Твори (Франко, 1956–1962)/2/Schön Schreiben
| ◀ Олівець | Твори в 20 томах Том II Schön Schreiben |
Микитичів дуб ▶ |
|
Малий Мирон один сидить спокійний, майже веселий, у лавці. Він дивується, чому це нараз так тихо стало в клясі, коли один смільчак, висланий на коридор на звідини[4] вбіг до кляси і крикнув: «Валько прийшов!» В тій самій хвилі тихо стало в клясі. Малий Мирон не знає ще пана Валька. Він інощо прийшов із сільської школи, батько записав його до другої нормальної кляси в отців Василіян, і нині перша година красного писання. І хоч на селі він у писанню був дуже слабий, не вмів ні пера відповідно взяти в руку, ні вивести гладко та рівно одного штриха, — то все таки він дитина, не йому журитися наперед тим, чого ще не знає. Він здивувався, чому це нараз так тихо стало, але про причину не смів допитуватися нікого зі своїх сусідів — він же з ними досі дуже мало знайомий. Та й зрештою його це й небагато обходило. Серед тої, для інших страшної й тривожної тиші, він тим вигідніше віддався найлюбішому заняттю — думкам про свою рідну сторону. Не можна сказати, щоби він тужив за нею: він знав, що щопонеділка побачить і батька і матір. Він тільки думав собі, як то гарно буде, як колись, літом, приїде додому, буде міг знов свобідно бігати по пастівниках, сидіти над річкою або бродити по ній за ковблями[5]; це були думки радше веселі, ясні, блискучі, а не тужні, жалібні. Малий Мирон розкішно ниряв у тій красоті природи, що розцвітала в його уяві серед сірих, холодних стін Василіянської школи, і не думав про погрозу, що наближалася над класу.
— Ба, а ти собі чому не прилагодиш скриптури[6] до писання? — запитав стиха один сусід Мирона, стусаючи його під бік.
— Га? — відповів Мирон, немило збуджений зі свойого золотого сну.
— Скриптури приладь до писання! — повторив товариш і показав Миронові, як покласти скриптури, як каламар і перо після приписів пана Валька.
— Іде вже, йде вже! — пронісся шепіт по клясі, мов при наближенню якого грізного царя, коли на коридорі залунали кроки вчителя «красного писання». Швидко потім отворилися двері кляси і Валько війшов. Мирон позирнув на нього. Учитель своєю подобою зовсім не пригадував ніякого царя. Це був середнього росту чоловік, з коротко обстриженим волоссям на круглій баранячій голові, з рудими короткими вусами і рудою гішпанською борідкою. Його широке лице і широкі, міцно розвинені вилиці враз із великими, на боки повідгинаними ушима надавали йому вираз тупої упертости й м'ясоїдности. Невеличкі жаб'ячі очі сиділи глибоко в ямках і блимали відтам якось злобно та неприязно.
— Ано — крикнув він грізно, зачинивши за собою двері кляси і помахуючи тростиновою, вигинчастою паличкою. І від того крику, немов від вітру хмарної літньої днини хиляється разом колосся жита, так само похилилися додолу голови вісімдесяти п'яти школярів над писемними, синьо та червоно полінійованими скриптурами. В руці у кожного школяра тремтіло перо. Один тільки малий Мирон, що ще не знав Валькової вдачі, сидів обернений лицем до кляси і вдивлювався в нового вчителя.
— А ти що? — крикнув визвірившись на нього Валько і просто направив кроки до нього.
Малий Мирон так і остовпів з наглого переполоху. Він якимось несвідомим поривом обернувся і зложив своє тіло в таке положення, в якім уже з мінуту трепещали його товариші.
