якім у живописнім безладді валялися: тут розбита бочка нафтової ропи, уживаної до випалювання, там заржавілий відламок залізної машини, тут бляшані киблі зі смердючим нафтовим фузлем[2], там якісь над усякий вираз брудні, вонючі шмати, знаряддя, подорожній візок зі зламаним дишлем і інші подібні прикраси. Лиця та вбрання робітників, що виходили з робітень, якнайповніше підходили до того окруження, якому тлом служили брудні, з тинку пообдирані стіни фабричних будинків, далі високий дощаний паркан, що окружав всю фабрику, а ще далі прегарна підгірська околиця, сугорби покриті стернями та золотистими пасмугами достиглого збіжжя. На захід від фабрики за мілкою, хоч досить широкою, річкою Тисьменицею та розложеним над нею невеличким селом Млинки підіймався на недуже високім узгір'ю могутній дубовий ліс Тептюж, до якого з Дрогобича попри фабрику, через річку без мосту, та через Млинки тяглася проста, мов за шнуром викроєна, мурована цісарська дорога[3]. Долина Тисьмениці закручується біля фабрики вужаком на південь, а далі на схід поміж дрогобицькими узгір'ями, а ще далі на захід понад цією долиною, як фантастична, темно-синя, легко схвильована стіна, стоїть поважний, часто млою мов мріями покритий Діл, у якого стіп куриться множеством фабрик та їжиться множеством гострих веж над нафтовими криницями Борислав, головне гніздо галицького нафтового та парафінового промислу зі своїми 10.000 криниць.
Достроювалися обличчя та вбрання фабричних робітників, але тільки до свойого найближчого брудного та вонючого окруження. Ті, що йшли від кітла, були майже голі, в подертих сорочках, і многі з них душилися від кашлю наслідком отроєних випарів, що мусіли вдихати при дестильованню та чищенню земного воску. Ті, що йшли від „гайцу“ (огнищ), були також тільки в сорочках і виглядали, як вийняті з окропу, з набіглими кров'ю очима і осмаленими та червоними лицями від горючого вугілля. Інші йшли від „сирівця“, який носили до кітла, і виглядали немов облиті смердючою смолою. Інші йшли з бондарні, з магазину і від інших помічних занять, а всі обшарпані, збідовані, втомлені, всі очевидно бажали тільки одного — перекусити щось якнайшвидше і якнайшвидше впасти десь у куті на солому, на тріски або на голу землю, аби тільки заснути і проспати мертвецьким сном аж до найближчого дзвінка.
— Чекати, чекати! Не розходитися! — кликав директор фабрики, що саме тоді в супроводі двох дозорців вийшов зі своєї канцелярії і зупинився в брамі, загороджуючи вихід.
— А там що таке? Що сталося? — питали найближчі робітники.
— Пускайте! Чого стовпилися? Нам їсти хочеться! — кричали дальші, не знаючи, яка перешкода в брамі.
— Чекайте! Чекайте! — закричали громовими голосами дозорці. — Спокій! Спокій!
— Що там за чорт? Чого нам чекати? — кричали робітники.
— Пан принципал приїхав. Має вам щось сказати, — гукнув директор до юрби.
— Пан принципал! Пан принципал! — загомоніла юрба, яка пана принципала, відомого дрогобицького капіталіста, видала тільки в днях виплати. Але сьогодні не був день виплати. Чого ж може хотіти від них пан принципал?
Юрба помалу почала відсуватися від брами і товпитися перед фабричною канцелярією, з якої звичайно показувався принципал. І справді, по кількох мінутах, коли гамір утих, показалося в дверях канцелярії повне, в чорнім зарості зі стриженою бородою лице пана Гаммершляґа з невідступним, напівчемним та напівзгірдним усміхом на устах і з хитро прижмуреними очима. Рухом руки він привітав юрбу робітників, що стояли густою лавою, вдивляючись в нього з виразом пасивної ожиданки, і зовсім не відповів на їх привітання.
