Твори (Франко, 1956–1962)/3/Історія кожуха
| ◀ Звірячий бюджет | Твори в 20 томах Том III Сім казок Історія кожуха |
Свинська конституція ▶ |
|
Був собі кожух. Простий баранячий кожух, навіть не надто новий; правда, не латаний та вже порядно проходжений, просяклий запахом людського поту, з поблеклими віддавна прикрасами, що колись надавали йому характер типового покутського[2] кожуха. Словом, тепер то був кожух звичайний, буденний, невидний, не цікавий для етнографа-аматора і на око без найменшого права до гордости.
А проте він був дуже гордий і в бесідах із самим собою, які вів звичайно в нічній темряві, висячи на жердці над постіллю господаря, чванився та виносився незвичайно.«Що ж то, — міркував він, — котрий кожух, котре футро, котрий опарат церковний[3] має більше право до гордости й поваги від мене? Правда, лисам, покритим ґранатовим сукном, більше панькають та шапкують, перед опаратом церковним більше припадають, та що тото значить! Усе про людське око! Бо, кажучи правду, які ж їх заслуги? Хіба тільки, що одно від одного більше коштують. Чи можуть же вони зрівнятися зо мною, простим, бідним кожухом, що своїм натуральним теплом огріває всю родину? Так! Сміливо можу сказати, що без мене одного ніхто, але то ніхто з родини мого господаря не міг би під час зими виглянути з хати. Бо я їх єдиний кожух, єдина тепла одежа. І нехай мені вельможні лиси і вовчі шуби покажуть одну одежу, що так вірно, невтомимо і безкорисно служить свому господареві, як я!
«Тількищо перші кури запіють, уже встає господар, тягне мене з жердки та йде до стайні, досипати худобі січки з вівсом. Верне зі стайні і стане до праці, різати січку для коней, — уже господиня накидає мене на плечі та йде до стайні коровину видоїти. Верне від корови, знов господар одіває мене на себе та йде на подвір'я дров нарубати. Нарубає дров, напоїть коні коло криниці, коровину, воду принесе і вертає в хату, але мені нема супочивку. Вже мене одягає донька, дівчина, що йде на цілий день прясти до багатого сусіда за ложку страви та за сердечне спасибі. Тількищо туди прийде, служниця того багача несе мене знов домів[4], бо мушу повнити нову службу. Синок господаря, семилітній хлопчина, з'ївши кусник хліба з часником і мисчину теплої затірки, мусить іти до школи. Тож бере мене також на свої дрібні плечі, хоч майже по кістки йому сягаю і долішнім кінцем тягнуся по снігу, і йде до школи. Та й тут я не можу довго забавити. Ще в сінях знімає мене з хлопчини парубок — слуга другого сусіда багача, що потребує мого господаря, щоби йшов молотити або гній зі стайні викидати. А в полудне, коли діти виходять зі школи, знов той самий парубок несе мене до школи, щоб я хоронив від морозу хлопчину, як вертає домів. А з дому несе мене знов до господаря, а вечір знов мандрую по доньку. І так цілісінький день переходжу, як ткацький човник, з кута в кут, із плечей на плечі, від праці до праці, завше до услуг готовий, завше пожаданий, тужно очікуваний і з дякою прийманий. Справді, так жити, то значить не дурно жити! То значить сповняти своє призначення, служити ретельно, бути пожиточним! Так живучи, можна чутися вдоволеним зі сповнення своїх обов'язків, можна чутися гордим».
Оттак міркував собі сердечний кожух. Одно тільки його смутило, що надто швидко зуживався.
«Чую, що недовго вже мені животіти. Незабаром шви потріскають, волос вилізе, ба навіть шкіра де-не-де вже починає тріскати. І що ж тоді зробить мій бідний господар? Знаю, що вже віддавна найгарячіше його бажання — стягнутися на новий кожух, та як же далеко до здійснення того бажання! Відколи пан дідич ліси повирубував, нема зарібку з кіньми в зимову пору. Овець не держить, а що руками в зимі заробить, то ледве стає на яку таку обув і на податок. Відки ж тут до кожуха? А без кожуха в зимі — як без духа! Ой, тяжка хлопська доле!»
Одного дня зайшла маленька зміна в розкладі кожухових услуг.
Ранок минув, як звичайно.
Кожух відвів хлопчину до школи, коли це прибігає його господар, батько хлопчини, в легкій полотнянці. Вбіг до школи, учителя не було, і, хукаючи в пальці, сказав швидко хлопцеві:
— Юруню, дай но мені кожух! Пан дідич прислав по мене, каже мені їхати з його фірами в ліс.
— Ой, а як же я верну зі школи без кожуха? — повідає хлопець, скробаючися в голову.
— Візьми, синку, ноги на плечі та й біжи хутко, то зігрієшся, нічого тобі не буде, — сказав батько, одягаючи кожух. — А може Бог дасть, що в дворі знайду ліпшу роботу, то на другий кожух стягнемося, — додав, аби потішити затурбованого хлопчину.Того дня вже кожух цілий день не злазив з плечей господаря. Коли вечір оба вернули домів, кожух у трьох місцях потріскав на рукавах, і господар воркотів невдоволений, бо оконом за роботу мало заплатив і навіть на другий день не казав приходити.
Та найгіршу біду застали дома: Юрцьо лежав хорий. Гарячка з'їдала хлопчину, спеклими устами стогнав без тями і тільки одно повторяв: «У боці мене коле, ой коле!».
