Твори (Франко, 1956–1962)/20/Маркіза О…

Твори в 20 томах
Том XX

Іван Франко
Маркіза О… (Генріх Кляйст)
• Інші версії цієї роботи див. Маркіза О… Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962
ГЕНРІХ КЛЯЙСТ
 
Маркіза О…
 

В М…, значному місті горішньої Італії, оголосила маркіза О…, дама бездоганної слави і мати кількох гарно вихованих дітей, у газетах таке: що без свого відома вона зайшла в тяж; батько дитини, яку вона має народити, нехай зголоситься, бо вона з родинних оглядів постановила вийти за нього заміж. Дама, що під натиском непереможних обставин так безпечно зробила такий дивоглядний крок, наражуючися на кпини цілого світу, була донькою пана Ґ…, коменданта м–ської цитаделі. Несповна три роки тому вона втратила свого мужа, маркіза О…, якого любила всім серцем; він умер в часі подорожі до Парижу, куди поїхав був задля родинних справ. На бажання пані Ґ…, своєї достойної матері, вона по його смерті покинула село, де жила досі, недалеко В…, і вернулася зі своїми обома дітьми до комендантського дому до свого батька. Тут прожила найближчі літа, заповнені мистецтвом, лектурою, вихованням дітей та послугами своїм батькам, коли війна з Р… нараз наповнила всю околицю військами майже всіх держав, у тому числі й російськими. Полковник Ґ…, маючи наказ боронити міста, візвав свою жінку й дочку, щоб забиралися на село чи то доччине, чи синове, що лежало коло В… Та поки способом жіночого обміркування розважено докладно, що гірше — чи невигоди, яких можна було чекати в цитаделі, чи страховища, на які можна було наразитися на селі, на цитаделю вдарило російське військо і візвало її, аби піддалася. Полковник заявив своїй родині, що буде діяти так, наче б їх тут зовсім не було, і відповів кулями і ґранатами. Ворог і собі почав бомбардувати цитадель. Він запалив магазини, здобув один редут, а коли комендант, ще раз візваний піддатися, отягався, заряджено нічний напад і здобуто фортецю штурмом.

Власне, коли російські війська серед завзятого вогню гавбиць вдиралися до фортеці, ліве крило комендантського дому почало горіти і змусило жінок утікати відтам. Полковниця, поспішаючи за дочкою, що з дітьми бігла вниз по сходах, крикнула їм, аби трималися разом і сховалися в долішні склепінні покої; та ґраната, яка саме в тій хвилині луснула в домі, довершила в ньому цілковитого безладдя. Маркіза з обома своїми дітьми вибігла на переднє подвір'я замку, де в гарячій битві блискали вже постріли крізь пітьму і прогнали її, безтямну, куди має дітися, назад до горючого будинку. Тут, коли власне хотіла вибігти задніми дверима, на лихо наскочила купка ворожих стрільців, які, побачивши її, нараз притихли, повішали карабіни через плечі і з огидними жестами повели її з собою. Даремно маркіза, шарпана то сюди, то туди нелюдяною шайкою, серед якої йшла за неї пересварка, кликала на поміч своїх служниць, що тремтячи тікали крізь фіртку. Її поволокли на заднє замкове подвір'я, і серед огидного шарпання вона вже мала впасти на землю, коли прикликаний жіночим вереском показався російський офіцер і шаленими ударами розігнав собак, ласих на такий грабунок. Маркізі він видався ангелом з неба. Ще останнього озвірілого насильника, що тримав у обіймах її струнку постать, він ударив рукояттю меча в лице, так що у нього кров бризнула з рота, і він, хитаючися, подався назад; потім чемно, по-французьки промовивши до дами, подав їй руку і запровадив її, ще безмовну від тих пригод, у друге, ще не захоплене пожежею, крило палати, де вона впала в цілковите безпам'яття. Тут, коли швидко потім надбігли її перелякані служниці, він розпорядився покликати лікаря, надіваючи капелюха запевнив, що вона швидко прийде до себе, і вернувся назад до бою.

В короткім часі укріплення було здобуто цілковито, і комендант, що боронився лише тому, що йому не було ще завізвання, відступав власне з послабляючими силами до порталю дому, коли з нього вийшов російський офіцер з дуже розпаленим обличчям і крикнув до нього, щоб піддався. Комендант відповів, що він лише ждав цього завізвання, віддав йому свою шпагу і попросив дозволу піти до замку і розглянутися за своєю ріднею. Російський офіцер, що, судячи по ролі, яку відігравав, бачилось, був одним із провідників штурму, дав йому цей дозвіл в супроводі сторожі, сквапно став на чолі одного відділу, порішив боротьбу, де вона ще могла бути сумнівною, і обсадив живо всі важливіші пункти фортеці. Швидко потім він вернувся на подвір'я, дав наказа зупинити пожежу, що почала скажено ширитися, і сам при тому доказував чудес напруження, коли його наказів не сповнювано з відповідною ревністю. То він з кишкою в руці спинався посеред горючих крокв і звертав водяний струм, куди було треба, то завдяки азіятській натурі безстрашно порався в арсеналах і викочував бочки з порохом та набивані бомби. Комендант, увійшовши тим часом до дому, був до крайности збентежений звісткою про нещастя, яке трапилося маркізі. Вона ж, прийшовши вже зовсім до себе без допомоги лікаря, як це й заповів був російський офіцер, і на радощах, що бачить усіх своїх у добрі і здоров'ї, але лежачи в ліжку ще лише тому, аби зацитькати їх надмірні турботи, запевняла його, що більш усього бажає встати і висловити подяку своєму спасителеві. Вона знала вже, що то був граф Ф., підполковник т–ського корпусу стрільців і кавалер ордена заслуги та кількох інших орденів. Вона попросила батька, щоб він якнайщиріше благав його не покидати цитаделі, поки хоч на хвилину не покажеться на замку. Комендант, шануючи чуття своєї дочки, вернувся негайно до фортеці, і коли офіцер серед ненастанних військових заряджень вештався сюди й туди і годі було знайти кращої нагоди, на валах, де той власне роздивлявся свої недостріляні ряди, передав йому бажання своєї зворушеної дочки. Граф запевнив його, що очікує лише хвилини, яку зможе урвати від своєї служби, щоб зложити їй своє поважання. Бажав іще почути, як почуває себе пані маркіза? Але рапорти кількох офіцерів знову потягли його у воєнну сутолоку.

Коли зазоріло, прибув головний начальник російського війська і оглянув фортецю. Він заявив комендантові свою пошану, пожалкував, що щастя не нагородило краще його відвагу, і за зложенням слова чести дав йому волю податися куди захоче. Комендант висловив йому подяку і сказав, як багато він сьогодні має завдячити росіянам загалом, а особливо молодому графові Ф., підполковникові т–ського корпусу стрільців. Генерал запитав, що сталося; а коли його повідомлено про розбійницький напад на доньку коменданта, виявив крайнє обурення. Він закликав графа Ф. до себе. Висловивши насамперед коротку похвалу за його власний благородний вчинок, при чому графове лице обілляв густий рум'янець, він закінчив, що хоче дати наказ, аби розстріляно негідників, які сплямили царське ім'я; він велів йому сказати, хто ті стрільці? Граф Ф. відповів плутаючись, що не може подати їх імен, бо при слабім світлі реверберів на замковім подвір'ю йому годі було пізнати їх з лиця. Генерал, який чув уже, що замок стояв тоді в огні, здивувався не мало; завважив, що знайомих людей можна вночі по голосу пізнати, і коли підполковник Ф. з заклопотаним лицем здвигнув раменами, велів йому якнайпильніше і найгостріше розслідити цю справу. В тій хвилині доніс хтось, пропхавшися наперед із заднього ряду, що один із злочинців, поранених графом Ф., упав був у коридорі, а звідти його комендантові люди затягли до комірки, де він лежить і досі. Генерал велів вартовим привести його, зняти з нього протокол і цілу шайку, яку цей назвав, числом п'ять чоловік, зараз розстріляти. Коли цього доконано, генерал, лишаючи невеличку залогу, видав наказ загального вимаршу всієї решти війська; офіцери духом розбіглися по всіх корпусах; серед сутолоки та біганини граф приступив до коменданта і пожалкував, що серед таких обставин мусить позаочно переслати пані маркізі свій низенький поклін, і несповна за годину в цілій фортеці росіян не стало.

Сім'я думала, що може в майбутньому трапиться нагода передати графові якийсь доказ вдячности; та який же був її страх, коли довідалися, що він того самого дня, як рушив із фортеці, знайшов смерть у битві з ворожим військом. Кур'єр, що приніс цю вістку до М., бачив на власні очі, як його, смертельно раненого в груди, несли до П., де він — була певна вістка — сконав у тій самій хвилині, коли носильники мали зняти його зі своїх рамен. Комендант, що сам побіг на пошту і розвідував про ближчі обставини цієї події, почув іще, що на полі битви у хвилині, коли його потрапила куля, граф крикнув: "Джульєтто! Ця куля мститься за тебе!" і зараз потім замкнув уста навіки. Маркіза була в розпуці, що пропустила нагоду впасти йому до ніг. Вона робила собі тяжкі докори, що коли він — може зі скромности, як їй здавалося, — отягався явитися в замку, вона сама не вийшла до нього; жалувала свою нещасну іменницю, про яку він думав ще у хвилині смерти; силкувалася даремно вивідати місце її побуту, щоб повідомити її про нещасливий і зворушливий випадок, і минуло кілька місяців, поки і сама здужала забути про нього.

Сім'я мусіла тепер забратися з комендантського дому, в якому помістився російський начальник. Мірковано зразу, чи не перенестися до комендантових маєтків, до чого маркіза мала велику охоту; та що полковник не любив сільського життя, то сім'я найняла дім у місті й урядилася в ньому на постійне мешкання. І все вернулося до давнього порядку. Маркіза знову взялася до давно перерваного навчання дітей своїх, а в вільних хвилинах заглядала до своєї малярської робітні та до книжок, коли нараз, звичайно здорова як богиня, почула кілька разів напади якоїсь слабости, що цілими тижнями робила її нездібною до товариського життя. Її нудило, світ крутився, робилося млосно і вона не знала, що думати про цей дивний стан. Одного ранку, коли сім'я сиділа за чаєм, а батько на хвилину вийшов із кімнати, промовила маркіза, прокидаючись із довгого безпам'яття, до своєї матері:

— Коли б якась жінка сказала мені, що має таке почуття, як я тепер доторкаючись оцієї чарки, то я б у своїй душі подумала, що вона при надії.