Валько взяв в руки крейду, приступив до таблиці, розмахнувся і почав писати. Зразу писав тільки букви, малі й великі, самоголосні й суголосні, без ніякого впрочім значіння. Але далі-далі дійшов і до слів, а вкінці й до цілих речень, як напримір: «Бог сотворив світ», «Чоловік має дві руки», «Земля мати наша». Вичерпавши таким способом свою мудрість, показавши вповні своє знання красного писання в численних викрутасах та довгих як світ, і рівних як ковбаси хвостиках, Валько положив крейду, відступився, зирнув ще раз з уподобою на записану таблицю і відтак обернувшися до трепечучої кляси, крикнув грізно:
— Писати!
Його наукова діяльність в тій хвилі щасливо скінчилася, — тепер починалася його економська діяльність. Щоб показати це наглядно, він сильно стріпнув пальцями, щоби стрясти з них учений крейдяний порох, і замість нього взяв у руки свою тростину. І немов орел слідить з гори за добичею, так і він озираючись по клясі, зійшов із підвищеного градуса[7] і почав свій обхід.
Перший, на котрого навинула його зла доля, був якийсь маленький, слабенький і дуже заляканий школярик. Він увесь у поті, нагнувшися над скриптурою, працював зі всієї сили, щоби вдержати перо в дрижачих пальцях і що хвиля позирав на таблицю, стараючись виводити на папері такі самі крючки, гачки та ковбаси, які вивела вправна економська рука на таблиці. Та ба, рука його дрижала, крючки, гачки та ковбаси виходили ламані, нерівні, — навіть перо непослушне щохвилі крутилося в пальцях, скрипіло, порскало, немов гнівалося чогось і бажало якнайшвидше з них видобутися.
Валько став над ним, мов кат над душею, і злобно всміхаючись, не кажучи й слова почав приглядатися його роботі. Бідний хлопець прочув лихо і до решти стратив усяку власть над своєю рукою і над непослушним пером.
— То ти так пишеш? — процідив звільна Валько, але тим швидше свиснула в повітрі його тростина і оперезала змією плечі бідного хлопця.— Ой-йой-йой! — заверещав він, але зараз же й утих, стрітивши грізний, гадючий погляд учителя.
— Ти не вмієш ліпше писати? — питав Валько.
— Вмію, вмію! — лепотів хлопець, сам не знаючи, що лепоче.
Учитель-економ може й справді вірив, що хлопець уміє ліпше писати і що тільки на збитки йому[8] силується писати погано чи може з великої любови до його тростинки.
— Ну, то вважай же! — і Валько пішов далі, не переконавшися, які спасенні плоди принесла його докладна наука. Впрочім йому й байдуже було до тих плодів, — він тепер був тільки економом і більше нічим. Очі його вже звернулися в другий бік і в другім куті кляси вигляділи іншу жертву. Там сидів жидок, що по старинній привичці свого роду писав узадгузь[9], силуючися виводити Валькові викрутаси від правої до лівої руки, від кінця стрічки до початку. Одну стрічку він уже совершив таким способом і саме розпочав другу від слів «сот Бог а з к сир». Написана, готова вже стрічка виглядала яко тако, але нова, неготова ще, зачата від кінця, вколола Валька в очі.
— А ти як пишеш, Мойше? — закричав він, прискакуючи до жидка.Валько всіх жидків у клясі кликав «Мойше», — хіба що це були сини багатих міських «тузів», перед якими він мав великий респект[10]. Жидок, на прізвище Йонас Туртельтавб, почувши той викрик і побачивши надскакуючого ворога, знітився і скулився, як слимак у своїй халабудці, і перестав писати.
— Ха, ха, ха! — реготався Валько, призираючися жидковому писанню.
— Пане професор… — зачав жидок і зап'явся.
— Ходи сюди!
І не чекаючи, аж Йойна вийде з лавки, взяв його за вухо і потяг на середину.
На вид бідного Йонки, скуленого, тремтячого і заслиненого зо страху, вся кляса голосно зареготалася, хоч усякий і собі тремтів і кулився.. Але така вже сила тиранського притиску, що досить тиранові всміхнутися, а всі, що стоять під його гнітом, будуть реготатися без огляду на те, що регочуться власне самі над своєю недолею.
