Твори (Франко, 1956–1962)/15/Українська студентська мандрівка літом 1884 р.
| ◀ По-людськи | Твори в 20 томах Том XV Українська студентська мандрівка літом 1884 р. |
Народна пісня ▶ |
|
Сонце по небі колує,
Знають і хмари свій шлях;
Вітер невпинно мандрує
По України полях.
Ми ж, сонця ясного діти,
Вільного вітру брати
Мали б сидіти-нидіти,
Мали б в дорогу не йти?
Гей же в дорогу,
В ясную путь,
Скинути з серця тривогу,
Вільним повітрям дихнуть!
Шумно криштальнії хвилі
Стрий і Черемош і Прут
Почерез звори і скелі
В вічній мандрівці несуть.
Рокотом кличуть нас тихо
К собі в тих сонячних днях,
Змити все горе, все лихо
У їх сріблястих струях.
Гей же в дорогу,
В ясную путь,
Скинути з серця тривогу,
Вільним повітрям дихнуть!
Життя наше — вітер крилатий,
Річка невпинна, брати!
Хвильки не хоче пождати,
Мусить і мусить іти.
Хто в тій мандрівці, як мога,
Волі, любови зазнав,
Того щаслива дорога,
Той по добру мандрував.
Гей же в дорогу,
В ясную путь,
Скинути з серця тривогу,
Вільним повітрям відітхнуть!
Та ще не пророк він про тоже:
Показує, що уложив комітет,
За сповнення ручить не може.
Підгір'я і гори, краса полонин,
Повітря і чистії врди,
Усе те прекрасно, щоб хто лиш один
Узяв антрепризу погоди.
Погода в мандрівці — великая річ!
Як гори покриються мглами,
Нічого не видно. Та жаль, що її ж
Не мож було взять до програми.
Все інше — вже річ комітету: їда
(За вашії гроші!), забава
І відчити й спів, молоко і вода,
Нічліг, і гризота і — слава.
Поки всі ті дива і красу, що вас жде,
Розверну перед вами подрібно,
Позвольте ласкаво порадить вам ще,
Що взяти в дорогу потрібно.
Перед всім треба знать, що мандрівки аж дві,
Мала і велика в цю пору.
Мала — в гори стрийські, велика ж по ній —
В преславну Чорногору.
Обі потривають днів двадцять і п'ять
З Дрогобича до буковинських
Гір; хто хоче йти на обі, мусить взять
Щонайменше тридцять ринських.
Хоч то комітет на акафист дає,
Щоби Бог дав погоду хорошу,
Та все ж у кого параплі[2] який є,
То з собою узять його прошу.
І босо по горах ледве хто піде,
Там шутер, кропива і терня;
Хто легкі й міцні черевики візьме,
То ручу: в подертих поверне.
І плащ не забудьте! Чи дощик припав,
Чи ночі холоднії з мглами,
Все ж ліпше окриться, як Бог приказав,
Ніж мокнути й сікти зубами.
В дорогу ж! Кого товариство манить
І вражінь багатая здобич,
Природи краса, люду рідного бит, —
До побачення — в город Дрогобич!
Готицький костел катедральний,
Худий Юр[3] на горі і товстії жиди,
І шлях бориславський фатальний.
На Гірку прохід, це приємність в цей день,
Це першая проба мандрівки;
Ідеш символічно коло касарень[4],
Коло шпиталю і гицлівки[5].
Вечірня забава: слуга ваш хроніст
Вас відчитом крихту понудить,
Хор пісню затягне, дяки мов у піст,
Зо сну аж музика вас збудить[6].
І танці почнуться. Вже бачу я, ах!
Як стрійні ніжки в такт несуться!
Коб у нас в голові був той такт, що в ногах,
Щаслива була би вже Русь вся.
Один лише простий — гляди ти!
Хроніст на цей раз вибира кривий путь,
Хоч простими все звик ходити.
Його тягне у рідне село. Кого ні,
Комітет тих у Трускавець вислав:
Напитися „нафти“[7], зирнуть копальні,
А відтам махнемо в Борислав.
Борислав, поезії повний куток!
Оглянуть не жалуйте ходу!
Що ріпників[8], ям[9], і жидів, жидівок,
І нужди, і бруду, і смроду!
Ось Діл[10] вже поважний чекає на нас,
Тут ноги натужаться значно;
В веселій компанії швидко йде час,
А в Східниці спатимем смачно!
По горах не так то легенько;
Хоч дихає сильно й свобідно там грудь,
Ногам зате таки прикренько.