— Ну, як ся маєте? — запитав принципал.
— Т-та, як ся маємо, — мов від нехочу відповів один робітник, що стояв найближче принципала. — Кепсько ся маємо. Кривдять нас дозорці, дають нам паскудну страву, а сьогодні одному з кітла цілу руку озолило.
— Най би був ліпше вважав! Я йому тому не винен! — гукнув з боку один дозорець.
— Мовчати! Мовчати! — загукали згідно директор і інші дозорці. — Не про це тепер мова. Будете мати час при виплаті.
— Як то мовчати? — огризнувся робітник, — коли пан принципал питає, як ся маємо.
— Але не тебе питає, дурню один! — відрубав йому дозорець.
— Не будеш ти тихо, ти хазяйський Іванку! Мовчи, мудю! — закричали обурені робітники під адресою услужного дозорця.
Пан принципал з божественним супокоєм прислухався тим окрикам із підвищеного рундука перед канцелярією, на якому стояв мовчки, поки окрики не втихли.
— Ну, бачите, які то ви, — промовив нарешті з легким насміхом. — Усе вам кривда, все вам недогода, все мусите на щось нарікати. А я знаю добре, що придивившися ближче всім вашим наріканням, то ні одне не оправдане. І одного ви не тямите, моє панство, панове робітники, одної дуже вже важної речі. Якби не фабрика і не я, що держу її своїми грішми, то що було би з вас? Ну, скажіть, що було би з вас тоді?
Робітники збули мовчанням це несподіване для них питання.
— А бачите, позатикало вам роти, — говорив уже ласкавіше пан принципал. — Коли ви мовчите, то я скажу вам сам. Ви здихали би з голоду один з другим. Дякували б Богу, якби мали раз на день бульбу[4] в лупині і крихту соли. А тут маєте і хліб, і сир, і м'ясо щонеділі, і горілку, і переднівку не знаєте, і все те вам недогода, все вам кривда, на все нарікаєте. Обдирають вас, говорите. Ну, ну, — додав з іронічним усміхом, водячи очима по їх обшарпаних постатях, — небагато з вас можна здерти.
— Кров нашу п'єте! Шкіру з нас дерете. Шпіком нашим тучитеся! — озвався окрик одного з юрби.
Пан принципал стрілив громовим поглядом у той бік, відки почувся голос, але не міг віднайти в натовпі того, хто викрикнув ті слова, тільки в пам'яті замаркував собі декілька підозрілих постатей для пізнішого слідства, а на разі зробив вид, що не чув нічого, і спокійно говорив далі.— Ну, бачите, ви все так! Замість бути вдячними, ви нарікаєте і вигадуєте всячину. Замість думати проте, що чим ліпше буде мені, тим ліпше буде й вам, ви мене й фабрику вважаєте своїм ворогом.
Робітники стояли мовчки, а деякі може навіть засоромилися, не можучи оцінити, скільки правди в словах пана принципала.
— Ну, слухайте, моє панство, панове робітники, — говорив далі ще лагіднішим, уже майже сердечним голосом пан принципал — За два тижні будемо мати у фабриці великий празник. Мусимо поставитися порядно, чуєте? Наш найясніший монарх, наш цісар, буде переїздити через наше місто. Я доложив усяких старань на те, щоби він переїздом вступив також до нашої фабрики і оглянув її. Розумієте певно, яка то велика честь не тільки для мене, але також для вас усіх, яка велика ласка нашого монарха.
Робітники мовчали, неначе їх затверділі серця не відчували ані чести ані ласки нашого найяснішого монарха.
— Ну, але знаєте, на прийняття такого гостя треба приготовитися дуже добре. Аджеж не покажемо йому ані фабрики, ані вас самих у такій паскудній подобі, як оце тепер бачу. Треба тут зробити порядок.
— Це пана принципала річ, а не наша — промовив один робітник.
