Твори (Франко, 1956–1962)/20/Чари полудня
| ◀ Детлеф фон Лілієнкрон. Пропало | Твори в 20 томах Том XX Із воєнних оповідань (Детлеф фон Лілієнкрон) Чари полудня |
Детлеф фон Лілієнкрон. Паяц ▶ |
|
Між дванадцятою й першою йшла битва. На горбі, близько одного дому, що палав, полишений мешканцями, стояв головний комендант, спершись обома руками на ґудз сідла, стояв без руху оце вже півгодини.
Штаб стояв заслонений за домом. З усіх боків, швидко один за одним прибігали і вибігали на мокрих конях адьютанти, ординансові офіцери й ординанси з донесеннями. Ординанси мали донесення написані олівцем на картках. Генерал всував ті чотирикутні картки в торбинку при сідлі, навіть не прикликаючи до себе одним рухом руки нікого з офіцерів, що стояли за ним. Він усе ще стояв без руху, тільки інколи прикладаючи бінокля до очей або заглядаючи до мапи. Його великий темно–каштановий кінь жував ненастанно ліву трензлю і часом кивав головою. Серед нас луснула ґраната і розшарпала на шматки одного штабового капітана. Його кінь став високо на задні ноги, замахав у повітрі передніми копитами і впав на землю страшенно пошматованим. Ми всі мимовільно на хвилину розскочилися в різні боки. Один офіцер під'їхав до генерала, щоб сповістити його про смерть капітана, якого він цінив дуже високо. Генерал лишився без руху, тільки поплескав по шиї свого коня, сполошеного страшенним лускотом, і об'їхав раз пологу вісімку.
Штаб стояв на тім самім місці. Страшенно покаліченого трупа прикрив штабовий ординанс різнобарвною ковдрою, що лежала перед палаючим будинком. Довкола тієї ковдри лежали повикидувані з хати речі: млинок від кави, клітка з канарком, що цвіркотав і весело, не зважаючи на погане становище, дзьобав свою порозсипувану поживу, побиті вази, образи, подушки, цигарниця з вишиваною торбинкою, гребінь, цукерниця і купа іншого домашнього посуду і всяких потрібних і непотрібних речей. Зрештою ніхто з нас не був поранений. Ґраната мусіла луснути на ґудзі сідла капітанового коня. Від часу до часу пробреніла якась блудна карабінова куля, підсвистуючи понад нашими головами. Ось одна вдарилася об паркан. Цуп! — стукнула злегка, мов жовна дзьобом об дерево.
Генерал стояв без руху. Його поважне, задумане лице було бліде. Чим дужче працювала його думка, тим більше він панував над собою назовні. Ми, офіцери, раз-у-раз дивилися в біноклі і перекидалися короткими увагами.
Ранені шкутильгали попри нас або їх несли.
День був сірий, понурий, але добру видимість тільки десь колись заслонювали тумани від пострілів. Ми могли бачити виразно перед собою, праворуч і ліворуч обопільні лінії і колони вояків, що розбігалися, коли підходили під вогонь ґранат.
Нараз уся наша увага звернулася на три піші батальйони на захід від нас. Вони йшли бік-о-бік вузьким видолинком, купчилися якось безрадно і не могли розвернутися. Нам здавалося, що вони маршували розгорненими колонами до середини; компанійних колон не могли зформувати через стрімкі стіни видолинка. Мов з відра сипалися на них ґранати. І генерал побачив це. Він обернув голову до нас і назвав моє ім'я. Майже одним скоком із свого місця я був коло нього.
— Екселенціє!— Бачите цей невеличкий горбок праворуч від нас? — Він показав його, держачи бінокля в руці. — Там стоїть одно одиноке дерево, бачите його?
— Слухаю, ексцеленціє. — Я заходився заспокоювати свого коня, що живо рвався наперед.
— Їдьте до 97–ої легкої батареї, нехай зараз займе там становище і палить. Зрозуміли мене?
— До послуг, ексцеленціє.
— Їдьте самі з батареєю на горбик і виясніть шефові батареї ситуацію.
— Слухаю, ексцеленціє.
