Твори (Франко, 1956–1962)/20/Жорстокість

Твори в 20 томах
Том XX

Іван Франко
Жорстокість (Оссіт)
Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962
III. Жорстокість
 

Viele sterben zu spät und 
Einige Sterben zu früh.

F. Nietzsche.

Опершися ліктями на поруччя Понте Веккіо (старого мосту), Сент Джон де Трасі роздивлявся довкола. Було дуже гаряче, а сонячне проміння танцювало по поверхні зеленкуватої води.

Ліворуч, наче пустивши коріння в ріку, піднімалися нерівні доми, жовтаві або брудно-білі, трохи понурі або ясні, подірявлені всюди, вікнами всяких розмірів, різних і дивоглядних форм. Там були малі, круглі віконця, в середині якогось старого склепленого лука, далі довгі, широкі, малюсінькі аж до квадратових дахових віконець, таких маленьких, що, сказав би, в них ледве є настільки місця, щоб вистачило досить повітря для однієї квітки. І все те без ніякісінької симетрії в таких місцях, де того найменше можна б чекати, так як на тих комічних малюнках, що їх малюють діти. Були там також дуже тісні бальконики, а де-не-де зелені штори.

Висота домів була також забавно неправильна: деякі були дуже високі, інші зовсім низенькі, ще інші худі-худі, мов карикатура англичанина, і вузькі до неправдоподібности, знову інші значно ширші і на вигляд трохи ситіші; а на всіх були невеличкі дахи, навислі так, як дашки кашкетів над чолом.

Мали ті доми свій особливий вираз і, здавалось, були обтяжені всякого роду нещастями і слабостями: один, трохи грубенький, подобав на горбатого; другий, бачилось, був кривий, був один кривоногий; один маленький, низенький виглядав наче безногий каліка. Але всі ті їх слабості були якісь веселі, збуджували сміх. Обсипані сонячним промінням, пречудово погані й артистичні ті доми були абсолютно розкішні для ока, як ні один інший закуток у Фльоренції.

Сент Джон де Трасі розумів вираз тих домів, але час від часу він озирався. Його зір бігав по Понте Веккіо. Він вийняв годинника.

— Вже шоста, — промовив стиха. — Вона сказала, що буде о п'ятій.

І він знову почав вдивлятися в три мости на Арно, що були перед ним, і далі, геть на край обрію, в сині гори. Але він не бачив ані ріки, ані домів-калік. Одначе він дуже виразно бачив той сальон у віллі Норі, де вперше спіткав свою долю.

Він і досі почував ту дивну радість, яка опанувала його тоді, коли побачив цю жінку з очима мов сині оксамитки на білім тлі. Вона була рудава — може підмальована, але це не шкодило, бо її тіло було дивно біле. В руці вона держала чашку чаю і, не вважаючи на довгі рукава, що обтискали її руку, порушувалася свобідно і зручно, так як майже всі жінки, що звикли до тієї невеличкої невигоди — пити чай стоячи і держати ще дещо в руках.

Вона була напрочуд зграбна, а її незвичайна постать була дивно гарна і видавалася високою задля сукні з довгим треном з дуже м'якого шовку яскраво пурпурового кольору, що виглядав мов почервонілий фіолет.

Не було нікого більше в тій кімнаті, тільки вона — вона і склеплена стеля покрита старими фресками з Cinque-cento[1]; тільки ця стеля і ця жінка були однаково артистичні.

Коли де Трасі побачив її, він власне розмовляв з гарною леді Честер, милою особою, що все мала серце на долоні, а долоню дуже велику і все відкриту.

В тій хвилині його розмова зробилася баламутною, а він задивився, дійсно зачарований цією фіолетовою появою. Вона була надзвичайно гарна. Все було гармонійне у тієї жінки, кольори і пози, рухи і матерії і її довгі білі руки, що інколи спускалися на пурпурову сукню, видавались йому незрівняним малярським мотивом.

— На кого це ви так задивилися, Сент Джон? — запитала леді Честер і, обертаючися на своїх великих ногах, зирнула в той бік. — А, на пані де Клєв? Ну, як вона вам подобається? Я не люблю таких ексцентричних осіб.

— Хто така та пані де Клєв? — запитав він.