Ті гори, ліси і спадисті стежки —
Поезії, певно, в тім маса,
Та коням біда і псуються візки,
Дреться одіж і тратиться каса!
А в Уричі камінь і ковані в нім
Покої, і брами, і льохи;
Чи велетнів це, чи розбійників дім,
Не знає ніхто ані трохи.
Оттут наш спочинок, оттут і обід;
Хоч кухня холодна — не вадить.
Щоб кожний на верх аж дістався, як слід,
На те комітет не порадить.
Верховина, де жиють бойки,
Де грає музика, народ в ходаках
Гуляє полегойки.
Ось Корчин наш давній! Князь руський колись
Робив тут з угорцями згоду;
Князів десь не стало, угорці ж взялись
Пожерти часть руського роду.
Та ні, руський рід — це мадярським зубам
Тверда буде страва, їй-богу!
Ти ж, Галиче, своїм загірним братам
Шли свіжії сили в підмогу!
Здвигайся ти, Корчине! Пильно будуй
Будову освіти громадську!
Здвигайся, кріпися, трудись і нехтуй
Погрозу мадярську і лядську!
Тут вечерок: відчит, і спів, і гульня,
Коли хто ще захоче гуляти;
Тут першу читальню стрічаєм — дай Бог
Їй в кожнім селі ще діждати.
Гадюкою Стрий там хлюпоче.
Тут Розгірче, Сколе і дід Зелемінь.
Гуляй, куди серце захоче!
У Розгірчі руни слав'янські старі
Відкрив Вагилевич[11] — в фантазії;
Бойки синевідські такі гендлярі[12],
Що й жида провчать при оказії.
Що бито тут Турка „як в бубен“;
А бубнить тут нужда і в тім'я, й в чоло,
І кожний, мов птах той, обскубен.
Лиш скелі великі у лісі — та й то
І камінь, і ліс камеральний[13] —
Це Бубнища слава; забуток оцей
І справді капітальний.
Печери, і сходи, і студня — сліди
Рук людських, святі, може, місця.
І ми тут спочинем, для кого ж їди
Не стане, черниць не наїсться.
Мов Дніпро той через пороги.
Болехів — містина не гарна, грузька,
Серед нив одностайно розлогих.
І сіль варять тут. Як не солоно вам
На світі, ідіть і глядіте!
Та є руські серця і тут щирії нам.
Солоний, та гарний ти, світе!
О, руські серця! І крізь гнет, бідноту,
Усе ваша щирість ясніє!
Мов з кременя битого іскра в лету,
І світить, підпалює й гріє.
З'їжджайте сюди з благодатних рівнин
І з гір по дорогах скалистих,
Щоб спільно прожити хоч кілька годин,
Поки далі самітно поплисти.
Утомлену ходом мандрівку,
Щоб свіжою хвилею духа скріпить
І тутка братів в переднівку.
О, так, передновок терпить духовий
Просторая руськая хата!
Тож того, що й тут посів сіяв новий,
Згадаймо — Рожанського Гната.
Честь пам'яті твоїй, гаряча душе!
Мов свічка яркая, згорів ти!
Та полум'ям своїм надовго, на все
Серць тисячі руських огрів ти.
І тліють вогні тут могучі;
Усіх тут вичислювать я не берусь,
Всі ми почуваєм їх лучі[14].
Тут нашої мови скарбницю здвига
Професор Евген Желехівський[15];
Хто б вдячно не стис його руку, хіба
Не був би син батьківський.
Тому недалека дорога;
Для хору й панів з комітету гризня
Весь день, біганина й тривога.
Бо вечерок мусить удаться аж-аж!
Музика, і танці, і співи…
Бо що б було, якби на гостей блямаж[16]
Гляділи місцевії діви?
Та ба, від блямажу не винайшли ще
Ніякої асекурац'ї[17]!
Напліпше було б, якби сплетні в-обще
Не мали ніякої рац'ї.
Над Прутом столице Покуття!
Багато такого ще кров твою ссе,
Що варто покути і пруття!
Чи вмре, чи здвигнеться тутешняя Русь?
Чи люд просвітиться тутешний?
Хто зна! Важно те, що друкар Білоус[18]
Видає рік-у-рік „Лист небесний“.
Та я вірю, що й тут наша Русь не умре.
Розвіється пітьма помалу,
Бо й тут в щирих серцях ще тліє святе
Вогнище ідеалу.
Не про свою власну бідноту,
І не про забаву, і не про хісни[20],
Але про загальну турботу.
Про те, як би спільно ті хмари прогнать,
Що густо над нами зависли,
Як волі, простору найбільш добувать
Для рідного слова і мислі.