— Як то моя? Як то не ваша? — живо підхопив пан принципал. — Не бійтеся, я добре знаю, що моя річ. За мене будьте спокійні. За себе я не постидаюся. Але ви також повинні подбати кожний за себе. Розуміється, я не маю права силувати вас, але ви повинні зробити це не для мене, а для найяснішого монарха. Бачите, тут на подвір'ю треба зробити порядок, повикидати те сміття, повигортати болото, повиносити що непотрібне. Адже всього того свинства не наробив я, тільки ви. Треба ціле подвір'я висипати шутром[5], це невелика робота, ріка з шутром ось тут під носом, часу маємо ще досить. Ну, стіни дам обтинкувати і вибілити, а в ваших шопах, де ночуєте, треба також зробити порядок, бо ну ж найясніший пан захоче заглянути й туди. Знаєте, який він добрий монарх, як дбає про добро своїх підданих, ліпше як не один отець про своїх дітей, і цікавиться всім. Ну, вважаєте, все те треба буде зробити вам, бо ж окремих робітників не буду наймати. Щодня по фаєранті покрутитеся годину, дві, і все буде чисте, як люстро. Добре, хлопці?
Глибока мовчанка була відповіддю на цю промову.
— Ну, не думайте, що я жадаю всього того від вас задармо. Знаєте, гляньте лише на себе самих, як ви виглядаєте. Аджеж так жаден з вас не схоче показатися свойому цісареві. Треба вас усіх поодягати якось прилично. Одже слухайте, так буде. Завтра пришлю сюди кількох кравців, покрають вам мундури, щоб ви мали в що прилично повбиратися. А за те ви зробите тут усе те, що буде треба.— Т-та, як так, то інша річ, — відізвався дехто з робітників.
Пан принципал приняв цей нерішучий відзив за знак згоди і промовив зовсім спокійно:
— Ну, то добре. Пан директор зарядить усе, що буде треба. Прийдеться прикрасити фабрику. Ліс недалеко, зелених гілляк там багато, можна наробити дубових вінців та фестонів. Браму треба буде обвішати флагами. Зрештою то вже пан директор обдумає все докладно. Тільки жваво, хлопці, і охотно до праці, а я даю вам своє чесне слово, що всі будемо задоволені, все буде добре.
„Хлопці“, між якими було не мало дорослих, бородатих та вусатих мужів, а кількох навіть посивілих старців, вислухавши цю промову свойого принципала, не виявили особливої радости, деякі зітхали якось тужливо, а інші почали мовчки розходитися. Тільки між молодшим поколінням слова принципала викликали веселий настрій. Їм усміхалася надія парадувати перед цісарем у нових мундурах. Тож коли пан принципал разом із директором відвернулися від робітників і подалися в двері фабричної канцелярії, деякі з тих молодиків, може не без впливу дозорців, підкинули шапки вгору і закричали:
— Віват! Най жиє наш найясніший монарх!
— Віват! Най жиє наш найясніший монарх! Віват! Віват!
Так кричали незлічені юрби святочно повбираних людей, що товпилися і залягали весь гостинець перед великою фабрикою парафіни та церазини в хвилі, коли цісар у супроводі намісника і численної свити над'їхав із Дрогобича. Довгий ряд блискучих повозів тягнувся звільна тісним шпалером розентузіязмованої юрби і зупинився перед брамою фабрики. Сьогодні одначе це не була та брама, що ще перед двома тижнями скрипіла тут на заржавілих залізних завісах, збита зі старих дощок, внизу обризкана болотом, а вгорі окрашена неморальними малюнками та написами, скресленими al fresco нафтовою ропою. Сьогодні з тої брами лишився тільки широкий отвір у паркані, а в тім отворі підіймалася аж до високости другого поверху оригінальна, майже артистично в стилю рококо виконана тріюмфальна брама з брил різнобарвного земного воску.