Пані Ґ. сказала, що вона не розуміє її. Маркіза вияснила і підкреслила ще раз, що власне в оцій хвилині мала таке почуття, як тоді, коли ходила вагітна своєю другою дочкою. Пані Ґ. сказала, що вона певно вродить генія фантазії, і засміялася. "А бодай Морфей", — додала маркіза, — "або якийсь сон із його товариства був би його батьком", — і також обернула це в жарт. Та ось увійшов полковник, розмова перервалася, а що маркізі за кілька днів полегшало, то вся та справа пішла в забуття.

Швидко по тому, якраз в пору, коли й надлісничий Ґ., син коменданта, гостив у домі, вся сім'я зазнала дивовижного страху почувши, як льокай увійшов до покою і заповів прибуття графа Ф..

— Граф Ф.! — скрикнули батько й дочка нараз; усі оніміли з зачудовання. Льокай запевнив, що бачив і чув якслід і що граф уже стоїть і жде в передпокої. Комендант зараз схопився сам відчиняти йому, і він увійшов, гарний як молодий бог, хоч трохи блідий на лиці. Коли минула сцена невимовного зачудовання і граф на закиди батьків, що аджеж він небіжчик, запевнив їх, що живий, звернувся він з дуже зворушеним лицем до дочки, і його перше питання було, як її здоров'я? Маркіза запевнила, що дуже добре, і хотіла лише знати, як він вернувся до життя? Та він, не опускаючи того запитання, відповів: що вона не сказала йому правди, бо на лиці видно сліди дивної втоми; хіба все вводить його в блуд, або вона таки нездорова й терпить щось. Маркіза, добре настроєна сердечністю, з якою він промовляв, відповіла: ну, так, цю втому, коли хочете, можна вважати слідом хоровитости, що докучала їй перед кількома тижнями; та вона не лякається, щоб це мало якісь дальші наслідки. А на це він, спалахнувши радістю, відповів: "І я не лякаюсь!" і додав, чи хоче вона вийти за нього заміж? Маркіза не знала, що й думати про таке поводження. Вона вся облита рум'янцем зирнула на свою матір, а ця заклопотано на сина й батька; тим часом граф, ставши перед маркізою і взявши її за руку, немов би хотів поцілувати її, повторив: чи вона зрозуміла його? Комендант сказав: чи він не був би ласкавий сісти і чемно, хоч і трохи з поважним виразом подав йому крісло. Полковниця сказала:

— Направду, ми готові подумати, що ви дух, поки нам не вияснете, як ви воскресли з могили, в яку вас зложено в П.?

Граф сів, пустивши руку дами, і відповів, що під тиском обставин мусить говорити коротко; смертельно раненого в груди його занесли до П. і там він кілька місяців боровся зі смертю; весь той час пані маркіза була його одинокою думкою; він не може висловити тієї розкоші і того болю, що зливалися в тім образі; нарешті видужавши, він знову вернувся до армії і там він відчув страшенний неспокій; кілька разів він хапався за перо, щоб у листі до пана полковника і до пані маркізи дати пільгу своєму серцю; нараз його вислано з депешами до Неаполю; і він не знає, чи звідти не вишлють його далі до Константинополя, а може навіть доведеться йому їхати до Петербургу; а тим часом йому нема змоги жити довше не залагодивши одного неминучого домагання своєї душі; і він не міг опертися напорові, щоб при своїм переїзді через М. не зробити деяких кроків з цією метою; одним словом, він бажає, щоб його ущасливлено рукою пані маркізи і просить з найбільшою пошаною і сердечно та усильно ласкавої відповіді у цій справі.

Комендант відповів по довгій павзі: що ця пропозиція, коли вона висловлена серйозно, в чому він не сумнівається, для нього дуже підхлібна. Але при смерті свого мужа маркіза О., його дочка, зареклася не виходити вдруге заміж. Та що недавно на неї впало супроти нього таке велике зобов'язання, то й не було б неможливим, що її постанова через це підлягала би зміні на користь його бажання; та покищо він просить її іменем у нього дозволу якийсь час подумати про це в тиші. Граф запевняв, що ця ласкава заява вправді заспокоює всі його надії, що серед інших обставин вона й зробила б його щасливим, що він відчуває цілу непристійність того, що не вдовольняється нею; та проте непереможні обставини, про які йому неможливо висловитися докладніше, роблять йому пожаданою яснішу відповідь, що коні, які мають везти його до Неаполю, вже запряжені; і він благає з усього серця, коли щобудь в оцьому домі промовляє на його користь — тут він глянув на маркізу — не дати від'їздити йому без ласкавої заяви. Полковник, трохи здивований таким поводженням, відповів, що вдячність, яку почуває до нього маркіза, певно управнює його до великих надій, але не аж до таких великих; де ходить про щастя цілого її життя, вона не зважиться поступати без відповідної розсудливости. Було б доконче потрібно, щоб його дочка, поки виявить свою волю, мала щастя познайомитися з ним ближче. Він запрошує його по закінченню своєї службової подорожі повернути до М. і якийсь час побути гостем у їх домі. Як тоді пані маркіза матиме надію бути з ним щасливою, то й його в такім разі, але не швидше, врадує її прихильна відповідь. Граф заявив, паленіючи на лиці, що в часі цілої подорожі він віщував своїм нетерпеливим бажанням таку долю; що одначе це справляє йому страшенну турботу; що супроти непочесної ролі, яку він мусить грати тепер, ближча знайомість може вийти лише на його користь; що за свою добру славу, коли вже й цю найсумнівнішу з усіх прикмет брати під розвагу, він, здається, може ручити; що одинокий негідний поступок, якого він допустився у своїм життю, невідомий світові і він уже готовиться направити його; одним словом, що він чоловік чесний і просить прийняти запевнення, що це все є правдою.

Комендант відповів усміхаючись злегка, хоч і без іронії, що він підписує всі ті вислови. Йому ще не доводилося пізнати молодого чоловіка, що в такім короткім часі виявив би так багато прегарних прикмет характеру. Він майже певний, що короткий час намислу усунув би нерішучість, яка ще виявляється тепер; та поки не обговорять цієї справи з родиною як своєю, так і графовою, не може дати ніякої заяви понад ту, що дав. На це граф заявив, що він не має батьків і свобідний. Його вуйко — генерал К., а за його дозвіл він ручить. Додав, що він пан значного маєтку і матиме змогу зважитися зробити Італію своєю батьківщиною.

Комендант уклонився йому чемно, виявив ще раз свою волю і попросив його не говорити про цю справу більше аж до закінчення подорожі. Граф по короткій мовчанці, в якій виявив ознаки найбільшого затурбовання, сказав, обертаючись до матері, що робив усе можливе, щоб ухилитися від цієї службової подорожі; що заходи, на які він задля цього зважився у головного коменданта та в генерала К., свого вуйка, були найбільше рішучі, які лише можна було зробити; що одначе дехто надіявся тим способом вивести його з меланхолії, яка у нього ще лишалася по його слабості; і що тепер ця подорож робить його зовсім нещасливим.

Сім'я не знала, що мала сказати на таку заяву. Граф, потираючи чоло, говорив далі, що якби була деяка надія дійти через це ближче до мети його бажань, то він відклав би свій від'їзд на день або й ще трохи далі, щоб попробувати… При тому поглядав за чергою на коменданта, на маркізу й на матір. Комендант дивився з квасною міною перед себе вниз і не відповів йому нічого. Полковниця сказала:

— Йдіть, ідіть, пане графе, їдьте до Неаполя, а як вернетеся, то наділіть нас на якийсь час щастям своєї присутности, а все інше якось то буде.

Граф сидів хвилину і, бачилось, думав, що йому робити. Потім, устаючи й відсуваючи крісло, сказав, що скоро й сам мусить признати передчасними ті надії, з якими вступив до цього дому, і коли сім'я — чого він не може взяти їй за зле — обстоює ближче ознайомлення, то він відішле свої депеші до головної квартири до З., щоб їх переслали ким іншим, а сам прийме ласкаві запросини і лишиться на кілька тижнів гостем у їхньому домі. Потім, тримаючи крісло в руці і стоячи біля стіни, він ще чекав хвилину і дивився на коменданта. Комендант відповів, що йому було би дуже жаль, якби пристрасть до його дочки, яка, здається, опанувала його, стягла на нього дуже поважні неприємності; та про те йому це знати, що може робити, а чого ні; нехай відсилає депеші і займе призначені для нього покої. При тих словах видно було, як граф поблід, з пошаною поцілував матір у руку, вклонився всім іншим і віддалився.

Коли граф вийшов із покою, не знала сім'я, що й думати про цю появу. Мати казала, що це ж неможливо, щоб він депеші схотів відіслати назад до З. тому лише, що йому не вдалося в переїзді через М. по п'ятихвилевій розмові одержати слово від зовсім незнайомої йому дами. Депеші, з якими він їде до Неаполя, доручено ж саме йому. Надлісничий сказав, що такий легкодухий вчинок був би покараний не чим меншим, як замкненням у фортеці. Комендант додав, що його ще й деґрадують за це. Та цього нема чого боятися, сказав далі, бо це лише такий страшак при штурмі; він ще надумається, поки відішле назад депеші. Мати, зрозумівши цю небезпеку, висловила дуже живо своє побоювання, що він таки відішле їх. Його завзята, в одну точку вперта воля по її думці видається здібною власне до такого вчинку. Вона якнайуклінніше просила надлісничого, щоб зараз пішов за ним і стримав його від такого рішення, що грозило нещастям. Надлісничий відповів, що такий крок мав би якраз противний наслідок і скріпив би в ньому надію перемогти при допомозі цього воєнного підступу. Маркіза висловила цю саму думку, хоча й запевняла, що без цього депеші неминуче будуть відіслані. Усі згодилися на тому, що його поводження було дуже незвичайне й що він, здається, звик штурмом здобувати дамські серця так само, як фортеці.