Щасти Біг вам, сміла громадо! Ваш труд,
О, вірте, не буде даремний!
Ті сімена чисті зійдуть і зростуть,
І морок розсіється темний.
Лиш діло робіть! Не по ваших словах
Колись вас судитимуть люди;
Лиш трудом залізним мурований шлях
Заслугою вашою буде.
Знов вечір забаву голосить афіш,
І співи і танці охочі!
Я б радив іти на спочинок раніш,
Труд завтра й короткії ночі.
Тепер у шинкарській кишені.
Сюди на возах ми гостинцем гладким —
Підгір'є, мій раю зелений!
Село за селом, кукурудза, тютюн,
І Прут срібноводий, і гори!
О, гарний ти краю! Та скільки то сліз
Росить ті широкі простори!
В нас соли найбільші достатки,
Та сіль найдорожча проте на весь світ;
Це через австрійські порядки.
А відси до Дори, де Прут стрімголов
Зо скелі в безодню валиться;
Так, знай, той порядок його наколов,
Що рад би сам в собі втопиться!
І Довбушів хрест ми оглянемо там,
І Краттерів камінь. Каміння
Тут много, жаль тільки, що з нього ще нам
Не робить ніхто поживління.
Нехай живе хемія! Скоро вона
Навчиться хліб з камня робити,
То тут найхлібніша буде сторона,
Що зможе всі доли кормити.
Ведмеді тут ходять самопас,
Хапають овець і волів часто б'ють.
Отут і ми станем на попас.
Там скляні оглянемо гути
На те, щоб про склянку і фляшку і збан
На кілька деньочків забути.
Бо в горах, панове, поезії гук,
Та пива нема, ні горілки;
Тут треба коряк[22] який взяти до рук,
Напиться води-джерелівки.
Високо під хмари зняла ти,
З ребер кам'яних легіони цілі
Джерел і річок розлила ти.
Колись розливала ти пострах на світ:
Опришки гуляли тут сміло;
Тепер „Довбуша[23] крісло“ порожнє стоїть,
Воно вже, мабуть, скам'яніло.
Народній протест проти здирства панів
Лунав на всі гори і доли;
Тепер пан ті ліси й полонини посів,
Протест не озветься ніколи.
Ніколи? Невже ж то загинув і слід
Гуцульського духа гордого?
Ніколи? О, гори, подайте одвіт!
Ніколи? Не чути нічого.
Мовляють, — села понад Жаб'є“.
І більшого лиха шукати дарма.
Чи ж люд той зовсім воно заб'є?
Де паслися вівці гуцульські колись,
Воли там шинкарські пасуться;
Ті ж, що перед ними магнати тряслись,
Тепер перед шинкарями трясуться.
Аж ген в Устєріки возами,
А хто на дарабах[24], хто схоче — верхом,
А решта — верхом паличками.
Що Черемош Чорний і Білий отут
Спливаються, це не дивниця;
Аджеж мусять спливатися десь; та цей кут
Цікавий, бо є в нім пивниця.
Не пиво лежить в нім, гуцульськая кров
На стінах ще ржавіє й до дня;
Мандатор Грдлічка опришків поров
В тій ямі — гуцульська це Кодня.
Гуськом їдуть добрі дараби.
Це наші вози. Ось по лівій руці
Сокільської скелі поваби.
Сюди нам Федькович живцем переніс
Гайнівську Лорелею,
Та, знать, надокучив їй камінь і ліс,
І бовтнула в вир під кручею.
І, як топелиця, вона тут жиє,
На бідні дараби чатує.
Федькович із жалю горілочку п'є
Та „Дикії думи“ віршує.
А Вижниця — то ж не дурниця!
В куті тім „гуцульський король“ панував,
Преславний Лук'ян Кобилиця.
Це простий був гуцул; його гуцули
Послом обібрали до Відня;
Коли там дебати і свари гули,
Шептав він: „Ой, Русь наша бідна!“
Хотів, як умів, він здвигнути її,
Щоб залежала тільки від Відня,
За те мусів гори покинуть свої,
А Русь досі як бідна, так бідна.
Тут наша мандрівка кінчиться, брати!
Ще нічку забавмося спільно!
Хто зна, чи стрінемся й куди кому йти?
Руками сплетімося щільно!
Хай кращої долі задатком будуть
Ті наші робучії руки!
А завтра з нас кожний піде в свою путь —
До праці! До діл! До науки!
1884 р.