На підвалині з зеленкуватого, жовто-жилкуваного сирівця і з чорних як смола брил перетопленого воску підіймалися вгору масивні колумни з білої як сніг парафіни з оздобними наголовниками, які піддержували гарно вигнуті і тисячними есами фльоресами з того ж самого матеріялу оздоблений лук. Був це помисел директора фабрики, бельгійця Ван-Гехта, виконаний очевидно не ким іншим, як тільки фабричними робітниками при помочі одного дрогобицького інженера.
В брамі стояв сам принципал у фраку із шапокляком під пахою, з золотим ланцюгом від годинника на животі, і привітав цісаря короткою німецькою промовою, яку закінчив викричаним усею силою свойого горла окликом:
— Seine Majestät der Herr Kaiser lebe hoch![6].
— Lebe hoch! Niech zyje[7]! Многая літа! — підхопила юрба знадвору і внутрі фабрики. А внутрі на подвір'ю, чистім як нутро коробочки, висипанім шутром і умаєнім зеленню, стояли випростувані робітники довгими рядами. Обмиті, обголені, в нових мундурах, виглядали зовсім прилично, тим більше, що в першім ряді, ближче від брами поставлено молодих, сильніших і здоровіших, а старші, слабовиті, скулені вдвоє або ледве вилічені з ран мусіли стояти з-заду одалік від входу.
— Це мої робітники! — радісно із гордощами промовив пан Гаммершляґ, обіймаючи ролю господаря, який мав опровадити достойного гостя по всіх відділах фабрики.
Цісар приступив до ряду робітників, із якого знов почулися окрики на його здоров'я. Монарх подякував, махнувши рукою, потім запитав першого з ряду робітника, як називається, другого, як довго працює у фабриці, третього, чи жонатий і скільки має дітей. На цьому скінчився перегляд робітників. Обертаючися до принципала, що протягом тої мінути стояв мов на шпильках, мучений нестерпною непевністю, то блід, то червонів, боячися, щоби хто з робітників не ляпнув якого нечемного або бунтівничого слова, монарх промовив добродушно:— Sie haben tüchtige, gesunde und ordentliche Leute. Sind sie mit ihnen zufrieden[8]?
— Vollkommen, Majestät! Wir sind wie eine Familie[9].
— Es freut mich sehr[10], — відповів цісар і повторяючи звільна: „Sehr gut, sehr gut“[11], пішов далі, щоб оглянути варстати, апарати та інші фабричні будівлі.
Тут усе пішло добре. Всі машини і прилади блищали, як дзеркало, в поміщеннях та кімнатах пахло живицею та ялівцем, а в шопах, де спали робітники, було чисто, ясно та опрятно, бо для цього празника умисно прорубано кілька вікон і спроваджено з Дрогобича кільканадцять ліжок, аранжери цеї комедії зробили так, немовби для кожного робітника було тут окреме ошальоване поміщення з ліжком, сінником і подушкою напханою гиблівками[12], та з грубим коцом для накриття,
— Primitiv, primitiv, aber hygienisch[13] — сказав цісар, оглянувши одну таку спальню.
— Ach, Eure Majestät, — скрикнув з глибоким зворушенням пан принципал, — dies ist ein Paradies im Vergleich mit dem, was diese Leute einst in ihren Bauernhütten hatten. Sie sagen es selbst[14].— Freut mich sehr! Freut mich sehr[15]! — мовив цісар обертаючися до виходу.
— Віват! Віват! Най жиє наш найясніший монарх! — загреміли з подвійною силою радісні окрики юрби, коли цісар і його супровід сідали до повозів, щоби проїхати ще кільки сот кроків до найближчої залізничої будки, де дожидав уже цісаря двірський поїзд, щоби завезти його до Борислава. Блискучі повози рушили помалу серед ненастанних окриків юрби, а коли віддалилися від фабричної брами, всі в її обрубі почули, що гарні хвилі празничного дня минули безповоротно.