В тій хвилині побачив комендант графів запряжений віз перед своїми дверима. Він покликав усю родину до вікна і запитав покликаного слугу із здивованням, чи граф ще в їхньому домі. Слуга відповів, що він унизу в челядній в товаристві адютанта пише листи і печатає пакети. Комендант, приховавши свою тривогу, побіг униз разом з надлісничим і запитав графа, бачучи, що він порається на невідповіднім для цього столі, чи не хоче перейти до своїх покоїв, чи може прикаже ще чогобудь. Граф відповів, не перестаючи сквапно писати, що дякує красненько і що його діло вже скінчене; печатаючи листа, запитав ще, котра година; а вручивши адютантові увесь портфель, побажав йому щасливої дороги. Комендант очам своїм не вірячи сказав, коли адютант виходив з дому:

— Пане графе, коли у вас нема дуже важливих і невідкладних справ…

— Невідхильні! — перервав його мову граф, супроводив адютанта до воза і відчинив йому дверці.

— В такім разі, — сказав далі комендант, — я би бодай депеші…

— Неможливо, — відповів граф, підсаджуючи адютанта на сидження. — Депеші в Неаполі без мене не варті нічого. Я й про це подумав. Гони!

— А листи вашого пана вуйка? — озвався адютант, вихиляючися з дверець.

— Знайдуть мене, — відповів граф, — у М..

— Гони! — сказав адютант, і віз рушив.

Тоді запитав граф Ф., обертаючись до коменданта, чи був би він ласкавий звеліти, щоб йому показано його покій? Збентежений полковник відповів, що сам буде мати честь, гукнув на своїх і графових слуг, щоб позабирали його пакунки і запровадили його до призначених для гостей покоїв, де сухо вклонився йому і вийшов. Граф передягся, вийшов із дому, щоб замельдуватися у місцевого губернатора, і, не показуючися в домі всю решту дня, вернувся туди аж незадовго перед вечерею.

Тим часом сім'я була в незвичайній турботі. Надлісничий оповідав, які рішучі були графові відповіді на деякі вговорювання коменданта, твердив, що його поступовання виглядає як зовсім обдуманий крок, і ламав собі голову, яка може бути причина такого на кур'єрських прискореного сватання? Комендант сказав, що він не розуміє тут нічогісінько і візвав сім'ю, щоб у його присутності про це не було більше мови. Мати щохвилини визирала у вікно, чи він не прийде, не пожалкує свого нерозважного вчинку і не направить його. Нарешті, коли стемніло, вона сіла поруч маркізи, що дуже пильно працювала при столику і, бачилось, ухилялася від розмови. Вона запитала її півголосно, поки батько ходив вперед і назад по покою, чи вона розуміє, що буде з того всього? Маркіза відповіла, несміло зиркаючи на коменданта:

— Коли б тато був зробив так, щоб він поїхав до Неаполя, то все було б добре.

— До Неаполя! — скрикнув комендант, зачувши це. — А що ж, було б зараз посилати по священика? Чи мав я його закувати, арештувати і під вартою вислати до Неаполя?

— Ні, — відповіла маркіза, — але гарячі та настирливі суперечки роблять своє.

І знову трохи сердито занурилася у свою роботу. Нарешті під ніч надійшов граф. Усі чекали лише по перших привітаннях, коли мова зійде на цю справу, щоб сполученими силами наперти на нього, або, коли ще можливо, звернув назад крок, на який відважився. Та даремно ждали на цю хвилину протягом усього вечора. Старанно обминаючи все, що могло би натякнути про цю справу, граф розмовляв з комендантом про війну, а з надлісничим про полювання. Коли згадав про битву під П., в якій був ранений, звела його мати на історію його хороби і випитувала, як йому жилося в тій малій місцевості і чи мав там відповідну вигоду. Тоді він розповів деякі подробиці, цікаві з погляду його пристрасти до маркізи: як вона раз-у-раз сиділа коло його ліжка; як у нього в часі гарячки її образ усе мішався з образом лебедя, якого він хлопцем бачив у вуйковім маєтку; що особливо одна згадка зворушила його глибоко, як він раз того лебедя обкидав болотом, а він лише тихенько пірнув у воду і виринув із неї знову чистий; як вона все плавала на вогняних хвилях, а він кликав: Тінка, бо так називався той лебідь, але ніяк не міг привабити його до себе, бо його вся радість була плавати та ґраційно вигинати шию; запевнив маркізу в тому, що любить її без пам'яті, а потім, почервонівши до вух відразу, втупив очі в тарілку і замовк.

Нарешті прийшлося встати від столу; а що граф по короткій розмові з матір'ю зараз розкланявся з товариством і пішов до свого покою, то члени його лишилися знову і не знали, що думати. Комендант стояв на тому, що треба лишити справу природньому розвоєві. Граф певно числив при своєму вчинку на своїх вояків. Інакше це стягло би на нього нечесть і деґрадацію. Пані Ґ. запитала дочку, що вона думає про нього і чи не згодилась би на якубудь заяву, щоб запобігти нещастю. Маркіза відповіла:

— Найлюбіша мамо! Це неможливе. Жаль мені, що мою щиру вдячність виставляють на таку тяжку пробу. Але я рішилася не виходити вдруге заміж і не хочу наражувати свого щастя, та й ще так нерозважно, на друге ризико.

Надлісничий завважив, що коли це її незламна постава, то й така заява могла би бути хосенною, а воно ж майже неминуче дати йому будь-яку заяву. Полковниця докинула, що коли цей молодий чоловік, що відзначається так багатьма надзвичайними прикметами, виявив свою готовість осісти в Італії, то на її думку його пропозиція заслуговує на певне узгляднення, а рішення маркізи вимагає ще розмірковання. Надлісничий, сівши біля неї, запитав, як він особисто подобається їй? Маркіза відповіла з деяким заклопотанням: "Подобається і не подобається мені", — і покликалася на почуття інших.

На таку відповідь маркізи полковниця сказала:

— Коли він вернеться з Неаполя, а розвіди, які б ми тим часом могли зібрати про нього, не суперечили б загальному вражінню, яке він зробив на тебе, то щоб ти відповіла, якби він тоді повторив свою пропозицію?

— В такім разі, — відповіла маркіза, — коли його бажання видаються справді дуже гарячими, я б ті бажання, — вона запнулася і її очі засяяли блиском при тих словах, — я б сповнила їх задля зобов'язання, яке я винна йому.

Мати, що завсігди бажала другого заміжжя своєї дочки, ледве здужала приховати свою радість при тій заяві і міркувала, що можна б зробити з цього. Надлісничий сказав, знову неспокійно встаючи з крісла, що коли маркіза припускає якусь можливість урадувати його колись своєю рукою, треба тепер зробити щось, щоб запобігти наслідкам його шаленого вчинку. Мати також притакнула й додала, що остаточно й ризико тут було б не надто велике, бо при так багатьох прегарних прикметах, які він виявив тієї ночі, коли росіяни штурмували фортецю, ледве чи слід побоюватися, щоб і в іншому його поводження не відповідало їм. Маркіза дивилася з виразом найживішої тривоги вниз перед собою.

— Аджеж можна б йому, — говорила далі мати, беручи її за руку, — передати, наприклад, таку заяву, що ти аж до його повороту з Неаполя не захочеш ні за кого іншого вийти заміж.

На це маркіза відповіла:

— Таку заяву, наймиліша мамо, можу дати йому, але тільки боюся, що вона не заспокоїть його, а нас заплутає.

— Це вже здай на мене! — відповіла мати з найживішою радістю і оглянулася на коменданта. — Льоренцо, — запитала, — а ти як думаєш? — і заходилася вставати з крісла.

Комендант чув усе. Він стояв при вікні, дивився на вулицю і не сказав нічого.

Надлісничий запевнив, що бере на себе скараскатись графа з дому цією нешкідливою заявою.

— Ну, то робіть! робіть! робіть! — скрикнув батько обертаючись. — Мушу вдруге піддатися цьому москалеві.

Тоді мати схопилася з сидження, поцілувала його й дочку, а коли батько всміхнувся на її запопадливість, запитала, як би передати зараз у цій хвилині графові цю заяву? За порадою надлісничого постановлено просити його, коли ще не роздягнений, щоб був ласкав на хвилину потрудитися до сім'ї. Граф велів відповісти, що буде мати честь зараз явитися, і ледве льокай вернувся із цією заявою, аж він сам, кроками окриленими радістю, ввійшов до покою і з найживішим зворушенням кинувся маркізі до ніг. Комендант хотів щось сказати, але він промовив, що знає досить. Поцілував його і матір у руку, обняв брата і просив лише ласкаво допомогти йому у вистаранню повоза для подорожі. Маркіза, хоч зворушена цією сценою, сказала таки:

— Боюся, пане графе, щоб наша палка надія та не була дуже завеликою…

— Нічого, нічого! — відповів граф. — Коли вивіди, які зберете про мене, будуть суперечити тому почуттю, що покликало мене тепер назад до цього покою, то все це так значить, якби не було нічого.

Тоді комендант обняв його якнайсердечніше, надлісничий зараз запропонував йому свою карету, один стрілець полетів з комендантовим слугою на пошту, щоб за премію замовити кур'єрські коні, і була радість при тому від'їзді, як ще ніколи при привітанню. Граф сказав, що надіється догнати свої депеші в Б., а звідти рушить до Неаполя ближчою дорогою, ніж через М.. У Неаполі він зробить все можливе, щоб спекатись дальшої службової подорожі до Константинополя. А що в крайнім разі він наважився мельдуватися хорим, то запевнив, що коли не спинять його непереможні перешкоди, то він за яких чотири до шести тижнів буде в М.. Тут стрілець повідомив, що віз запряжений і все готове до від'їзду. Граф узяв капелюха, став перед маркізою і взяв її за руку.

— Тепер, Джульєтто, — сказав він, — я трохи заспокоєний, — і вложив свою руку в її, — хоч моє найгарячіше бажання було ще перед від'їздом узяти шлюб з вами.

— Шлюб! — скрикнули всі члени сім"ї.

— Шлюб, — повторив граф, поцілував маркізу в руку, а коли вона запитала, чи він не божевільний, відповів: — Прийде такий день, що ви зрозумієте мене!

Сім'я хотіла розсердитися на нього, але він зараз якнайщиріше попрощався з усіма, попросив їх не думати далі про ці слова і від'їхав.