— О, вар'ятка! Вона дуже багата… Австріячка, здається, її мати була француженка… Говорять про якусь історію… Так, у неї є муж, нудяр, зарозумілий, ідеально глупий… Дехто дуже подивляє її, та по-моєму вона смішна і язиката. Так, так, вона збудована чудово і знає це дуже добре, але одягається попросту непристійно. Але не лакомтеся на неї, мій любий, з нею нічого не порадите, навіть ви. Розумієте? Нічого не порадите! Це не жінка. Вона обридлива вчена, малює, пише — просто страхіття, не правда? Вона ні про що не думає, тільки проблемою гармонії кольорів своїх суконь і свого тіла цікавиться і малює себе. Вона вдає з себе жінку якогось вищого типу, бо ніколи не мала любовника, — а проте вона не живе зі своїм мужем. Вона не любить мужчин! Надто вона сентиментальна, велика егоїстка і дуже conceited[2] — ось що!

— Представте мене їй, — сказав Сент Джон де Трасі.

— Але кажу ж вам, що з нею не порадите нічого.

В його очах грала веселість; крайня глупота все забавляла його; він бавився нею артистично, як чимось скінченим у собі, далеко ліпшим від мірного ума. І він відповів спокійно:

— Алеж дорога леді Честер, часом чоловік любить побалакати… для відміни!

— Де Трасі бажає балакати! Новий Сент Джон відкриється нам! — скрикнула вона.

— Мій Боже, дорога пані, — відповів Сент Джон флегматично, — я все силкуюся пристосувати свою поведінку до поведінки і до смаку тих осіб, серед котрих обертаюся…

— Імпертінент! — скрикнула леді Честер.

Він зробив дуже невинне лице і запитав:

— Значить, пані, ви справді не хочете представити мене?

— Алеж я не можу, я не знайома з нею, з цією комедіанткою!

Він поклонився, відійшов від неї і подався в напрямі до пані де Клєв.

Добра містріс Кей, пані дому, була так зайнята роздаванням чаю, що не можна було й подумати, щоб на хвилину перервати їй це заняття, а зрештою він не знав нікого в тім сальоні, бо тільки вчора прибув до Фльоренції.

І от він постановив чекати. Опершися об стіну, обернений лицем до неї, він придивлявся їй. Вона все тримала руки звішені, без рукавичок і здалека дивилася в вікно з виразом неприсутньої. Її великі, темносині очі були наче мертві. Сидячи трохи осторонь, здалека від купки інших, що пили чай в негармонійних поставах, вона виглядала мов велика, чудова та невживана квітка серед ярини.

Він не зводив з неї очей, а його артистична душа була причарована. Звільна, сам не знаючи, коли й як, він наблизився до неї. І ось нараз пані де Клєв усміхнулася якимось стриманим, мимовільним, трохи ущіпливим усміхом. В її чудових очах знову заясніло життя — вона глянула на нього. Потім, по хвилині вагання вона промовила:

— Я чула все, що оповідала вам леді Честер. А що вона змалювала вам мене як ексцентричку, то хочу бути раз такою і звільняю вас від того, щоб хтось представляв вас мені.

Він завважив, що її голос був якраз такий, який повинен був бути, якого він ждав, в повній гармонії з усією її появою, так як і все у тієї жінки. Вона говорила далі:

— Зрештою ви не потребуєте представлятися мені, пане де Трасі. Я знаю вас віддавна через вашу тітку, одну з моїх рідких приятельок, у якої я навіть сьогодні маю вечеряти. Леді Теквіль багато говорила мені про вас. Вона дозволяє мені добирати кольори моїх суконь, вибачає мені злочин писання і навіть вибачає мені за те, що в мене немає любовників… Леді Честер забула ще сказати, що я поступаю некоректно: ось вам і проба такого мого поступовання!

І вона почала сміятися дуже гарним, трохи сумовитим сміхом.

Так почалося їхнє знайомство. В його пам'яті все те було надто свіже, немов сталося вчора, хоча від того часу минув рік і місяць.

Від того дня вони бачились день-у-день, то в її помешканню, то у їх старої приятельки. Вони разом оглядали ґалерію з тим глибоким розумінням мистецтва, що з'єднувало їх обох, а по полудні вони їздили за місто. Але найбільше в цілій Фльоренції вона любила вид із оцього Понте Веккіо. Інколи вони приходили сюди обоє і, опершися ліктями на поруччя, вдивлялися в ті неодинакові доми.

