Твори (Франко, 1956–1962)/16/Мій Ізмарагд/Передмова
| Твори в 20 томах Том XVI Мій Ізмарагд Передмова |
Поклони ▶ |
|
Ізмарагдом звався в старій Русі збірник статей та притч, почасти оригінальних, а почасти повибираних із грецьких писань отців церкви, підібраних так, що цілість творила неначе повний курс практично-християнської моралі для людей радше світського, як духовного стану.
Мені давно хотілося написати подібну книжку — тою мовою, яка на теперішнє покоління повинна робити вражіння багато дечим подібне до того, яке на старих українців робила мова церковна — то значить, мовою поезії. В поетичній формі я бажав подати сучасному українському читачеві ряд оповідань, притч, рефлексій і інших проявів чуття та фантазії, котрих теми черпані з різних джерел, домашніх і чужих, східніх і західніх, та котрі проте в'язались би в одну органічну цілість не якоюсь одною тенденцією, не одною догмою релігійною чи естетичною, а тільки спільним діяпазоном морального чуття і темпераменту, через який пройшли, поки вилилися в ту форму.
Блукаючи по різних стежках всесвітньої історії та літератури, я здавна збирав потроху або намічував собі для пізнішого вжитку поодинокі камінчики, придатні для моєї будови; найдавніші причинки, поміщені в оцій книжці, мають уже 15 літ. Та тільки в останнім часі тяжка слабість, що зробила мене на пару місяців нездібним до іншої праці, дала мені змогу понаписувати найбільшу частину того, що тут надруковано. Значна частина поміщених тут віршів, то правдиві Schmerzenskinder[1]. Я писав їх у темній кімнаті, з зажмуреними, болючими очима.
Може цей мій фізичний і духовий стан відбився й на фізіономії цієї книжки. В хоробі чоловік потребує, щоб із ним поводилися м'ягко, лагідно, та й сам робиться м'ягким, лагідним та толерантним. Його обхопує глибоке, ніжне чуття, бажання любити, дякувати комусь, тулитися до когось з довір'ям, як дитина до батька. Не знаю, наскільки ясно відбилося те чуття в оцій книжці, та знаю, що я бажав зробити її книжкою наскрізь моральною.
Певна річ, моя мораль значно відмінна від тої катехетичної, догматичної моралі, що в нас видається за одиноку християнську. Та я певний, що в основі своїй вона далеко більше зближена до моралі всіх тих великих учителів людськости, „іщущих царствія Божія і правди єго“, ніж колінопреклонна, поклонобийна та черствосердна мораль багатьох стовпів церкви, покликаних та непокликаних оборонців релігії. Та я не хочу вдаватися з ними в спори. Храм моєї Матері-Музи занадто святий, щоб робити з нього підсіння перекупок. А поміщені дальше твори, що виплили з мойого морального чуття — правдива поезія мусить бути завсіди моральною, бо джерело обох одно й те саме — нехай говорять самі за себе. Коли вони не зуміють досить ясно виявити того, що в мене було на душі при їх складанню, в такім разі, любий читачу, кинь оцю книжку на бік як недоладну, безталановиту мазанину. Не серце було порожнє та черстве при її складанню, а тільки снаги не стало вилити словами те, що було на серці.
Не показую при поодиноких віршах джерел, відки їх узято. Майже нічого тут нема, що можна би вважати перекладом. Обік оригінального є тут чимало й такого, де на чужу основу я накладав свої власні узори. А відки взято цю основу, кого й де „наслідувано“, це лишаю цікавості тих критиків цього і будучого віку, котрі не будуть мати і вміти що кращого робити, як віднаходити „джерела“, з яких котрий поет черпав своє відхнення. Гай, гай! Ті джерела сотки, тисячі літ отворені і доступні кожному, і здоровому оку й шукати їх недалеко.
А тобі, любий брате, чи люба сестро, що читатимеш оті рядки „не мудрствуя лукаво“ бажаю того душевного спокою, того м'ягкого, ніжного, щирого настрою, який знаходив я, складаючи серед болю і тяжкої гризоти оті прості, часто скорбні, іноді може сухо-навчаючі та моралізаторські вірші. Коли з них упаде в твою душу хоч крапля доброти, лагідности, толеранції не тільки для відмінних поглядів і вірувань, але навіть для людських блудів і похибок і прогріхів, то не даремна буде моя праця.
Жорстокі наші часи! Так багато недовір'я, ненависти, антагонізмів намножилося серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а власти вовже й маємо!) формальну релігію, основану на догмах ненависти та клясової боротьби. Признаюся, я ніколи не належав до вірних тої релігії, і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого, щиро-людського соціялізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованню мас народніх, на поступі й загальнім розповсюдженню освіти, науки, критики людської та національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній реґляментації всеї людської будучини, не на парляментарнім шахрайстві, що має вести до тої „світлої“ будучини.
Староруський автор не без розмислу назвав свою збірку Ізмарагдом. Він очевидно вірив у те, що кажеться про цей камінь у звіснім апокрифічнім сказанію: „Измарагдъ свѣтелъ есть, яко и лице человѣче видѣти въ немъ яко въ зерцалѣ“. Оцими простими словами висказано й моє найвище бажання, як письменника й поета: щоб моє слово було ясне і щоб у ньому, як у дзеркалі, виднілося людське, щиролюдське лице.
Львів д. 15 падолиста 1897 р.
——————
- ↑ Діти страждання.