Минуло кілька тижнів, у яких сім'я з дуже неоднаковими почуваннями очікувала кінця цієї дивної пригоди. Комендант одержав від генерала К., вуйка графового, чемного листа. Сам граф писав з Неаполя. Розвіди, засягнені про нього, промовляли досить на його користь. Одним словом, уважано заручини вже так якби певними, коли хоробливі напади у маркізи повторилися з більшою силою як раніше. Вона завважила незрозумілу зміну у своїй фігурі. З повною щирістю вона відкрила все своїй матері і сказала, що не знає, як їй думати про свій стан. Мати, яку ті дивні припадки наповняли турботою за здоров'я дочки, зажадала, щоб вона порадилася з лікарем. Маркіза, сподіваючись перемогти своєю природою, опиралася. Ще кілька днів, не сповняючи материної поради, вона провела серед найдокучливішого терпіння, поки все поновлювані і такі дивовижні почуття не довели її до великої тривоги. Вона веліла покликати лікаря, що тішився довір'ям її батька, просила його — матері власне не було дома — сісти на софі і виявила йому по короткім вступі, жартуючи, яким їй уявляється її стан. Лікар в одну мить окинув її допитливим оком, доконавши докладного огляду, мовчав ще хвилину, а потім з дуже поважним виразом відповів, що пані маркіз зовсім вірно означила свій стан. Коли на питання дами, як він розуміє це, він висловився зовсім виразно і з нетаєною посмішкою додав, що вона зовсім здорова і не потребує лікаря, шарпнула маркіза за дзвінок і, дуже гостро зирнувши на нього збоку, просила його віддалитися. Півголосом, немов би він не варт був того, щоб говорити до нього, вона заявила, муркочучи під ніс, що у неї нема охоти заходити з ним у жарти про таку річ. Доктор відповів ображений, що мусить бажати, щоб вона все була так мало схильна до жартів як тепер, узяв палицю й капелюха і почав зараз кланятись. Маркіза запевнила, що про цю зневагу повідомить свого батька. На це доктор зауважив, що свої висновки може заприсягти перед судом, поклонився і хотів іти геть із покою. Маркіза запитала, поки він підіймав ще рукавичку, що випустив був із руки:

— Але відки ж можливість, пане докторе?

Доктор відповів, що це не його річ вияснювати їй останні причини явищ, поклонився ще раз і пішов.

Маркіза стояла мов поражена громом. Вона схаменулась і хотіла бігти до батька, але дивна серйозність чоловіка, що нібито зневажав її, знесилювала все її тіло. В найбільшім збентеженню вона кинулась на софу. Сама собі не довіряючи, вона пробігла всі моменти минулого року і вважала себе шаленою, думаючи про останній. Нарешті надійшла мати. На турботне питання, чого вона неспокійна, оповіла їй дочка, що власне виявив їй лікар. Пані Ґ. назвала його безсоромним і нікчемником і підтримала доччину постанову, виявити цю зневагу батькові. Маркіза запевнила, що він говорив це зовсім серйозно і, здається, готов і перед батьком повторити це шалене твердження. Пані Ґ., не мало сполошена, запитала, чи вірить же вона в можливість такого стану?

— Швидше, — відповіла маркіза, — могли б запліднитись могили і в лоні трупів могли б розвиватися новородки!

— Ну, моя люба чудачко, — сказала полковниця, міцно притискаючи її до себе, — в такім разі чим же тобі турбуватися? Коли твоя свідомість чує себе чистою, то як може журити тебе осуд хоч би й цілого лікарського консиліюму? І чи його осуд подиктований помилкою, чи злобою, хіба ж для тебе це не все одно? А все таки годиться, щоб ми відкрили це батькові.

— О Боже! — промовила маркіза в конвульсійнім русі. — Як же мені заспокоїтися? Чи ж проти мене не стоїть моє власне внутрішнє, мені аж надто добре знайоме почуття? Чи ж я сама, коли б я знала про таке почуття у іншої, не судила б, що це справді так?

— Алеж це страшне! — зойкнула полковниця.

— Злоба! Помилка, — міркувала далі маркіза. — Які причини може мати цей чоловік, що нам досі видавався шановним, завдавати мені таку злосливу і підлу зневагу? мені, що ніколи не образила його? Що прийняла його з довір'ям і з почуттям будучої вдячности? до якої він, як свідчили його перші слова, прибув з чистим і неложним наміром допомогти, а не роз'ятрювати лютіші від тих болі, що я терпіла? І коли б я, — говорила вона далі, тим часом як мати не зводила з неї очей, — не знаходячи іншого виходу, захотіла вірити в його помилку, то чи це можливе, щоб лікар, навіть сердечно дотепний, помилився в такім випадку?

Полковниця відповіла трохи ущіпливо:

— А все таки мусіло тут бути або одно, або друге.

— Так, — сказала маркіза, — моя найдорожча мамо, — і при тому з виразом ображеної гідности, спалахнувши всім лицем поцілувала її в руку, — так воно мусить бути! Хоч обставини такі надзвичайні, що мені вільно сумніватися в тому. Клянусь тобі, коли вже треба запевнення, що моє сумління чисте як у моїх дітей; навіть твоє, моя рідненька, не може бути чистіше. А проте прошу тебе, вели мені покликати повитуху, щоб я переконалася, що в тому правди, і вспокоїлася будь що буде.

— Повитуху! — скрикнула пані Ґ. з обуренням. — Чисте сумління і повитуха!

І слова застряли їй у горлі.

— Повитуху, найдорожча мамочко, — повторила маркіза, опускаючися перед нею на коліна, — і то в цій хвилині, а то мені доведеться одуріти.

— О, дуже радо, — відповіла полковниця, — тільки прошу відбувати злоги не в моїм домі. — І при цьому встала і хотіла вийти з покою. Та маркіза, сунучись за нею з розпростертими руками, впала зовсім на лице і обхопила її коліна.

— Коли бездоганне життя, — скрикнула вона, і біль додав їй проречистости, — ведене по вашому взірцю, дає мені право на вашу пошану, коли у ваших грудях промовляє за мною бодай материнське почуття хоч доти, доки моя вина не буде виказана ясно як сонце, о! то не покидайте мене в оцих страшних хвилинах!

— Але що ж так занепокоює тебе? — запитала мати. — Чи нічого більше, як лише оречення лікаря? нічого більше, як лише твоє внутрішнє чуття?

— Нічого більше, мамочко, — відповіла маркіза і поклала руки на груди.

— Нічого, Джульєтто? — допитувала мати. — Подумай. Провина, хоч і як невимовно боліла би мені, все таки утихла би, і я остаточно мусіла би вибачити її; та коли б ти, щоб оминути мій материнський докір, могла видумувати казку про переворот у всесвітньому порядку і обтяжувати себе богохульними клятьбами, щоб нав'язати її моєму серцю — ах, надто схильному вірити тобі, — то це було б огидно; я ніколи не мала би вже серця до тебе.

— Щоб царство спасіння колись так відкрилося мені, як моя душа відкрита перед вами! — скрикнула маркіза. — Я не затаїла перед вами нічого, моя мамо.

Ці слова, вимовлені з натиском, зворушили матір до глибини душі.

— О Боже! — скрикнула вона, — моя любесенька дитино! Як мені жаль тебе!

Підняла, поцілувала і притиснула до своїх грудей.

— І чого на світі Божому ти боїшся? Ходи, ти дуже хора.

Хотіла завести її до ліжка. Але маркіза, в якої часто пускалися сльози, запевняла, що вона дуже здорова, що вона ні на що не жаліється окрім того дивовижного і незрозумілого стану.

— Стану? — скрикнула мати знову. — Що за стану? Коли твоя пам'ять така певна про минуле, то що за божевільний переляк проймає тебе? І чи ж внутрішнє почуття, яке прецінь озивається лише неясно, не може помилитися?

— Ні, ні, — сказала маркіза, — воно не помиляється. І коли, я того хочу, дозволите покликати повитуху, то почуєте, що та страшенна, для мене убивча річ — таки правдива.

— Ходи, моя любенька донечко, — сказала пані Ґ., що почала справді лякатися за її глузд. — Ходи, послухай мене і ляж у ліжко. І що властиво сказав тобі лікар? Як палає твоє личко! Як ти трясешся всім тілом! Ну, як же то було, що сказав тобі лікар?

І при цьому вона потягла за собою маркізу, починаючи вже недовіряти цілій тій сцені. Маркіза промовила до неї:

— Люба! Сердечна! — і всміхалася заплаканими очима. — Я зовсім при пам'яті. Лікар сказав мені, що я при надії. Веліть покликати повитуху, і коли вона скаже, що це неправда, я заспокоюся знову.

— Добре, добре, — відповіла полковниця, приховуючи свою тривогу. — Зараз пошлю по неї; вона зараз буде тут, коли конче хочеш, щоб висміяла тебе і сказала тобі, що ти сновида і несповна розуму.

І при цьому потягла за дзвінок і послала негайно когось із служби, щоб покликав акушерку.

Маркіза лежала, неспокійно хвилюючи грудьми, в обіймах своєї матері, коли прийшла та бабуся, і полковниця виявила їй, на який дивоглядний привид хора її дочка. Пані маркіза клянеться, що поводилася чесно, а проте отуманена якимось незрозумілим почуттям, уважаючи конче потрібним, щоб тямуща жінка переконалася про її стан. Повитуха, переконуючися про нього, говорила про молоду кров і хитрощі світу, а коли скінчила своє діло, додала, що такі випадки вже їй траплялися; молоді вдови, що приходять у таке положення, всі впевняють, що жили на безлюдних островах. Покищо вона заспокоює пані маркізу і надіється, що веселий корсар, який ніччю прибув до берега, все таки віднайдеться.

При тих словах маркіза зомліла. Полковниця, не можучи перемогти свого материнського почуття, кинулася за допомогою акушерки відтирати її. Але коли вона прокинулася, перемогло обурення.

— Джульєтто! — скрикнула мати з невимовним болем. — Зараз відкрий мені все і назви батька!

Мати, бачилось, ще була готова до поєднання. Та коли маркіза сказала, що вдуріє, мати, встаючи з софи, вигукнула:

— Іди, йди! Ти нікчемниця! Будь проклята година, коли я народила тебе!

Проклявши дочку, мати вийшла з покою.