 
*       –       *


Сент Джон зажмурив очі, потопаючи в споминах. Він знову переживав той одинокий місяць свого життя, той дивний місяць без завтра, зовсім не подібний до всього, що переживав він досі. Він любив її, любив безумно і ще й досі не перестав любити. А проте Бог один знає, який легковажний був оцей де Трасі. Його завжди дуже пестили всюди, бо у нього було лице дуже вродливе, а особливо крайня байдужість. Через те ні одна красуня не була для нього недоступною. Він ніколи не любив одну жінку довше 15 днів, а дуже рідко любив нараз лише одну. Аж оця нагнула його в ярмо!

Все у неї подобалось йому до страти розуму, а особливо чарувала його її спокійна байдужість, не штучна, але зовсім щира. Він переконався, що вона інтеліґентна в дуже високій мірі.

Перший раз, коли він заговорив до неї про свою любов, вона всміхнулася тим своїм сміхом мимовільно трохи ущіпливо, а потім промовила:

— Якби це була правда, то це було б сумно. Але що це неправда, то ви преспокійно могли очікувати собі цього клопоту і не вважати мене за таку глупеньку, щоб я повірила цьому.

Але в тих словах "якби це була правда" чулося стільки болю, що він не смів довше настоювати. Іншим разом вона відповіла йому:

— Не псуйте ж нашої гармонії душ. Знаєте добре — добра леді Честер попередила вас — що зо мною не порадите нічого… навіть ви.

Отак він закохався в ній зовсім серйозно. Вона здобула його, оця жінка, без ніяких заходів, мов якимись чарами; вона прикріпила його легкокриле серце своєю холодністю, так як прикріплюють метелика на шпильці. Вона не дозволяла ніколи, щоб він говорив їй про свою любов. Зрештою вона була у всьому така добра, така ласкава до нього, і то тільки для нього одного!… Вона розуміла все, відчувала мистецтво особисто, глибоко, ориґінально, не з чужих слів, і з тим усім була так дивно хороша!

Через місяць вона виїхала з Фльоренції.

День перед від'їздом у них була остання зустріч. Це було вечером. Вони звільна проходжувались у теплім повітрі. Він говорив дуже швидко, жалібно, понуро, уриваними фразами.

— Коли побачу вас знову? Де зможу бачити вас?

Вона не відповідала. Вона йшла поруч нього і, мабуть, не чула його слів, а її очі мали такий вираз, немов би вона була душею десь далеко.

— Ах, Боже мій! Не можу повірити цьому. Завтра, завтра вас не буде тут! Не побачу вас тут, ви не будете говорити до мене, не будете всміхатися до мене! Алеж це страшно, страшно! Що я робитиму?

І він запитав нараз:

— Невже ви ніколи, ніколи не полюбите мене?

Вона подумала хвилинку, а потім промовила сумним, трохи втомленим голосом:

— Коли б я могла любити когонебудь, то певно полюбила б вас. Але, бачите, я не можу вірити в любов, не можу любити. Я багато роздивлялася довкола себе, ще малою дівчиною… Моя мати була дуже нещаслива, і той, кого вона любила, знівечив її життя. Всюди я бачила тільки егоїзм, що прикривався маскою любови, і все це була тільки пародія, бачте!… Я впевнилася, що все те таке погане, таке брутальне… якби ви знали!… і таке фальшиве! І звільна я дійшла до переконання, що любов така, яку я бачу в своїх мріях, не існує зовсім. Я зрозуміла, що завжди одно з двох мусить терпіти, що тільки лихі жінки бувають щасливі, тільки такі, що не мають серця і заставляють інших плакати. А я не маю в собі матеріялу на таку лиху жінку. От тим то я ніколи не хотіла особистого досвіду, бо страшенно боюся терпіння і воліла б далеко краще умерти відразу. І так само я дуже боюся зробити лихо комусь іншому. Ні за що в світі я не хотіла б бути ані жертвою, ані катом. От тим то я зробила себе зовсім байдужою, замкнула своє серце проти всяких любощів, полюбила тільки мистецтво і думку і — може саму себе. Здібність до любови завмерла в моїм серці. Я не можу — розумієте? — не можу! Зрештою на мій погляд життя не дуже то й цікаве…

Він дивився на неї з великим смутком. Йому здалося, що чує промову покійника, а тим покійником було її серце. В кінці він промовив:

— Все те правда, що ви думаєте про любов, правда взагалі… Алеж Богом клянуся вам, я люблю вас! Я радо би вмер за вас!