— Ходи до таблиці! Ану, пиши!
Валько змазав власною рукою часть свойого письма і втиснув жидкові крейду в руку. Жидок почав писати своїм звичаєм, узадгузь. Наново зареготалася кляса, всміхнувся Валько, але зараз же заво̀рсилося його лице, він обернувся до останньої лавки, де сиділи самі найбільші і найдужчі хлопці і крикнув:
— Ану, дайте но йому!
Жидок затремтів цілим тілом і залебонів щось, але швидко прискочили до нього два товариші-посіпаки, і повели на градус. Тихо стало в клясі. Замість сміху блідість виступила на всіх лицях, — тільки болючий вереск Йонки лунав посеред мурованих стін Василіянського манастиря.
— Досить із нього! — сказав Валько, і Йонка хлипаючи пішов на своє місце.
Сповнивши це високо педагогічне діло, Валько почав знов свій обхід по клясі і знов посипалися удари його тростинки по плечах та по руках бідних хлопців.
Яке вражіння зробила ціла ота наука на Мирона, цього сказати годі. Він раз-у-раз дрижав, мов у лихоманці; йому шуміло в ухах і крутилося в очах, мов серед бурі. Йому так і мерещилося, що й його не мине ота буря, що кожний удар страшного вчителя паде на нього. Написані слова і стрічки скакали перед його очима, надувалися і переплутувалися, виглядали ще поганіше, ніж були направду. Він і сам не знав, коли перестав писати, — сіра паволока стояла перед його очима.
— То ти так пишеш? — гукнув Валько над його головою.
Мирон стрепенувся, вхопив за перо, талапнув ним у чорнидо і поволік по папері мов тура за роги.
— Чи ти не знасш, як держати перо?
— Не знаю! — прошепотів Мирон.
— Що? — репнув Вадько. — Я тобі не показував уже десять раз, не раз?
Мирон зачудовані очі встромив у розлючене Валькове лице. Але замість відповіді Валько стиснутим кулаком ударив хлопця в лице. Малий Мирон, мов косою підтятий, повалився на лавку, а з лавки на підлогу. Кров обілляла його лице.
— Підійміть його! — крикнув Валько. З задньої лавки прискочили два, ті самі, що перед хвилею парили Йонку, і підняли зомлілого Мирона. Його голова не держалася на в'язах і хилилася додолу, мов у мерця.
— Біжіть по воду! — командував далі Валько і ще раз поглянув на Мирона.
— То що за хлопець? — спитав він.
— Мирон — відповів «цензор», найстарший віком і найдужчий силою в клясі, котрого отцове настановили наставником над товаришами.
— Що за один? — питав далі Валько.
— Одного хлопа син з Н…
— Хлопський син! Тьфу, якого біса тим хлопам пхатися сюди! — проворкотів Валько. В нього відлягло від серця. Він зачав був трохи побоюватися свого вчинку, але хлопський син, — значить можна його бити і з'обіжати, як хочеш, ніхто за хлопським сином не впімнеться.
Валько не помилився в своїй рахубі. Ніхто не впімнувся за хлопським сином. Нелюдський поступок учителя-економа уйшов йому гладко, так як і многі його нелюдські поступки. Тільки в серці хлопського сина він не пішов гладко, а стався першим насінням обурення, погорди і вічної ворожнечі против усякого неволення та тиранства.
1879.
——————
- ↑ Schön schreiben — краснопис, каліграфія.
- ↑ Орден монахів Василіянців.
- ↑ Помітуватися — гордувати, цуратись.
- ↑ Звідини — розвідка.
- ↑ Ковблі — рід риби.
- ↑ Скриптура — зошит.
- ↑ Градус — це підвищення в школі, де стояв стіл, на яким сидів вчитель. Повести на градус, це значить положивши на вчителеве крісло учня — бити учня.
- ↑ На збитки йому — пустуючи.
- ↑ Ззаду наперед, цебто справа наліво
- ↑ Респект — повага, шана.