Маркіза, якій знову потемніло в очах, притягла повитуху до себе і поклала, сильно тремтячи, її голову собі на груди. Зламаним голосом запитала її, якими дорогами ходить природа? і чи можливе несвідоме зачаття? Повитуха всміхнулася, розв'язала на ній хусточку і сказала, що у пані маркізи мабуть не заходить на такий випадок. Маркіза сказала, що вона зачала свідомо, але рада би так загалом знати, чи така поява може трапитися в царстві природи? Повитуха відповіла, що крім Пресвятої Діви це ще не трапилося ані одній жінці на землі. Маркіза тряслася чимраз дужче. Їй здавалося, що вона в тій хвилині зляже, і просила повитуху, притискаючи її до себе з судорожним переляком, щоб не покидала її. Повитуха заспокоїла її. Запевнила, що до злогів ще досить далеко, подала їй і способи, як у таких випадках можна берегтися людського поговору, і додала, що все ще буде добре. Та що ті потішання були для нещасної дами зовсім як шпигання ножем у груди, то вона перемогла себе, сказала, що їй ліпше, і просила свою порадницю, щоб віддалилася.

Ледве акушерка вийшла з покою, коли їй доручено листа, якого писала мати. В листі вона висловилася так, що "пан Ґ. бажає при таких обставинах, щоб вона забралася з його дому; посилає їй при тому папери, що належать до її маєтку, і надіється, що Бог ощадить йому горя бачити її ще раз". Лист був мокрий від сліз, а в куточку було замазане слово: "диктований". У маркізи біль бризнув з очей. Гірко плачучи над помилкою своїх батьків і над несправедливістю, якої допускаються ті чесні люди, вона пішла до покоїв своєї матері. Сказано, що вона у батька. Вона хитаючись пішла до батькових покоїв. Заставши двері замкненими, вона впала коло дверей, ридаючи й голосно кличучи всіх святих на свідків своєї невинности. Пролежала так уже кілька хвилин, коли з покоїв вийшов надлісничий і з запаленим лицем сказав до неї, що мабуть чула, що комендант не хоче бачити її. Маркіза, сильно хлипаючи, скрикнула: "Мій любенький брате!". Втиснулася до покою і крикнула: "Наймиліший таточку!" і простягла до нього руки. На її вид комендант обернувся до неї плечима і побіг до своєї спальні. Коли вона бігла за ним, крикнув їй: "Геть!" і хотів замкнути двері, та коли вона, ридаючи та благаючи, не давала замкнути їх, він нараз попустив і, коли маркіза ввійшла до нього, побіг до протилежної стіни. Вона кинулася йому, оберненому до неї плечима, до ніг і дрижачи обхопила його коліна, коли пістолет, який він ухопив, саме в ту хвилину, коли він зривав його зі стіни, випалив і постріл з лускотом бухнув до стелі.

— Пане мого життя! — скрикнула маркіза, поблідла як труп і, ставши на ноги, вийшла геть із його покоїв. Увіходячи до своїх кімнат, веліла зараз запрягати і смертельно знесилена сіла на кріслі й почала сквапно одягати своїх дітей та наказала пакувати свої речі. Вона тримала найменше на колінах і обвивала його хусткою, щоб негайно, скоро все буде готове до від'їзду, сідати до повоза, коли ввійшов надлісничий і на розказ коменданта зажадав від неї, щоб дітей лишила тут.

— Моїх дітей? — запитала вона і встала. — Скажи своєму нелюдяному батькові, що може прийти й застрелити мене, але не зможе видерти у мене моїх дітей.

Озброєна всіма гордощами невинности, вона взяла дітей, а що брат не важився спиняти її, занесла їх до воза і від'їхала.

В тім гарнім висилку пізнавши себе саму, вона раптом, немов власною рукою піднесла себе з тієї безодні, в яку зіпхнула її доля. Тривога, що шарпала їй груди, уляглася, скоро виїхала в чисте поле; вона часто цілувала дітей, цю свою любу здобич, і з великим задоволенням думала про те, яку перемогу над своїм братом здобула силою свого безвинного сумління. Її розум, сильний настільки, що не розбився в її дивнім стані, тепер піддався зовсім великому, святому та невиясненому устроєві світу. Вона зрозуміла неможливість переконати свою сім'ю про свою невинність, що мусить вибити собі це з голови, коли не хоче пропасти. Ледве минуло кілька днів по її приїзді до В., а вже її біль доразу уступив місце геройській постанові — озброїтись гордістю проти нападів світу. Вона постановила замкнутися зовсім у власне нутро, з виключною пильністю зайнятися вихованням обох своїх дітей і плекати з повною материнською любов'ю дарунок, який Бог пошле їй у третьому. Вона заходилась, щоб по кількох тижнях, скоро перебуде злоги, зайнятися поправою свого гарного, через її довгу неприсутність занедбаного двору; сиділа в альтанці і, гаптуючи малесенькі шапочки та панчішки на дрібні ноженята, обдумувала, якби то їй вигідно влаштувати покої, який би найвідповідніше заповнити книгами, а в якім поставити шталюгу. І ще не минув час, коли граф Ф. мав вернутися з Неаполя, а вона вже зовсім освоїлася з думкою про вічне самітне, манастирське життя. Придверник одержав наказ не впускати нікогісінько до дому. Лише одна думка була їй нестерпною, що молоде єство, яке вона почала в найбільшій невинності й чистоті і якого початок власне тим, що був таємний, видавався їй також більше божеським, ніж інших людей, мало явитися в людській суспільності обтяжене ганебним п'ятном. Їй прийшов у голову дивоглядний спосіб відкрити батька, спосіб, від якого, коли вперше надумала його, аж шиття випало у неї з рук зі страху. Цілими ночами, проводженими в неспокійній безсонниці, вона на всі боки обертала та обзирала ту думку, щоб звикнути до її вдачі, що ранила її найглибші почування. Вона все ще отягалася входити в якібудь зносини з чоловіком, що так ошукав її, догадуючись дуже справедливо, що він безповоротно мусить належати до шумовин свого роду, міг походити із найглибшого та найбруднішого багна людського. Та коли почуття власної самостійности у неї проривалося чимраз живіше і вона міркувала, що клейнод нічого не втратить на вартості, чи його оправа така чи сяка, то одного ранку, коли молоде життя в її лоні затріпоталося, вона таки насмілилася і дала в м–ських газетах надрукувати те звернення, яке ви читали на початку цього оповідання.

Граф Ф., якого невідхильні справи затримали в Неаполі, написав уже другого листа до маркізи з проханням, щоб, не зважаючи ні на які можливі сторонні обставини, була вірна своїй, мовчки даній йому обіцянці. Скоро йому пощастило спекатися дальшої службової подорожі до Константинополя й інші відносини дозволили, він зараз же рушив з Неаполя і лише кілька день пізніше по визначенім наперед реченці прибув до М.. Комендант прийняв його з заклопотаним лицем, сказав, що конечна справа змушує його вийти з дому і просив надлісничого, щоб тим часом забавляв його. Надлісничий запросив його до свого покою і по короткім привітанню запитав його, чи знає, що трапилося в часі його неприсутности в домі коменданта. Граф поблід на хвилину і відповів, що не знає. Тоді надлісничий повідомив його про ганьбу, яку нанесла маркіза цілій сім'ї, і розповів йому все, що вже знають наші читачі. Граф ударив себе долонею по чолі.

— Чому роблено мені стільки перешкод! — скрикнув він, забуваючи сам себе. — Коли б ми взяли були шлюб, то не було б нам сорому ані всього того лиха!

Надлісничий витріщився на нього й запитав, чи він настільки шалений, що ще бажає шлюбу з цією негідницею? Граф відповів, що вона варта більше, як увесь світ, який так гордує нею, що він цілком вірить її запевненню про її невинність, що ще сьогодні поспішить до В. і повторить їй свою пропозицію. І він зараз ухопив капелюха, уклонився надлісничому, який уважав його зовсім позбавленим глузду, і пішов.

Він сів на коня і погнав до В.. Коли зліз з коня край брами і хотів ввійти на подвір'я, сказав йому придверник, що пані маркіза не приймає жадної живої душі. Граф запитав, чи цей наказ, виданий для чужих, стосується також приятеля дому? На це той відповів, що не знає жадного винятку, і зараз же додав якось двозначно: чи він може граф Ф.?

Граф, окинувши його допитливим оком, відповів, що ні, і додав, обернений до свого слуги, але так, щоб і той міг чути, що при таких обставинах йому доведеться заночувати в готелі і листовно дати про себе знати пані маркізі. Та скоро лише він зник з очей придверника, як скрутив за ріг і пішов під мур просторого саду, що розкинувся за домом. Крізь фіртку, яку застав відкритою, ввійшов до саду, пройшовся по його стежках і власне хотів зайти через задню терасу до дому, коли поруч в альтанці побачив маркізу в її любій і таємничій подобі при маленькім столику пильно зайняту працею. Він наблизився до неї так, що вона не могла побачити його швидше, поки він не став у вході до альтанки — три малі кроки від її ніг.

— Граф Ф.! — промовила маркіза, піднявши очі, і рум'янець несподіванки обілляв її лице.

Граф усміхнувся, стояв іще хвилину у дверях і не рухався, а потім сів поруч неї з такою скромною нахабністю, що вона не потребувала полошитися, і поки вона ще зміркувала, що їй робити в тім незвичайнім положенню, лагідно обняв рукою її любий стан.

— Звідки, пане графе? Чи це можливо? — запитала маркіза і несміло дивилася на землю перед собою.

Граф сказав: "Із М., — і легесенько притулив її до себе, — крізь задню фіртку, яку я власне застав відчиненою. Я сподівався одержати ваше пробачення і ввійшов".

— Чи ж в М. не сказано вам? — запитала вона і ще не ворухнулася в його обіймах.

— Усе, люба моя, — відповів граф. — Але зовсім переконаний про вашу невинність.

— Як! — скрикнула маркіза, встала й випручалася з його обіймів, — і ви після всього того приходите до мене?

— На перекір світові, — промовив він, затримуючи її, — на перекір вашій сім'ї і навіть на перекір оцій любій появі! — І при тому витиснув м'який поцілунок на її грудях.

— Геть! — скрикнула маркіза.

— Такий певний, Джульєтто, — сказав він, — як коли б я був всевідуючий, як коли б моя душа жила в твоїх грудях.

