Твори (Франко, 1956–1962)/20/Недобиток нерозбитого корабля

Твори в 20 томах
Том XX

Іван Франко
Недобиток нерозбитого корабля (Джон Генрі Ґрін)
Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962
ДЖОН ГЕНРІ ҐРІН
 
Недобиток нерозбитого корабля
 
Оповідання
 

Доглядач побачив на морі безлюдний корабель; один матрос виліз на верх щогли і розслідив на обрію щоголовий корабель. Пароплав звернено три степені на схід, щоб міг до корабля наблизитися. Плиткі оповідання і ще плиткіші забави на хованку на покладі пішли в кут, і всі пасажири почали тиснутися до бортів паровика, окрім кількох панів у курільні, що непорушно сиділи за своїми картами. Решта публіки чекала, поглядаючи то на море, то на стерничу будку, щоб переконатися, в який бік звертаються чорні рури доглядачевого далековиду.

— На кораблі прив'язаний один чоловік!

Такий оклик з вершка щогли викликав дрож зворушення на цілім пароплаві. Не виймаючи хорих, що старалися вилізти на поклад, або принаймні викочувалися зі своїх ліжок, щоб відчинити вікно до машиністів, що, тримаючи бляшанки з оливою, стояли на риштованнях парової машини, зворушення не минуло навіть чорних, зопрілих чортів у корабельній кухні та ще нижче положеній вуглярні, мішалося з сиком пари і висвистувало крізь рурки та вентилі, розливаючися, мов чарівний напій, по жилах людей. Тільки картярі сиділи спокійно.

— Скажуть нам, коли все виясниться, — промовив один, що мав у руці чотири аси. — Докладаю до ставки 15 фунтів.

Із коминів валив дим з глухим ревом. Хвилини очікування видавалися такими численними, як незлічимі морські хвилі, що одна за другою наскакували на перед корабля, розбивалися і розприскувалися сичачою піною і котилися далі вздовж боків корабля. Незабаром побачили тулуб чужого корабля із покладу; одна частина за другою того корабля виступала перед очима глядачів: високий перед, безладне улаштування машин, і ще щось інше, немов плямка, що помалу робилася більшою — це були голі груди чоловіка, в синіх штанах, прив'язаного численними звоями линви до корабельної щогли.

Пароплав зупинено і на воду спущено човен. Здавалося, що в безлюднім кораблі нема вже живої душі; чоловік на щоглі висів безсильно, з похиленою наперед головою, і був страшенно блідий. Коли човен підплив ближче, матроси на ньому побачили легкі рухи голови, але це було тільки механічне хитання корабля, що збільшувало страшне вражіння мертвої безпомічности чоловіка. Тверді, важкі руки матросів з дівочою ніжністю розрізували линви, зняли його зі щогли і перенесли на човен. Тоді човен поплив до пароплава, якого чорні боки були засіяні білими крапками кают.

— Живий! Ледве живий! — промовив лікар, коли човен доплив до корабля. Серед публіки почулися радісні оклики, до яких домішалися навіть голоси картярів, що останні свої карти позатуляли в жмені і повкидали до кишень. Страшенно легкого і вихудлого чоловіка винесено на руках на поклад і віддано лікареві. Пароплав знов повернено на властивий курс, а обезлюдений корабель з одинокою щоглою і мізерними шматками колишніх вітрил гойдався самітньо серед моря, доки не щез із очей глядачів.

Пасажири пароплава раді були почути від урятованого чоловіка оповідання про його пригоди, але доступу до нього не дозволено нікому, крім лікаря, який заявив, що він страшенно ослаблений, ледве притомний, майже без надії на життя. Вечером третього дня, коли ця подія перестала бути темою оживлених розмов у сальоні та предметом численних закладів на життя пацієнта, прийшов лікар до капітана.

— Тепер він відзискав притомність і хотів би побачити вас. Каже, що має дещо оповісти вам.

— А яка надія на його життя?

— Здається — буде фіть!

Вони пішли наперед до шпитальної кімнати, де при світлі, низько розвішених лямп, лежав пацієнт горілиць, з запалими щоками та скронями, пожовклий і вихудлий, з лицем оброслим щетиною волосся, яке до половини закривало його. Напівмертвецьким поглядом він обкинув прихожих і промовив, не то шепочучи, не то булькотячи:

— Пане капітане, моя команда скінчилася. Я хотів би дати знати своїй жінці, що я небіжчик. У вас є пошта, правда? Як добре! В такім разі відомість дійде швидше. Не хочу, аби Лльойди писали про мене: «Пропав без вісти» і аби вона місяць за місяцем чекала мого повороту. Це не добре для жінки, особливо для такої — важко мені сказати, пане капітане — ми тількищо недавно побралися. Але дарма, краще, щоб вона довідалася зараз. Непевність мучила б її гірше, а так вона знесе легше цю вість, як коли б вона доходила до неї помалу. Скажіть їй це зараз, пане капітане, і скажіть підприємцям, що «Лявра Май» пропала, і що Джені має дістати мій посаг. Він буде їй потрібний, бідній дівчині.