Від того дня змінилася кожухова доля. Хлопець не ходив до школи. Що там радили, як хукали і шептали і плакали родичі, не вмію того сказати. Досить того, що полежавши зо дві неділі, Юрцьо подужав. Аджеж тверда хлопська натура! Щезла гарячка, перестав кашель, не стало колотьби в боці, тільки лишилося ослаблення. Рвався хлопець до школи, та мати, бачучи його безсильність, не хотіла його пустити.
Коли це одного разу, власне як ціла родина сиділа коло миски затірки, а кожух висів на жердці, двері отворилися і ввійшла в хату пресвітла власть громадська: десятник і присяжний.
— Слава Йсу! — сказали, входячи.
— На віки Богу слава! — відповів господар, устаючи від столу.
— Час до обіду, — сказала господиня.
— З Богом Святим, най Бог благословить, — відповіла власть громадська.
Хвилю панувала мовчанка в хаті.
— Просимо сідати, — сказав господар. Власть сіла на лаву.— Що-ж вас, панове, до нас приводить? — питає господар.
— Та то ми, куме Йване, не самі від себе, — сказав, скробаючися в голову, присяжний. — То пан начальник нас прислав.
— Ой, а що ж там нового? — йойкнув господар. — Адже шельварок[5] я відробив.
— Та то не про шельварок, — сказав десятник. — А от, хлопця до школи не посилаєте. Пан учитель на кару його подав. Маєте римського[6] заплатити.
— Римського? А Боже! — скрикнув Іван. — Таже хлопець був хорий!
— Хто ж то знав? Чому-сте про те вчителеві не донесли?
— А Боже милий! Чи ж то чоловікові тото в голові? — сказав Іван.
— Га, а ми також тому не винні. Нам наказано стягнути з вас кару, римського.
— Хоч мене тут на муки беріть, хоч мені шинами підошви печіть, коли на моїм цілім обійстю римський готівкою знайдеться!
— Нам нічого до того, кумцю любий, — сказали присяжний і десятник. — Ми, куме, громадські слуги: що нам накажуть, мусимо робити. Нема грошей, нам наказано брати, що можемо. Ось кожух!
— Куме, той кожух, то наш єдиний маєток! — крикнув господар, як опарений. — Без нього ніхто з нас не має в чім виглянути з хати на мороз.
Та даремні були благання. Вже кожух був у руках десятника, а цей, оглянувши його, сказав, киваючи головою:— Ну, два, три римські він іще завше варт!
— Не бійтеся, куме, — сказав присяжний. — Кожух ваш не пропаде. Занесемо його до Юдки. Сьогодня принесете римського, сьогодня вам той кожух вернемо.
— Алеж, куме, бійтеся Бога! — сказав Іван. — Відки ж вам візьму римського? Аджеж без кожуха в зимі заробити не можу!
— Що нам до того? Візьміть, де хочете! Ми маємо гострий наказ.
— Таже кожух мокрий, — сказала господиня, ламаючи руки. — Коби бодай Юдка його осушив, поки де кине в коморі.
Та власть уже не слухала цих слів. Десятник узяв кожух під паху і, не поздоровивши нікого, вийшов із хати. Вийшов за ним і присяжний. Ті, що лишилися в хаті після того, як винесено кожух, дізнали такого чуття, як коли би винесено трупа когось найдорожчого з родини. Хвилю сиділи, як остовпілі, і тільки опісля, мов на команду, обі жінці заридали вголос, хлопець отер сльози рукавом, а сам господар сидів понурий коло вікна і оком слідив за властю, що ні відси ні відти впала, як вихор, і понесла власне те, без чого ціла родина, як стій, стала вдвоє бідніша і зовсім безпомічна.
Минув тиждень від того дня. Іван якимось чудом добув відкись римського, заніс до війта і дістав дозвіл — узяти назад заграблений кожух. Разом з десятником пішов до Юдки, радий, що прецінь знов дочекається кожуха в хаті. Та радість його незабаром минула. Коли Юдка виніс кожух із комори, Іван уже здалека почув сопух гнилизни. Мокрий кожух, пролежавши тиждень у вогкій коморі, став зовсім непридатний до вжитку, зігнив і в пальцях розлазився. Йойкнув Іван і аж за голову вхопився руками.
— А Бог би вас побив! — сказав, обертаючися то до десятника, то до Юдки.
— Ну, а мене за що? — відповів Юдка. — Чи то я обов'язаний сушити ваші кожухи?
— А я також тому не винен, — відповідав десятник. — Казали мені заграбити, я заграбив, решта не до мене належить.
— Алеж бійтеся Бога, — лементував Іван. — Я римського заплатив і втратив кожух! Хто ж мені мою кривду верне?
Юдка і десятник тільки плечима стиснули.
1892 р.
——————
- ↑ Іван Сандуляк, син Луки — один з перших селян соціялістів, основоположник і член радикальної партії, визначний соціялістичний агітатор і бесідник, був послом після 1907 р. до австрійського парляменту. Автор кількох радикальних пісень.
- ↑ Покуття — район над Прутом, Черемошем, з містом Коломиєю, в Галичині. Це вже початок карпатського підгір'я.
- ↑ Опарат церковний — ризи.
- ↑ Домів — додому.
- ↑ Шельварок — громадські роботи, одбутки.
- ↑ Римський — ринський, монета, приблизно 80 коп.