— Пустіть мене! — скрикнула маркіза.

— Я прийшов, — сказав він і не пускав її, — повторити свою пропозицію і з ваших рук, коли захочете вислухати мене, прийняти долю блаженних.

— Пустіть мене! Зараз! — кричала маркіза. — Наказую вам!

Вона силою вирвалася з його рук і втекла.

— Люба моя! Прекрасна! — шептав він, устаючи з лави і йдучи за нею.

— Чуєте? — крикнула маркіза, відвернулася від нього і знову втікала далі.

— Лише одно таємне вишептане слівце! — сказав граф і швидко вхопив її ніжну руку, яку маркіза негайно висмикнула.

— Нічого не хочу чути! — відповіла маркіза, пхнула його сильно в груди, вибігла на терасу і щезла.

Він вибіг уже до половини рампи, щоб будь-що-будь добитися у неї вислухання, коли двері перед ним замкнено і ретязі зі стуком, з безтямним поквапом закалатали перед його повільними кроками. Якусь хвилину, не знаючи що робити в таких обставинах, він стояв і надумувався, чи не влізти йому через відчинене вікно і чи не йти до своєї мети, доки не осягне її. Та хоч і як важко з усяких оглядів було йому вертатися, цим разом, здавалося, вимагала цього конечність, і лютий на себе, що випустив її з рук, він поплентався вниз по рампі, щоб віднайти свої коні. Він почував, що спроба пояснити справу на її грудях розбилася назавсігди, і їхав ступом назад до М. міркуючи про листа, якого тепер доведеться йому писати.

Вечером, коли в препоганім гуморі опинився при столі в однім публічнім льокалі, застав там надлісничого, який зараз же запитав його, чи пощастило йому з освідчинами в В.? Граф відповів коротко: "Ні!" і вже готов був заткати йому рота якимось прикрим словом, але, щоб не вхибити чемности, додав по якомусь часі, що надумався звернутися до неї листовно і швидко впорається з цим. Надлісничий сказав, що з жалем бачить, як пристрасть до маркізи позбавляє його розсудку. Тим часом він мусить упевнити його, що вона вже намірилася зробити інший вибір. Він подзвонив за найновішими газетами і подав йому нумер газети, де було надруковано її звернення до батька дитини. Граф пробіг очима написане і кров ударила йому до голови. В його душі мішалися найрізноманітніші чуття. Надлісничий запитав його, чи на його думку віднайдеться та людина, якої шукає маркіза?

— Без сумніву! — відповів граф, усією душею приникаючи до паперу й жадібно впиваючися його змістом. Потім склав газету, на хвилину підійшов до вікна і сказав:

— Тепер усе добре! Тепер я знаю, що мені робити!

Він обернувся до надлісничого і чемно запитав, чи швидко він знову з ним побачиться, поклонився і пішов цілковито поєднаний зі своєю долею.

Тим часом у домі коменданта вийшли дуже прикрі сцени. Полковниця була до крайности огірчена брутальною жорстокістю мужа і слабістю, з якою дала йому опанувати себе при тиранськім відіпхненню доньки. Коли в комендантовій спальні гримнув постріл і дочка вискочила звідти, полковниця зомліла, а коли швидко потім отямилася, комендант у хвилині її пробудження не сказав нічого, як лише те, що жалкує, що вона надаремно набралася цього страху, і кинув на стіл вистрілений пістоль. Потім, коли зайшла мова про відібрання дітей, вона зважилася несміло заявити, що на це вони не мають права. Голосом слабим та зворушеним наслідком недавнього зомління вона просила оминати бурхливі сцени в домі, але комендант, що не звертав на її слова ніякої уваги, не відповів нічого більше, а лише обернувся до надлісничого і, пінячись з лютости, наказав йому:

— Іди і приведи їх мені!

Коли надійшов другий лист графа Ф., комендант звелів відіслати його до В. до маркізи, а вона, як довідалися потім від посланця, відклала його набік і сказала: "Добре."

Полковниця, якій у цілій тій події було так багато неясного, а особливо схильність маркізи пошлюбити якогось нового і зовсім їй байдужного чоловіка, силкувалася надаремно звести розмову на цю обставину. Комендант просив завсігди тоном дуже подібним до наказу, щоб мовчала. Одного разу при такій нагоді, здіймаючи портрет маркізи, що ще висів на стіні, запевнив, що рад би зовсім вимазати її зі своєї пам'яті, і додав, що в нього нема дочки.

Та ось появилася в газетах дивовижна відозва маркізи. Полковниця, порушена цим до живого, пішла з газетою, яку одержала від коменданта, до його покою, де застала його за роботою при столі, і запитала, що в Бога милого він думає про це? Комендант, не перестаючи писати, відповів:

— О, вона невинна!

— Як! — скрикнула пані Ґ. з безмежним захопленням. — Невинна?

— Це їй у сні трапилося, — сказав комендант.

— У сні! — сказала пані Ґ.. — І така нечувана подія…

— Дурепа! — буркнув комендант, поскладав папери накупу і пішов геть.

Слідуючого дня прочитала полковниця, коли всі сиділи за сніданням, в одній газеті, що власне прийшла ще зовсім вогкою з друкарні, ось яку відповідь:

"Коли пані маркіза О. зволить д. 3-го… о год. 11-тій ранку явитися в домі пана Ґ., свого батька, то той, кого вона шукає, кинеться там їй до ніг".

Полковниці не вистачило духу, поки дочитала лише до половини цього нечуваного повідомлення. Вона очима перебігла його до кінця і подала газету комендантові. Полковник прочитав оголошення тричі, немов би не вірив своїм очам.

— Ну скажи мені, Бога ради, Льоренцо, — скрикнула полковниця, — що думаєш про це?

— О нікчемниця! — відповів комендант і встав з місця. — О прехитра лицемірка! Вдесятеро безсоромність суки і вдесятеро хитрість лисиці докупи, то ще й замало для неї! І така постава! І такі очі! У херувима нема щиріших! — Він заридав і не міг заспокоїтися.

— Але коли це хитрість, — запитала полковниця, — то що, ради Бога, може вона мати на меті?

— Що має на меті? Своє нікчемне ошуканство. Вона хоче його силою довести до пуття, — відповів полковник. — Уже вона напам'ять вивчила байку, яку нам тут д. 3-го о 11-тій рано надумали втелющити, вона й він. "Моя люба донечко, — маю я сказати, — я цього не знав. І хто міг подумати таке. Вибачай мені, прийми моє благословення і будь знову добра". Але кулька в лоб тому, хто д. 3-го рано переступить мій поріг. А може ліпше буде звеліти слугам випроторити його з дому.

Пані Ґ., ще раз прочитавши газету, сказала, що коли з двох незрозумілих речей має йняти віру одній, то радше повірити в якусь нечувану гру припадку, ніж у таку підлоту своєї досі так доброї і чесної доньки. Та поки вона ще скінчила, комендант скрикнув:

— Зроби мені ласку й замовкни! — І додав, виходячи з покою: — Мені остогидло слухати про це.

Кілька день по тому одержав комендант з огляду на це газетне повідомлення листа від маркізи, в якому вона, знаючи, що їй відмовлять ласки з'явитися в його домі, з пошаною й чутливо просила ласкаво вислати до неї до В. того, хто д. 3-го зранку прибуде до нього. Полковниця була власне при тому, як комендант одержав цього листа, а спостерігши виразно по його обличчю, що він був збитий з пантелику, бо коли це було ошуканство, то який мотив мав він тепер підсунути їй, скоро вона, бачилось, зовсім не має претенсій до його пробачення? Осмілена цим, висловила плян, що вже давно носила у своїх грудях. І поки ще полковник з тупоумним виглядом дивився на папір, вона сказала, що їй прийшло щось на думку. Чи дозволив би він їй на день-два виїхати до В.? Коли маркіза справді знає вже того, хто через газети відповідає їй як незнайомий, вона мусить ввести її в такий стан, що маркіза мусить зрадити своє серце, хоча б була найхитрішою зрадницею. Комендант, роздираючи сильним рухом доччин лист, відповів, що їй відомо, що він з нею не хоче мати ніякого діла і забороняє їй входити з нею в будь-яке порозуміння. Він запечатав подерті шматочки, заадресував до маркізи і віддав посланцеві як відповідь. Полковниця, огірчена в душі цією завзятою впертістю, що нівечила всяку можливість вияснення, постановила виконати свій плян хоча б і проти його волі. Взяла одного з комендантових стрільців і наступного ранку, коли комендант лежав ще в ліжку, поїхала з ним до В..

Коли прибула до вілли, сказав їй придверник, що до пані маркізи не допускає нікого. Пані Ґ. відповіла, що знає про це зарядження, але проте нехай лише він іде й повідомить її про приїзд полковниці Ґ. На це той відповів, що це ні на що не здасться, бо пані маркіза не говорить ні з ким на світі. Пані Ґ. відповіла, що з нею певно буде говорити, бо вона її мати, і нехай лише він не отягається, а йде сповнити, що йому велять. Та ледве придверник ввійшов у дім для цієї, як він думав, таки даремної проби, коли побачив, як маркіза вибігла з дому, поспішила до брами і впала на коліна перед повозом полковниці. Пані Ґ. за підмогою свого стрільця вийшла з повоза і не без деякого зворушення підняла маркізу. Маркіза, переможена чуттями, похилилася низько до її руки і, рясно проливаючи сльози, повела її з пошаною до покоїв свого дому.

— Моя найдорожча мамо, — сказала вона, посадивши матір на софі, і продовжувала стояти перед нею, обтираючи свої очі ще повні гарячих сліз, — що це за щасливий випадок, якому завдячую вашу неоціненну появу.

Пані Ґ. сказала, ніжно обіймаючи дочку, що хотіла їй лише сказати, що приходить просити у неї пробачення за жорстокість батька, за жорстокість, з якою її випхано з батьківського дому.

— Пробачення! — перервала її розмову маркіза і хотіла поцілувати її руки.

Полковниця Ґ., не допускаючи цих поцілунків, говорила далі:

— Бо не лише надрукована в останніх газетах відповідь на відоме оголошення насунула мені й батькові переконання про твою невинність; мушу ще виявити тобі, що він сам уже на наше велике і радісне здивовання вчора показався у нашому домі.