І вже я в дорозі до батареї, що стояла тільки кілька хвилин шляху від нас для спеціяльної розпорядимости головного коменданта. Дорога була препогана. Треба було скакати через рови та окопи. Мій невеличкий гусарський кінь раз плив, то знову дряпався вгору насипами. Далі, далі! Що значить рови, хоча б і які широкі, що значить усякі завади в часі битви! І я нарешті бачу батарею. Вже здалека махаю хусткою. Шеф батареї зрозумів це. Видав команду; я зміркував це по рухові й поранню, що зчинилося коло гармат. Потім полетів вихром до мене в товаристві трубача. Ми зустрілися; його лице спалахнуло, коли я передав йому наказ — рушати вперед. Трубач щодуху погнав уже до батареї, щоб від капітана передати найстаршому офіцерові наказ — вести за нами батарею як можна найшвидше. Капітан і я пустилися тропом наперед, та так, щоб не відбігати занадто від батареї, що мусіла переборювати багато труднощів терену. Я знав дорогу раніше. Ми мусіли переїхати вузький, короткий та глибокий вивіз, якраз настільки широкий, що одна гармата за одною могла проїхати. Їхати по дві вряд не було місця. Ліворуч від того вузького провалу, навіть коли минути скелястий терен, було багно і мокрі сіножаті; ані артилерія, ані кіннота не могла туди рушитися; праворуч треба було б обгинати велике коло і тратити багато часу. А батальйони! батальйони! — не сходило у мене з думки. Там людей валить десятками. Коли б тільки наша батарея стала на своїм місці, то зараз французька артилерія мусить звернутися проти неї.
Горбик був досить довгий, так що гармати могли їхати в досить далеких відступах. Страти поменшали. Де те провалля, провалля? Довкола нас усе порожньо, всюди руїна. Але далі, далі! Капітан і я, давши знак батареї, щоб поспішала за нами, скочили наперед, щоб швидше вибратися на місце і розглянути найкраще і вибрати добре місце для батареї.
— Боже мій! — скрикнув капітан, зовсім не надто делікатний чоловік, коли ми скрутили в провалля. — Боже мій! Алеж сюди проїхати неможливо! Тут повно ранених!
Ми побачили страшну картину. Навалені одні на одних лежали в проваллі трупи й ранені, хоч їх і не було багато. Ранені здалека почули гуркіт нашої батареї і з крайнім напруженням повідповзали на боки, щоб втекти від смерти під колесами. Перед кількома годинами тут відбувалася страшенна боротьба.
Неможливо! Тут проїхати годі! Але батальйони, батальйони! Капітан і я стояли кілька секунд безрадні; батарея повзла на задиханих, закурених конях все ближче і ближче.
Неможливо! Та ось на мокрому коні летить до нас молодий штабовий офіцер від головного коменданта. Його чоло обв'язане білою хусткою, на чуприну насаджена шапка якогось мушкетера. Правою держить поводи свого коня, а лівою раз–за–разом обтирає собі кров, що спід хустки ллється йому в очі. Він ледве вже дивиться. Здалека кричить зовсім охриплим голосом:
— Батарея, батарея нехай заїжджає! Де та батарея? Ексцеленція дуже…
Я скочив до нього, щоб підхопити його; він схилився, майже зомлілий, на гриву коня, пустивши поводи з рук; його рамена безсило звисли довкола кінської шиї. Я не мав коли рятувати раненого, хоч би це був і мій рідний брат. Я гукнув на одного легко раненого, що сидів у рові і зав'язував собі скалічену руку, притримуючи один кінець хустки зубами. Ми разом зняли капітана генерального штабу з коня і злегка поклали на землю. Ще раз зирнув я на його бліде, закривавлене лице; напівзомлілий він ще рухав губами: батбатбатбат… хотів сказати: "Батарея наперед!.." О ти щира, люба душе!
Не було що тратити ані хвилини часу. Я скочив назад до капітана. І він уже зважився. Значить, наперед!
