Твори (Франко, 1956–1962)/20/Дивись, оце мої діти
| ◀ Вернер фон Гайденштам. Чиста біла сорочка |
Твори в 20 томах Том XX Дивись, оце мої діти (Вернер фон Гайденштам) |
Генріх Гайне. Флорентійські ночі ▶ |
|
Капрал Андерс Ґраберґ стояв зі своєю похідною фляшкою на Сураценськім степу. Довкола нього проходили останні громади втікачів — шведів і запорожців, не йшли, а волоклися, а на возах лежали ранені під Полтавою. Цілу ніч і цілий день терпів Андерс спрагу, щоб остатні краплі води заховати на найкрайнішу потребу. Тепер його мука була по просту нестерпна, і він підняв фляшку до уст, та в тій хвилі опустив її знов.
— Мій Боже, мій Боже! — пробубонів він, — чому ж я маю пити сам, коли других палить спрага? Ти провів нас через пустиню, щоб міг колись сказати: «З ваших убогих сніговищ випровадив я вас, з мушкетами на раменах, у широкий світ, щоб вас поробити героями і переможцями. Та коли я прочитав у ваших серцях і побачив, що ви лишилися чисті, що ви мої діти, тоді порвав я на шматочки вашу одежду і дав вам кулі, під пахви дерев'янки замість ніг, щоб ви не лакомилися на панування між людьми, а тільки щоб ви війшли між моїх святих. Таку велику силу дарував я вам».Андерс Ґраберґ стояв іще хвилину з фляшкою в руці. Потім підійшов до короля, що між сінниками лежав на возі, палений гарячкою, і подав йому фляшку. Королеві прилипав язик до піднебіння зі спраги, його уста потріскались і заходили кров'ю, коли їх роздіймав. Та проте він прошептав:
— Ні, ні, дай ту воду раненим! Я недавно випив повний кухоль.
Андерс Ґраберґ знав дуже добре, що король не пив води. Він був один однісенький, що подумав про завтрішній день і набрав води в фляшку, а на обширі багатьох миль вони не надибали ні ставу, ні криниці. Та коли тепер він відвернувся від воза, знов налягла на нього неміч і спокуса — випити. Він привісив собі фляшку при боці і йшов далі, не давши її раненим. Він натискав рукою цинову покришку, боровся з собою, та кожний раз, коли підносив фляшку до уст, опускав її знов і не відважувася вгасити свою спрагу.
— Може — думалося йому — зможу освіжитися з спокійнішим серцем, коли упокорюся де в чому вперед.
В полуднє, коли сонце пражило найдужче, побачив він сивоголового підофіцера, що маршерував майже голий, з незав'язаними ранами на плечах. Він розірвав свою сорочку на шматки і завинув йому рани, та коли знов доторкнувся до фляшки рукою, сумління почало гризти його наново. Він побачив хорого джуру, що босий, з кривавими ногами, кульгаючи, волікся далі, і дав йому свої чоботи. Та коли все таки йому не вдавалося з чистим сумлінням проковтнути трохи води серед тієї купи спраглих, його опанувала гіркість і лютість. З прокляттям і наругою він показав рукою на здорові бочки, повні золота і срібла, що їх з брязкотом везено на двох возах. З них не можна було тепер для тих нещасних уцідити навіть ложки затхлої багнистої води.— Бийте коней! — крикнув він. — Бийте, поганяйте, щоб бочки не лишилися! Бийте й погоничів!
Вояки не відповіли нічого, бо тепер він показав знов свою правдиву вдачу: так грубо й різко звик він був кричати, коли давніше, за кращих часів маршерував на переді компанії. Вони й не догадувалися, що він майже сам не знав, що говорить. Та зараз потім він знов звісив голову і шептав сам про себе:
— І чи ж то конче потрібно, щоб я жертвував власне те однісіньке, що для мене має вартість? Га-га! В такім разі поперевертаймо оті бочки з грішми в бур'ян і не доторкаймося до них ніколи більше! Мій Боже, мій Боже! Колись коло Веприка я чув, як кавалерист Бенґт Ґетінґ з заздрістю говорив про тих поляглих, що їм дали кожному чисту білу сорочку. Таких гордих бажань у мене нема! Я ж так мало бажаю… Ах, мені хочеться тільки одного, щоб мене положили в землю, щоби надо мною була земля і трава… і пару слів у списі. А то тепер там стоятиме Андерс Ґраберґ, а що з ним сталося — не відомо.
Смерком похід зупинився, щоб похоронити тих, що померли за день. Кілька запорожців позастромлювали вже заступи в землю. Між різкою степовою травою росло кілька низеньких черешневих корчів. Офіцери і вояки кинулися рвати черешні і ділилися ними, немов платою, яка їм дісталася з рук самого Бога. Тоді Андерс Ґраберґ крадькома зайшов за корч, щоб інші не бачили, як він питиме воду. Та в тій хвилі трубачі почали трубити на знак, що на краю обрію знов показалася московська погоня, мов чорний вал на найдальших окрайчиках спаленої пустелі.
Андерс Ґраберґ відчинив цинову покришку своєї фляшки, та чим довше вдихав у себе вогкі пахощі, тим сильніше починало битися його серце. В тій хвилі в найближчім возі піднявся близький смерти дозорець Берє Кеве і впер в нього свої очі.
Андерс Ґраберґ силкувався витримати той німий погляд, та не міг, і знов рука з фляшкою опустилася від уст.
— Блажені алчущі і жаждущі правди, — пробубонів він.
Немов слуга Божий, що подає остатню тайну, так він в простягненій наперед себе руці поніс фляшку з водою і притулив її до уст дозорця, і конаючий випив воду до остатньої краплинки.
Андерс Ґраберґ тримався за васаг воза, та коли віз покотився далі наперед, його рука впала безвладно, і він звалився з ніг і впав зомлілий у траву.
— На возах нема для мене місця, — промовив і вхопив рукою один заступ. — Хоч мені ще ледве тридцять літ, то я такий безсильний, такий утомлений, немов би прожив дев'яносто. Та лишіть мені оцей заступ. Може ще вистачить моєї сили хоч на стільки, щоб бодай сам я викопав собі яму і поклався на остатній спочинок. Вся моя тривога так любо заснула і якийсь голос кличе мені до уха: «Дивись, оце мої діти»!
І знов вояки рушили в похід обік возів, що брязкотіли наладованим у бочках золотом. Трубачі оберталися на сідлах позад себе. Стада бузьків пролітали в сумерку з розпростертими крилами понад потемнілим полем, а ген там, на степу, Андерс Ґраберґ усе ще стояв на колінах з заступом у руці.
Ніхто потім не довідався, що сталося з ним.