— Хто показався? — запитала маркіза і сіла поруч матері. — Який він показався? — і в очікуванні напружила кожну свою рисочку.

— Він, — відповіла пані Ґ., — автор тієї відповіді, він сам особисто, до кого була звернена твоя відозва.

— Ну отже, — сказала маркіза зі спокійно хвилюючими високими грудьми, — хто ж це? і ще раз: хто ж це?

— Це…, — відповіла пані Ґ., — я хотіла б, щоб ти відгадала це. Бо подумай собі: вчора, коли ми сиділи при чаю і якраз читали цю чудну газету, до покою заходить дуже докладно знайомий нам чоловік і з виразом розпуки кидається до ніг твоєму батькові, а потім і мені. Ми, не знаючи, що думати про це, взиваємо його, щоб говорив. Тоді він сказав, що сумління не дає йому спокою, що він той огидник, який ошукав паню маркізу, і мусить знати, що ми думаємо про його злочин, а коли має впасти на нього наша помста, то він сам прийшов піддатися і прийняти заслужену кару.

— Але хто? хто? хто? — нетерпляче питала маркіза.

— Як сказано, — говорила далі пані Ґ., — молодий, зрештою добре вихований чоловік. Ми ніколи б не чекали від нього такої підлоти. Та ти не лякайся, моя доню, коли довідаєшся, що він з низького стану і зовсім позбавлений вимог, яких би треба чекати від твого мужа.

— Все одно, моя наймиліша мамо, — сказала маркіза, — зовсім негідним він не може бути, коли вперед кинувся вам до ніг, а не мені. Але хто це? хто? скажіть мені лише, хто?

— Ну, отож, — відповіла мати. — Це стрілець Лєопардо, якого батько виписав із Тиролю і якого я, як ти бачила, вже привезла з собою, щоб представити його тобі як жениха.

— Лєопардо! стрілець! — скрикнула маркіза і з виразом розпуки притиснула руку до чола.

— Чого злякалася? — запитала полковниця. — Маєш причину сумніватися?

— Як? де? коли? — запитала маркіза змішана.

— Це, — відповіла мати, — він хоче виявити лише тобі. Говорить, що сором і любов роблять неможливим пояснити це комусь іншому крім тебе. Та коли хочеш, то відкрий передпокій, де він з биттям серця дожидає закінчення; і поки я віддалюся, попробуй видобути з нього його тайну.

— Боже, батьку мій! — скрикнула маркіза, — раз у південну спеку я була заснула, а коли прокинулася, бачила, як він віддалявся.

І при цьому своїми дрібними руками затулила своє лице, що його густо залила фарба сорому.

При тих словах мати кинулася перед нею на коліна.

— О моя доню! — крикнула вона. — О ти сердешна! — і обняла її руками. — Ах я підлячка! — і сховала своє лице на її оксамитовій сукні.

Маркіза запитала стривожено:

— Що вам, моя мамо?

— Аджеж знай, — сказала вона, — що ти чистіша від ангелів, що в усьому тому, що я тобі говорила, нема нічогісінько, що моя зіпсована душа не могла вірити в таку невинність, якою ти осяяна, і що мені треба було аж цих огидних хитрощів, щоб переконатися в цьому.

— Моя найдорожча мамо! — скрикнула маркіза і повна радісного зворушення похилилася над нею і хотіла піднести її. Але мати відповіла:

— Ні, швидше не встану від твоїх ніг, доки мені не скажеш, чи можеш пробачити мені низькість мого поводження, ти прекрасна, надземна!

— Я, вам пробачити, моя мамо! Встаньте! — скрикнула маркіза, — заклинаю вас!

— Чуєш, — сказала пані Ґ., — хочу знати, чи можеш іще любити і так щиро поважати мене, як досі?

— Моя обожана мамочко! — скрикнула маркіза і сама упала на коліна перед нею. — Пошана і любов ніколи не уступлять з мого серця. Хто ж міг довіряти мені серед таких нечуваних обставин? Яка я щаслива, що ви переконалися у моїй бездоганності!

— А тепер, моя найлюбіша дитино, — сказала пані Ґ., встаючи при помочі дочки, — буду носити тебе на руках. У мене відбудеш злоги, навіть якби я мала чекати від тебе молодого княженка, то й тоді б я не заходилася коло тебе ніжніше та достойніше. Доки живу, не пущу тебе від себе. Всьому світові наперекір: не хочу ніякої чести понад твою ганьбу. Коли ти будеш добра зі мною і не будеш пам'ятати тієї безсердечности, з якою я відіпхнула тебе, я буду завжди з тобою.

Маркіза силкувалася потішити її пестощами та безкінечними заклинаннями. Та прийшов вечір і продзвонила північ, поки їй це вдалося. Другого дня, коли трохи уляглося зворушення старої дами, що вночі кинуло було її в гарячку, поїхали мати й дочка і внучата у тріумфі назад до М.. В дорозі вони були дуже веселі, жартували зі стрільця Лєопарда, що сидів спереду. Мати сказала маркізі, що завважує, як вона червоніє, коли лише гляне на широкі плечі Лєопарда. Маркіза відповіла рухом, у якому було наполовину зітхання, а наполовину посмішки: хто знає, хто нарешті д. 3-го об 11-тій годині ранку з'явиться у нас! Та чим більше наближалися до М., тим поважнішим робився їх настрій в очікуванні рішучих появ, що ще були перед ними. Пані Ґ. не зраджувалася зі своїми плянами, завела дочку, коли висіли перед домом, знову до її давніх покоїв і сказала, щоб розгостилася, а вона зараз вернеться до неї. За годину вона вернулася зовсім розгарячена на лиці.

— Ні, такий Хома! — сказала з таємною радістю в душі, — такий невірний Хома! Цілісіньку биту годину треба було переконувати його! Але тепер сидить і плаче.

— Хто? — запитала маркіза.

— Він, — відповіла мати. — Хто ж би, як не той, що має до того найбільше причини?

— Чи ж не тато? — скрикнула маркіза.

— Як дитина, — відповіла мати. — Аж мене сміх розбирав, якби я й сама не мусіла витирати собі сльози з очей, вийшовши за двері.

— І це через мене? — запитала маркіза і схопилася з місця. — І я мала би тут…

— Ані з місця! — сказала пані Ґ.. — Пощо він диктував мені такого листа? Сюди прийде до тебе, коли хоче мене бачити, доки я живу.

— Моя найдорожча мамочко! — благала маркіза.

— І не проси! — перебила полковниця. — Чого він хапався за пістоля?

— Алеж заклинаю вас!..

— Не смій! — відповіла пані Ґ. і силою посадила дочку на крісло. — І коли ще сьогодні перед вечером не прийде, то я завтра з тобою їду далі.

Маркіза назвала таке поступовання жорстоким і несправедливим. Та мати відповіла:

— Заспокойся! — Бо власне чула, як щось, хлипаючи, наближалося здалека. — Він уже йде!

— Де? — запитала маркіза і почала прислухатися. — Тут хтось під дверима, це сильне…

— Егеж, — відповіла пані Ґ.. — Він хоче, щоб ми відчинили йому двері.

— Пустіть мене! — скрикнула маркіза і зірвалася з крісла.

— Ні, коли мене любиш, Джульєтто, — сказала полковниця, — то сиди!

І в тій хвилині ввійшов комендант, притуляючи собі хустку до очей. Мати заступила свою дочку, обернена до нього плечима.

— Мій найдорожчий таточку! — скрикнула маркіза і простягла руки до нього.

— Ані з місця! — сказала пані Г.. — Чуєш?

Комендант стояв у кімнаті і плакав.

— Нехай перепросить тебе, — сказала пані Ґ. далі. — Пощо такий запальний! І пощо такий упертий! Я його люблю, але люблю й тебе, шаную його, але й тебе шаную. А коли прийде до вибору, то ти ліпша від нього і я лишуся з тобою.

Комендант зігнувся в дугу і ревів, аж стіни лунали.

— Алеж Боже мій! — скрикнула маркіза, подалась назад перед матір'ю і вийняла хусточку, щоб і собі дати волю сльозам. Пані Ґ. сказала:

— Він не може лише прийти до слова! — відступила набік. Тоді маркіза встала, обняла коменданта і просила його, щоб заспокоївся. А сама плакала ревними сльозами. Запитала його, чи не хоче сісти? Хотіла посадити його на крісло, та він не відповідав нічого, не рухався з місця і не сідав, а лише стояв, похиливши лице глибоко до землі, і плакав. Маркіза сказала, випростовуючи його, наполовину обернена до матері, що він готов захорувати. І в самої матері, бачилось, почало не ставати стійкости, коли він не переставав ридати зовсім конвульсійно. Та коли комендант нарешті при повторних просьбах дочки сів, а вона серед безконечних пестощів упала йому до ніг, мати ще сказала, що так йому й треба, що тепер певно порозумнішає. При цих словах вона віддалилася з покою, лишаючи їх самих.

Щойно вийшла, обтерла й собі сльози і подумала, чи не може таки зашкодити йому сильне зворушення, в яке ввела його, і чи не було б порадно покликати лікаря? На вечерю наварила йому всячини, що лише могла знайти в кухні придатного для покріплення й заспокоєння, приготувала й нагріла йому постіль, а коли він усе ще не виходив, а до столу було вже накрито, вона навшпиньки підійшла до маркізиного покою, щоб почути, що там діється? Легесенько притуливши вухо до дверей і надслухаючи, почула тихий шепіт, що, здавалось, ішов із уст маркізи, і побачила крізь дірочку від ключа, що маркіза сиділа у коменданта на колінах, чого він зрештою не дозволяв ніколи в житті. Аж тоді вона відчинила двері і побачила — і серце заграло у неї з радости: дочка лежала тихо, з відкинутою назад головою і з щільно зажмуреними очима у батькових обіймах, а він, сидячи у фотелі, покривав її уста, мов закоханий, довгими, палкими, жадібними поцілунками, а його великі очі тислися блискучими слізьми. Дочка не говорила нічого, він не говорив нічого. Нахиливши лице над нею, як над своєю першою коханкою, він сидів, затулив її уста і цілував її. Мати почула себе наче блаженною. Неспостережена стоячи за кріслом його, вона отягалася перервати розкіш небесного поєднання, що знову завітало в її дім. Нарешті наблизилася до батька і, нахиляючися з-за крісла, глянула на нього збоку, якраз коли він знову пальцями й устами в невимовній розкоші порався коло уст своєї дочки. Комендант при її виді знову уже похилив зовсім наморщене лице і хотів сказати щось, та вона скрикнула: "О, що ж це за личко!" — та й собі поцілувала його до порядку і зробила жартами кінець тому зворушенню. Вона запросила і повела обох, мов молодих до шлюбу, до вечері, при якій комендант, щоправда, був дуже веселий, але все ще час-від-часу помалу схлипував, мало їв і говорив, дивився у тарілку і бавився рукою своєї дочки.