— Не оглядатися! Не оглядатися! — крикнув капітан. Ми обидва яко мога найшвидше рушили наперед. Раз тільки я озирнувся. Колеса крутяться і скриплять раз високо, в повітрі, то знову геть внизу; гармати і осі раз скісно, то знову прямо, трупи й ранені в'ються під колесами, канчуки ненастанно лускають по кінських хребтах, лютість, розпука, прокляття, співи, крики. Ось батарея виїжджає на горб. У спицях коліс волосся, мозок, кров, кишки, шматки уніформ. Та батарея вся уже на горбі. Відпрягають. Набивають. Направляють. І: "Перша гармата — пали!". Дим стелеться густо перед ляфетами, ефекту не можемо бачити. Але вже по другому стрілі просвистіла над нами ворожа ґраната. Це нашій батареї гостинець. Батальйони можуть розвернутися. Попрощався я з капітаном і поїхав назад до генерала, оминаючи страхітливе провалля. Коли я прибув, сказав мені головний комендант ласкаве слово. І я знову зайняв своє місце серед штабу.
А генерал усе ще стояв без руху. За нами роздавалися часті кавалерійські сиґнали "тропа". Ми не могли бачити швадронів, але мені живо вчувалося шалапання, сапання, брязкіт. Крики команди долітали до мого вуха: га-гов… га-гов… і чимраз слабше і слабше: га-гов… Чулося все те, що робить такими поетичними рухи кінного полку, а особливо, коли сам чоловік є в ньому. Я чув усе те виразно, хоча довкола нас гоготіли ненастанні громи. Серед того грому розлягалися пискливо постріли батареї, яку я оце припровадив на горбок. Вона стояла недалеко від нас. На просторі чотирьох миль клекотів карабіновий вогонь, лопотів зовсім так, як кип'яток у величезному розпаленому кітлі.Коні без їздців, волочучи поводи, часом з сідлами під животом, бігали довкола нас. Звільна причалапав мул і, зупинившися перед генералом, почав шукати трави на землі. На його хребті пришнуровані були два сідла з поруччями, а в кожнім сідлі неживий француз. Пришнуровані поясами, вони сиділи плечі до плечей, позвішувавши голови назад так, що лицями зазирали один на одного. Горішні губи були трохи підняті — здавалося, що сміялись один до одного.
А генерал як стояв, так і стоїть без руху.
Аж ось із правого крила надбіг шеф штабу, що стояв там для докладного перегляду. Їздець і кінь від ніг до голови забризкані болотом. Полковник їхав, мабуть, скаженим галопом. З коня валила пара, спід рубців шабраки і за задніми вилицями стояла біла піна. Важко працювали боки, здавалося, що він от–от звалиться з ніг.
Ми з цікавістю придивлялися до полковника, коли він зупинився коло генерала. Видно було по ньому, що справа стоїть добре. Поки він говорив з генералом, то шукаючи і знаходячи щось на мапі, то показуючи пальцем на битву, надлетів з лівого крила ординанс. Його кінь був зовсім знищений, не міг навіть вискочити на горбок і гепнув на землю разом із їздцем. Обидва перекрутилися на землі наче якийсь клубок. Та в тій хвилині з цього клубка вихопився молодий офіцер від стрільців з гарними чорними вусиками і з поламаним при випадку чаком. Він пролетів повз нас, зі сміхом кинувши нам: "Добре йде! Добре йде!". Під час короткої дороги до генерала він дістав пару сніжнобілих рукавичок і силкувався надіти їх на руки, поки добіжить. Та тільки ліву встиг надіти. З тим самим усміхом, з яким гнав попри нас, склав рапорт головному комендантові, а той приязно подав йому руку. Потім вискочив на невеличкого берберійського коня, якого тим часом зловив йому ординанс, прийняв від нас останній шматок холодної печеної курки, який ще був у нас, і весело погнав геть, по дорозі жуючи м'ясо, а правою рукою силкуючись вигладити фалди свого поламаного чака. Видно було, що все те робило йому величезну приємність. Поздоров тебе, Боже, старий друже, коли тобі потрапить до рук оце писання! Правда, ти рідко коли читаєш вірші (я також), та все таки неможливим воно не є.
Генерал під'їхав до нас з-за згарища будинку, в якому дах і крокви з тріском завалилися, і запитав:
— Має хто з панів ще не останню сиґару?
Йому подано сиґару. Потім ми обступили його довкола. Головний комендант дав декому з нас накази. Коли ми роз'їхались, несучи накази "з усією силою рушати на місто", він галопом подався трохи далі наперед, щоб зайняти новий обсерваційний пункт. При пожарищі лишився один ординанс; йому поручено завідомити всіх, хто прибуде з донесеннями, про щойно вибране нове місце постою генерала.
Чари полудня були зламані!