Минуло кілька тижнів. Фабрика швидко стратила свою опрятну і празничну подобу. Воскова брама, на яку ще кільки день ходила дивитися цікава публіка з Дрогобича та довколичних осель, була розібрана і перефабрикована на свічки. Шутер, яким висипане було подвір'я, після першого дощу сотнями робітницьких ніг та важких коліс, був утоптаний у старе болото і щез майже безслідно. Із шопи, де ночували робітники, давно вже повиношено перегородки, дверці, ліжка та постіль. Усе те було або сфабриковане на час, або позичене, і тепер робітники знов ночували на голій соломі та гиблівках, на дошках або на голій землі, де хто впав. Вони так уже привикли до того, що зміна зовсім не дивувала їх. Аджеж вони знали, що не щодень Великдень, а для цісаря треба було зробити параду. Одне тільки тішило їх і лишилося їм як пам'ятка празничного дня, а власне нові мундури, котрих їм не повідбирав заряд фабрики, і через те вони благословили пам'ять цісарського приїзду.
Втім одного вечора по фаєранті знов покликано їх перед канцелярією з тою увагою, що пан принципал хоче їм щось сказати. Весело гуторячи та жартуючи, робітники зібралися перед канцелярією. Мусіли ждати досить довго, бо пан принципал не виходив та й не виходив.
— Ов, щось там мусіло попсуватися, коли помпа не фукає, — жартували робітники, що між собою називали принципала помпою.
Але в помпі не попсувалося нічого. Пан принципал вийшов веселий, майже промінястий, а в руках держав якийсь папір з величезною печаткою.
— Ну, хлопці — промовив, показуючи на папір і не привітавши навіть робітників — бачите?
— Та бачимо — відповіли зачудовані робітники.
— А знаєте, що це таке?
— Відки маємо знати? Може це тестамент[16] пана принципала?
— Тьфу, тьфу, тьфу! Щоб тебе занімило! Що ти плетеш? — крикнув пан принципал, який страх не любив думати про „останні речі“. — Чи ти сказився? Придивися ближче, дурню! Тут стоїть підпис, а тобі привижається тестамент! Тьфу, тьфу, тьфу!Вифукавши свій гнів, пан принципал знов розпогодив і прояснив своє обличчя.
— Це декрет, хлопці! Декрет найяснішого пана, який за заслуги для добра краю іменує мене бароном. Розумієте, що це значить? Тепер я для вас не просто вже пан принципал, а пан барон. Розумієте? Так маєте мене кликати.
— Най жиє пан барон Гаммершляґ! — заверещав один дозорець, що стояв між робітниками, а разом із ним також деякі робітники, що стояли ближче новоспеченого барона.
Ледве одначе затихли окрики і пан барон, гладячи бороду, набирав концепту до дальшої промови, коли в тім виступив наперед один робітник і кланяючися низенько випалив, як з фузії[17], своїм мазурським діялектом.
— A moze by ta pan barun psy takij urocystosci racyli nam troche podwyssyc podzienne?[18].
Пан барон вухам своїм віри не йняв, почувши такі слова.
— Що, що, що? Прокляті мазури! Чи з'їсти мене хочете з кістками, замордувати живцем? Чи не знаєте, що ця фабрика не приносить мені майже ніякого зиску, що я тримаю її тільки для гонору, тільки для вас, щоб ви, дармоїди, не поздихали з голоду? І відки я приходжу до того підвищувати вам поденне? З яких капіталів? Чи хочете, щоб я ще докладав до вас? Ах, це нечувана річ! Це, це… af mane Munes[19], світ кінчиться з тими людьми!
Робітники мовчали засоромлені. Пан барон як ошалілий бігав по ґанку, махав руками, робив ріжні гримаси і виливав цілі потоки окликів, щоб вилляти все своє обурення на нечувані претензії робітників.