Коли настав найближчий день, виринуло питання: хто в Бога святого покажеться завтра об 11-тій годині, бо завтра був той страшний третій день. Батько й мати, а надто й брат, що також прибув з перепросинами, були безумовно за шлюб (коли людина буде хоч сяк-так зносна), все, що лише буде можна, треба зробити, щоб стан маркізи зробити щасливим. Та коли обставини тієї людини будуть такі, що навіть при всяких поблажках занадто відбігають від маркізиних, то батьки противляться шлюбові. Вони були готові затримати маркізу й надалі у себе та адоптувати дитину. Маркіза натомість, бачилось, була за те, коли ця людина лише не буде зовсім безчесною, щоб дотримати свого приречення і за всяку ціну дати своїй дитині батька. Вечером запитала мати, як властиво вести себе при прийняттю тієї людини? Комендант заявив, що було б найвідповіднішим лишити маркізу об 11-тій годині саму. Натомість маркіза стояла на тому, щоб батьки, а також брат були присутніми, бо вона з тією людиною не хоче мати ніякої спільної таємниці. Зрештою додала, що таке бажання, бачиться, висловлено вже й у відповіді тієї людини тим, що дім коменданта визначено на місце сходин, що ця обставина їй дуже сподобалася у відповіді. Мати звернула увагу на невідповідні ролі, які при тому мусіли б відіграти батько й брат, і просила дочку, щоб пристала на віддалення мужчин, а натомість сама вона прихилиться до її бажання і буде присутньою при прийняттю тієї особи. По короткім намислі дочка прийняла нарешті цю останню пропозицію.

І ось по ночі, проведеній серед крайнє напруженого чекання, засвітав ранок страшного третього. Коли годинник вибив одинадцяту, обидві жінки, вбрані святково мов до заручин, засіли в гостинній; серце стукало у них так, що можна б було чути, коли б замовк денний шум. Ще бренів дзвін, що вибив одинадцяту, коли ввійшов стрілець Лєопардо, якого батько виписав був із Тиролю. Жінки поблідли при його виді.

— Граф Ф., — промовив він, — заїхав і велить повідомити про своє прибуття.

— Граф Ф.! — скрикнули обидві жінки враз, із одного здивовання впадаючи в друге.

Маркіза крикнула:

— Замкніть двері! Для нього нас немає дома! — Встала, щоб зараз самій замкнути кімнату і власне хотіла випхати вістуна, що стояв їй на дорозі, коли в тій хвилині до кімнати увійшов граф, у тім самісінькім військовім мундирі, з орденами і при зброї, яку мав на собі в часі здобуття фортеці. Маркіза готова була, бачилось, провалитися крізь землю, вхопила хустку, яку лишила була на кріслі, і спрямувалася втікати до бічної кімнати, але пані Ґ., вхопивши її за руку, крикнула: "Джульєтто!" — і, мов здушена думками, урвалась її мова. Вона несхитно вперла свій зір у графа і повторила:

— Прошу тебе, Джульєтто! — і потягла її за собою, — кого ж властиво чекали ми?

Маркіза, обертаючись, нагло крикнула: "Ну? Аджеж не його?" — І зором, заіскреним мов блискавка, вдарила в нього, тим часом як по лиці перебігла смертельна блідість. Граф припав перед нею на коліно; права рука спочивала на його серці, голова злегка була схилена на груди. Отак він стояв і запаленівшися дивився униз перед собою і мовчав.

— Кого ж іншого? — сказала полковниця, ледве дихаючи, — кого іншого, ми безглузді, як не його?

Маркіза стояла над ним наче остовпіла і промовила схвильовано:

— Моя мамо, я одурію!

— Ти дурна, — відповіла мати, прихилила її до себе і шепнула їй щось до вуха. Маркіза обернулася і, затуляючи лице обома руками, повалилася на софу. Мати скрикнула:

— Нещасна, чого тобі треба? Що таке сталося, на що ти не була приготована?

Граф не відступав від полковниці. Все ще стоячи на колінах, він узяв крайчик її сукні і цілував його.

— Люба! Ласкава! Високоповажана! — шептав і сльози гарячі спливали по його лиці.

— Встаньте, пане графе, — сказала полковниця, — встаньте, потіште оцю, той усі будемо поєднані, все буде даровано, забуто.

Граф піднявся плачучи. Він знову припав на коліна перед маркізою і взяв легенько її руку, наче вона була з золота, а сам дух його руки міг би притемнити її. Але вона зірвалася з місця і крикнула:

— Ідіть геть! Ідіть! Ідіть! Я сподівалася якогось розпусника, але не… чорта!

І, оминаючи його немов зачумленого, відчинила двері кімнати і крикнула:

— Покличте полковника!

— Джульєтто! — крикнула здивована мати. Та маркіза з убивчою дикістю дивилася то на графа, то на матір. Її груди хвилювалися надсильно, її лице палало — фурія не дивиться страшніше. Надійшли полковник і надлісничий.

— З оцим чоловіком, тату, — сказала вона, коли ті ще були у вході, — я не можу одружитися! — І вхопила посудину зі свяченою водою, що висіла при затильних дверях, оббризкала нею одним великим помахом батька, матір і брата і миттю, як та дика коза, щезла з кімнати.

Комендант, збентежений цією чудною появою, запитав, що сталося, і зблід, побачивши в тій рішучій хвилині в покої графа Ф.. Мати взяла графа за руку і сказала:

— Не питай! Цей молодий чоловік жалкує сердечно всього того, що сталося. Дай йому своє благословенство, дай, дай і все скінчиться щасливо.

Граф стояв знівечиний вщент. Комендант поклав на нього руку, його рука дрижала, повіки кліпали, а уста були білі, як крейда.

— Нехай небесне прокляття не доторкнеться цієї голови! — сказав він. — Коли думаєте взяти шлюб?

— Завтра, — відповіла мати за нього, бо він не міг сказати ані слова, — завтра або й сьогодні, як хочеш. Панові графові, що виказав стільки гарного старання, щоб направити свій блуд, найближча година буде найлюбішою.

— В такім разі мило мені буде застати вас рано об 11-тій у костьолі Авґустинів, — сказав полковник, поклонився йому, покликав жінку й сина, щоб удатися до маркізиного покою, і лишив його самого.

Даремно вони силкувалися вивідати у маркізи причину її дивовижного поводження; вона лежала в сильній гарячці, не хотіла й чути нічого про шлюб і просила лишити її саму. На питання, чому так нагло змінила свою постанову і що робить їй графа ненависнішим, як кого іншого, вона видивилася на батька великими очима і не відповіла нічого. Полковниця сказала: чи вона забула, що вона при надії? А на це вона відповіла, що в цьому випадку мусить думати більше про себе, ніж про свою дитину, і ще раз, покликаючись на свідків усіх святих і ангелів, запевнила, що до шлюбу з ним не стане. Батько, бачучи її в надмірному роздразненню, сказав, що вона мусить триматися свого слова, вийшов від неї і по відповідному листовному порозумінню з графом зарядив усе потрібне до шлюбу. Він запропонував графові шлюбний контракт, по якому той зрікався всіх прав мужа, а натомість підіймався всіх обов'язків, яких би було зажадано від нього. Граф відіслав аркуш, увесь змочений слізьми, зі своїм підписом назад. Коли комендант другого дня рано подав цей папір маркізі, її душа була вже трохи заспокоєна. Вона прочитала його кілька разів, сидячи ще в ліжку, склала його в задумі, потім розгорнула і прочитала ще раз, потім заявила, що об 11-тій годині ставиться в костьолі Авґустинів. Устала, одяглася, не кажучи ні слова, і, коли почала бити 11-та година, сіла зі своїми до повоза та від'їхала до костьолу.

Аж у порталі костьолу дозволено графові приступити до рідні. В часі набоженства маркіза дивилася на вівтар і ані разу не глянула на мужа, з яким обмінювалася обручиками. По довершенню шлюбу граф подав їй рам'я. Але скоро лише вийшли з костьолу, графиня вклонилася йому. Комендант запитав, чи матиме часом честь бачити його в покоях своєї дочки? На це граф пробелькотів щось таке, чого ніхто не зрозумів, зняв капелюха перед цілою компанією і щез. Він найняв помешкання в М., у якому пробув кілька місяців, не вступивши й ногою в дім коменданта, у якому жила графиня. Тільки завдяки делікатному, достойному та вповні взірцевому поводженню всюди, де лише входив у будь-яку спільність з родиною, його, по щасливо відбутих злогах графині, що вродила сина, запрошено на христини. Графиня, що попідпирана килимами сиділа на ліжку, бачила його лише на хвилинку, коли показався у дверях і з пошаною поздоровив її.

Між дарунками, якими гості вітали новонародженого, він кинув у його колиску два папери, з яких один, як показалося по його відході, містив дарунок 20.000 карбованців хлопцеві, а другий заповіт, який на випадок смерти графа робив матір новонародженого спадкоємицею цілого маєтку.

Від того дня за зарядженням пані Ґ. запрошувано його частіше. Дім був відкритий для його відвідин, і не було вечора, щоб він не показався там. І коли його чуття сказало йому, що з усіх боків йому пробачено завдяки уламній вдачі цього світу, він почав наново добиватися серця графині, своєї жінки, одержав через рік друге її слово. Справлено друге весілля, веселіше від першого. По його відігранню вся родина перенеслася до В..

Цілий ряд молодих росіян пішов тоді за прикладом першого. А коли граф однієї щасливої години запитав раз свою жінку, чому вона того страшного третього, коли, бачилось, була приготована на першого ліпшого розпусника, втекла перед ним, як перед чортом, вона відповіла, кидаючись йому на шию: він не був би їй видався чортом, коли б при своїй першій появі не явився б їй ангелом.


* * *