Вона всміхнулася своїм дуже дивним усміхом.

— Як би то було небезпечно, коли б я повірила, — промовила ледве чутно.

— Але чому ж не хочете вірити мені? — промовив він чуло. — Що маю зробити, щоб ви повірили мені?

Вони дійшли до Понте Веккіо і оперлися ліктями на поруччя, обернувшися плечима до прохожих.

— Добре, — промовила вона, — я скажу вам. Сьогодні маємо 7 квітня. За рік приходьте сюди, на це саме місце і в цю саму годину. І я прийду і тоді скажу вам, скажу вам, чи можу любити вас…

— А до того часу?

— Ви не побачите мене, не повинні писати мені. До побачення, Сент Джон, або може: прощавайте! Я прийду напевно, хіба б умерла.

І вона пішла своїм чарівним ходом. Він бачив ще її сукню в сині смужки, дуже простеньку, а в кінці бачив, як сонячне проміння заломлювалося в її золотистому волоссі.

 
*       –       *


— Пів до семої! Ні, вона не прийде! Все пропало!

Великий, пекучий біль опанував звільна його, погашаючи промінчиком надію, що ще блимала в душі. Вона сказала: "Прийду напевно". А одна з її хиб була та, що не брехала ніколи.

От тим то він ніколи не сумнівався, що вона прийде; одного тільки він боявся і перед ним тремтів — яку відповідь почує від неї. Але перш усього він бажав, щоб вона прийшла. Побачити, побачити її! Побачити її високу, ненаглядну, незрівняну постать, її сині, сумовиті очі, її рот з ущіпливою посмішкою! Побачити її! Ох, раз іще побачити її, навіть хоч би вона мала потім знівечити всі його мрії так, як чоловік нівечить квітку в пальцях.

Бо він не забув про неї й на хвилинку. Він піддався, не силкувався побачити її увесь рік, але його любов лишилася та сама, незмінна, глибока й могутня. Ах, недовірлива! Тепер вона могтиме повірити, повірити в його любов! Він був гідний її!

Він стиснув голову долонями, щоб опанувати бурхливе чуття. Смеркалося. Повищерблювані доми набрали понурого вигляду, немов дражнили його якимись поганими пиками. Віяло холодом.

 
*       –       *


Нараз чиясь рука спочила на його рамені. Він прокинувся з задуми, обернувся і побачив графа Лябрікоті.

— А, Сент Джон! Ти у Фльоренції! А я й не знав нічого. Що ти поробляєш тут?

Де Трасі, що не мусів би зробити нічого злого, почував, що його опановує охота вбити цього пана. Лябрікоті так похилився на поруччя, а вода була так близько… Вона певно ось-ось надійде… Та проте він буркнув:

— Я приїхав сьогодні рано.

— Ах, дуже добре, все вияснено! — промовив італієць і поплескав його по плечі на знак особливого вдоволення.

— Ах, але ти ще не знаєш сумної новини!

Сент Джон запитав з незадоволеним видом, посилаючи до чорта пана Лябрікоті з його новиною. Що скаже вона, коли побачить його в розмові з оцим туманом? Тепер він знав напевно, що вона прийде. І як міг він сумніватися про це хоча би й на якусь хвилинку!

— Що ж це за сумна новина? — запитав Сент Джон.

Лябрікоті відповів:

— Пригадуєш собі гарну графиню де Клєв? Еге! Отже, вона прибула вчора до Фльоренції, а сьогодні рано вмерла.

На виднокрузі погасло сонце. Запала ніч. І в тій хвилині йому здалося, що його серце так само згасло, нагло так, як нібито хтось здмухнув свічку.


*       –       *

——————

  1. Cinque-cento називається в італійській історії XVI вік, час найвищою розквіту італійської штуки.
  2. Зарозуміла.