— Я не те ще хотів сказати вам, — озвався нарешті рішучим і грізним голосом — Знаєте, дурні, скільки коштує мене цей папір, цей титул? Але відки вам це знати? Більше як 10.000 бухнув я в нього, а ви ще хочете щось від мене? Ну, відки я вам візьму? Деріть із мене поли, тягніть жили, але грошей із мене не видерете. А тут ще й ваші мундури. Ну що мені з того, що я вас убрав, як порядних людей, до чого властиво не був обов'язаний? Чи ви почуваєтеся за це до вдячности? Де там, ані крихти! Але чекайте! Коли ви не почуваєтеся до вдячности для мене, то й я з вами не буду робити церемоній. Пане касієр! Кошти справлення мундурів записати кожному на його рахунок, розложити на пів року і стягати щотижня при виплаті!
Робітники стояли мов ошоломлені.
— Маєте, чого вам хотілося — кричав грізно пан барон, хоч опору не чути було жадного. — А тепер ідіть собі! А пам'ятайте собі ще одне! Відтепер я вже не простий Ляйб Гаммершляґ, але пан барон Leo von Гаммершляґ. Сам найясніший пан нагородив мене за мої заслуги. Пан староста і жандарми мусять тепер більше оглядатися на те, що я скажу, ніж досі. Розумієте мене? Держіться спокійно, щоб я не мусів ясніше толкувати вам це. Ано, марш!
І пан барон махнув рукою. Та робітники все ще стояли, немов остовпіли. Отже ті нужденні мундури, справлені для них ніби то в відплату за їх криваву, надобов'язкову працю коло пристроєння фабрики, тепер будуть їм почислені для зменшення поденної платні! Отже та нужденна їх плата, яку побирають досі, за цей дар, якого вони не просили, має на цілий квартал бути ущерблена! А в додатку що ж показується? А те що самі вони своєю працею допомогли тільки до вивищення пана барона, до скріплення його поваги, яка тепер у першій лінії звертатиметься проти них самих. Усі ті думки, які в одній хвилі зрозумів кожний, навіть найтупіший і найбільше пригноблений робітник, дихнули на них якоюсь важкою, душною атмосферою. Якийсь неясний логічний процес звернув їх думки на недавнє празничне привітання цісаря в оцій фабриці. Тодішній блиск, тодішня радість, тодішні ентузіястичні окрики, все те видалося їм тепер чимось так далеким, так фантастичним і неможливим в дійсності, що контраст, ніби роззявлена пащека пропасти, потягнув їх до себе. І нараз кілька шапок вилетіло вгору і з кількох десятків горл вирвався окрик, який зараз же підхопили всі робітники цеї фабрики: „Віват! Най жиє наш найясніший монарх! Віват!“
1891 р.
——————
- ↑ З нім. Feierabend, — вечірня година, коли кінчається робота. (Ів. Фр.).
- ↑ Фузель — рештки нафти.
- ↑ Цісарська дорога — шосе.
- ↑ Бульба — картопля.
- ↑ Шутер — дрібненьке каміння.
- ↑ Його величество пан цісар хай живе!
- ↑ Хай живе! Хай живе!
- ↑ Ви маєте славних, здорових і порядних людей. Чи ви ними задоволені?
- ↑ Цілком, ваше величество. Ми є, як одна сім'я.
- ↑ Це мене дуже радує.
- ↑ Дуже добре, дуже добре.
- ↑ Гиблівки — стружки.
- ↑ Примітивно, примітивно, але гігієнично.
- ↑ Ах, ваша величність. Це є рай в порівнанню з тим, що ці люди мали колись в своїх селянських хатах. Вони це самі кажуть.
- ↑ Це мене дуже тішить.
- ↑ Тестамент — заповіт, завіщання.
- ↑ Фузія — рушниця.
- ↑ А може би то пан барон з нагоди такої урочистости підвищили нам трохи платню.
- ↑ Клянусь своїм народом.