Капітан обіцяв йому, і він говорив далі:

— «Лявра Май», барка в дорозі із Порт-Рояля — п'ятнадцять мужа залоги — всі почислені і всі пропали, крім мене одного… Боже мій! Боже! Ось, ось ті бестії знов! Гоніть їх геть, гоніть їх геть!

Це був тільки один тарган, що впав на щоглу, але хворий з дивоглядною силою лихоманки сперся на лікті, силкуючися встати, і все його тіло тремтіло.

— Ні, ні, це не те! О, Боже, не дай мені смерти такої, як бідному Джо! Ні, Боже, ні!

Здавалося, що він обтирає щось з лиця, а потім у знесиллі він знов упав на ліжко.

— По нім? — запитав капітан.

— Еге, — е! — відповів лікар.

— Бідолаха! Що це може бути? Це виглядає на delerium tremens, чи ні?

— Ні, це не може бути — це щось нечуване — може від сонця.

— Маєте рацію, лікаре. Це не від горілки. — Очі хворого були ще зажмурені, але уста порушувалися майже нечутним шепотом.

— Він живий! — скрикнули обидва слухачі.

— Так, я живий — трохи, і це не від горілки. Вона не така кепська, як висіти там над помостом і слухати стогнання Джо і бачити повзучу комашню. Не допускайте її до мене, лікаре, не дайте мені вмирати, як мій бідний товариш.

Лікар усе ще збентежений, нахилився над хворим, розкладаючи його благально зложені руки, і притулив до чорних уст чарку з коньяком.

— Спасибі, — це краще, — якось то буде, — це майже так як солодка вода. Це було десятого дня по нашім відплиттю. Три дні не було вітру. Колисання під палющим сонцем на теплім як літепло морі доконало всього. В нашім наборі проклятім були мільйони та мільйони яєць, і сонце вигріло їх усі.

— Пане капітане, ви що везете?

— Сукна.

— Не кругляки?

— Ні.

— Добре так. Стережіться кругляків? При вітряній тиші вигріває в них сонце всю мерзоту. Чи ви під час тиші ніколи не відчиняли люк?

— У нас пароплав, товаришу.

— Знаю це, — чую клекіт машини. — Скажіть, що я вмер, щоб Дженні могла дістати мій посаг. — Я вмер, умер, умер…

— Боже, мій! Дівчино, хто би подумав, що ти, бувши прачкою, могла заробити стільки грошей? Пані Тріґ, прачко, не плач! Тепер я дома і не попливу ніколи більше з кругляками. Будь здорова, моя дівочко! Боже мій! Як то було гарно, коли ти обіймала мою шию своїми руками! — Як? — що мовиш? Он куди? Благослови тебе, Боже, дівчино, — і того другого, що візьме тебе. Але слухай, коли матимеш хлопчика, назви його Джо. Не кажи нічого, я щасливий як чорт — «Лявра Май», пане, в повороті, так. Що, до лиха, шкрябає і шуркає корабельний слуга по підлозі? — Аджеж це не та сама проклята яхта!

Він почав губитися в беззв'язних обривках речень, кожне в іншім тоні, що нарешті перейшли в незрозуміле муркотання. Навіть коли замовк, можна було слідкувати за хоробливою діяльністю його мізку по невимовлених думках, що скорими змінами виразу перебігали по його лиці. Обидва глядачі даремно силкувалися вияснити собі все. Потім капітан прошептав щось до лікаря, а цей недовірливо похитав головою і мовив:

— Не думаю, щоб це що помогло.

— А я думаю, — мовив капітан, — я вже бачив не раз таке. Це доведе його до ясности.

І як тільки міг найголосніше, викрикнув над самим вухом хворого капітанську команду до обертання корабля. Хворий здригнувся і в тій хвилині вернулася його притомність і він промовив:

— Так, так, пане капітане.

— Бачите, — шепнув капітан лікареві. — Гляньте лише на його руки! Він розтулив кулаки. Тепер можемо вести його. Пане Тріґ!

— Слухаю, капітане.

— Що сталося з «Ляврою Май», коли вона плила з поворотом?

Тихим, слабим голосом, що іноді рвався на слові, оповідав хворий, але коли тільки зачинав маячити, капітан своєю командою завертав його знов до правильної думки.

— Наш капітан думав, що через рух нашого набору, дно корабля тріснуло в якімсь місті, і велів відкрити люки. Я був на переді, коли почув крик — крик жінки — і побіг до тилу корабля, куди всі бігли вростіч від люків, через які знутра корабля валила повзуча маса комашні, ящірок і скорпіонів, стоногів і хрущів і всяких комах, про які я навіть не чув ніколи, а особливо мільйони, мільйони мурашок білих, чорних і червоних, що вигрівалися в корі кругляків. Над люком підскакував, верещачи, Джо Дібльс, перший вартовий, бо комашня почала кусати його. В одній хвилі всі ми повидряпувалися на шнурні драбини, поприв'язувані до щоглів, бо проклята комашня почала вкривати весь поміст ззаду і спереду, немов розливалося їх ціле море. Ми сильно перелякалися, а Джо весь той час вився в корчах у командорській будці, а його нога відразу посиніла і спухла, вкушена якоюсь ядовитою бестією. Комашня перла з нутра корабля мов шалена, і швидко не було на покладі ані одного ступня вільного від неї. Зразу вартовий у задній частині корабля пробував своєю мітлою замітати їх з корабля, але деякі з тих проклятих сотворінь уміли скакати, а по півдні явилися також такі, що вміли літати — препаскудні почвари з поганими червоними крильцями, що бреніли над помостом. Я прибіг до мого Джо, до командорської будки, а інші врозтіч сиділи на шнурових драбинах. Нас усіх страшенно мучила спрага; спека була нестерпна, а довгонога комашня раз-у-раз сціплювалася в огидні клубки. Ми боялися, що вони полізуть по линвах, але, попробувавши дряпатися по них, мокрих від дьохтю, вони відверталися. Ми бачили, як мурашки бігали по бортах корабля та по колесах і спицях кермового колеса, раз-у-раз борючися та кусаючи. Роями вони влазили на компасову будку, а деякі довгі потвори падали горілиць на поміст, світили білими черевами і тріпали в повітрі десятками ніжок. Ми почули вереск Ніль Гансенової папуги напереді корабля і догадалися, що комашня добралася до неї. Ледве могли ми здержати Ніля, щоб не злазив і не біг рятувати її. Потім капітанів песик почав гавкати і скиглити в каюті, знак, що повзуюча комашня добралася й до нього і ми чули, як він гарчав і скиглив і скакав, поки не затих зовсім. Ми знали, що ніяк не позбудемося цієї комашні, а капітан висловив думку, чи не спалити б корабель. Із нього почав іти обридливий комашиний сопух, від якого нам робилося млосно; він ішов головно із кухні, в якій горів вогонь і варився гороховий суп. Здається, що комашня цілими купами валилася в огонь. Джо робився чимраз слабшим і слабшим і говорив про те, що хотів бути дома. Від часу до часу дехто з матросів піднімав сигналову хоругов, але жадного судна не було видно.

Потім настала ніч, і тих перших кілька годин, поки не зійшов місяць, були страшними в пітьмі. Побіч мене вмирав Джо, а під ним лазили й лазили незліченні тварі. Кожної хвилі чути було, як один або другий з людей кидався і бив по собі руками стріпуючи комашню, що налазила на нього. Коли піднявся місяць нам стало ліпше: ми могли бачити один другого, а капітан почав співати, щоб додати нам відваги, і сказав, що ми стоїмо на шляху пароплавів, із яких певно один побачить нас. Нараз Джо закричав не своїм голосом, і поки хто міг зупинити його, вирвався і скочив униз. Він кричав, падаючи, та швидко ми почули, як він гепнув у середину комашні на поміст. Якусь хвилю бачили ми ще його лице, біле як місячне світло, а потім прокляті тварі покрили його доразу, і було видно тільки купу повзуючої комашні — і був колись мій приятель Джо — і була папуга і був капітанський пес…

— Алеж моя Джені, це ж справді смішно, попасти в таке становище! Твій муж, моя жіночко, не згиб так, як бідний Джо, справді не згиб. Він дочекався постелі на поштовому пароплаві і корабельного лікаря і пристійного похорону з кулею на ногах — «І він сказав мені, пані Тріґґова, що йому було дуже погано, коли Джо упав, і сказав мені: кохай Дженні, щоб взяла собі мій посаг і хлопчикові дала ім'я Бен. Не називай його Джо, бо Джо погиб від комашні. А другого ранку вся залога поприв'язувалася на шнуркових драбинах, куди загнала їх тривога, — а Тріґ, твій бідний муж, що вмер на пароплаві, поглядав на поміст і бачив кістки з руки свого приятеля, все м'ясо з неї чисто обгризла комашня».

— Чи затямите це все, капітане? Запишіть собі це. Джо погиб, а потім, здається, подув вітер. Тямлю трохи, як він грав у вітрилах, і як я прив'язував себе високо на щоглі, і як повзуча комашня гризла дерево і…

— Агов, агов! — а де ж місяць? Все покрили хмари, надходить вітер — спускайте вітрила! — Еге, еге, капітане, коли буря захопить нас з розпростертими вітрилами, то корабель з люками і з усією комашнею перевернеться. А це що? Боже! Тепер надходить! Держи! Держи!

— Дайте руку, капітане, мій курс скінчений. Спасибі, що взяли мене! — ви відійшли від свого курсу, друга лінія випередить вас у тій подорожі. Не кожний капітан зробив би це. Я плавав також поштовими пароплавами і знаю це добре — дбають тільки про своїх пасажирів, а що поза кораблем, чорт бери! Прощайвайте, лікаре, і дякую вам красненько. І скажіть, капітане, нехай Джені не лишається сама. Здається буде не мало таких, що схочуть взяти її. Моє ім'я Тріґ, капітане. Ще хотів би я дати звістку — Ліверпуль. —

Він поніс цю звістку з собою на той світ.