——————
- ↑ Українська студентська мандрівка, що відбулася літом 1884 р., була коли не першою взагалі, то першою свідомо зорганізованою пробою товариської мандрівки української молоді. Першу таку мандрівку, без особливих приготовань, відбула купка укінчених гімназіястів літом 1883 р., і про неї реферував потім у студентськім кружку у Львові один з її учасників, Єронім Калитовський. Зацікавлення, збуджене його рефератом, дало привід до утворення студентського комітету для організації студентської товариської мандрівки літом 1884 р. Комітет на мою пропозицію уложив плян мандрівки, починаючи від Дрогобича через гірські місцевості Урич, Корчин і Бубнище, підгірські міста Болехів, Калуш, Станіславів, Коломию і Вижницю до Устєрік. У головних точках мандрівки, а власне в згаданих містах, мали відбутися музикально-деклямаційні вечірки з танцями, які, крім товариської забави, мали метою знайомити молодь із різними кругами української провінціяльної інтеліґенції так як сама мандрівка мала метою познайомити учасників із досить значною частиною нашого краю, його мальовничими місцевостями та його населенням. Як програму тої мандрівки, я уложив віршовану, a priori зложену хроніку, попереджену поетичним покликом, що заохочував молодь до устроювання подібних мандрівок. Між іншими стараннями комітет порозумівся також де з ким із української молоді в Києві, відки, як учасник мандрівки, приїхав Хведір Миколайчик, що тоді скінчив уже був київський університет і дав себе знати деякими науковими працями, з яких одна про Сіверську Русь (Чернигівщину), написана українською мовою, була друкована в „Зорі“, 1887 р.
Мандрівка зібрала досить значне число учасників і фактично дійшла в повнім своїм складі до Калуша, потрохи під моїм проводом. Там обняв провід у дальші місцевості В. Сіменович, але та друга частина мандрівки мала трохи інший склад і інший характер і відбулася без моєї участи. Для пам'яти подаю тут реєстр імен учасників першої частини мандрівки, яких власноручні підписи заховалися на обороті ілюстрованої окладки програми мандрівки, що заховалася в моїм посіданню: Теодоръ Николайчикъ, Іван Франко, Шухевич Микола, Ярослав Кулачковський, Дам'ян К. Лопатинський, Антін Березінський, Северин Мацюрак, Олександер Бобикевич, Теодор Яців, Іван Гриневецький, Володимир Лев, Олександер Богдан Кулачковський, Юліян Бачинський, Теофан Лукашевич, Омелян Константинович, Остап Качмарський, Вінкентій Яворський, Ярослав Бурачинський, Теодат Бачинський, К. Г. Врецьона і два поляки Aleksander Humnicki і Stanisław Badzynski. Програма видана була накладом комітету окремою брошурою 16 сторін малої 8-и. Дві останні сторони цієї брошури зайняті заявою комітету, а перших 11 містять поетичну частину. (Ів. Франко).
- ↑ Параплі (з франц.) — зонт від дощу
- ↑ Церква св. Юра.
- ↑ Касарня — казарма.
- ↑ Гицлівка — місце, де вбивають собак.
- ↑ Розуміється, ані прогульна на Гірку, ані проєктований комітетом вечерок із відчитом не відбулися. (Ів. Фр).
- ↑ Незвичайна мінеральна вода в Трускавці з нафтовим смаком, але без запаху. (Ів. Фр.).
- ↑ Ріпник — робітник, що добуває нафту.
- ↑ Яма — шахта, звідки добувають нафту.
- ↑ Діл — пасмо гір коло Дрогобича і Борислава.
- ↑ Іван Вагилевич — один із членів „руської трійці“, від якої починається літературне відродження в Галичині. Скоро, одначе, кинув він українську літературу і в 40-х рр. друкує поезії та наукові розвідки польською мовою. 1848 р. виступив в обороні польсько-української згоди і майже цілком перейшов до поляків. Писав праці про початки Слав'янщини і Польщі. Про цю працю натякує тут Франко.
- ↑ Гендляр — торговець.
- ↑ Камеральний — власність австрійської корони.
- ↑ Луч - промінь.
- ↑ Евген Желехівський — учитель гімназії в Станіславові, автор „Малоруско-німецкого Словара“. Розпочав це видання сам своїм коштом. Цінний цей „Словар“ був надрукований фонетичним правописом і спричинився до побіди фонетики в школах в Галичині. Літературну діяльність розпочав 1867 р.
- ↑ Блямаж — невдача.
- ↑ Асекурація — страховка.
- ↑ Друкар і видавець Білоус видавав цілий ряд лубочних видань, сонників і ін. Його видання розходилися дуже широко, майже по всіх селах Галичини.
- ↑ Академик — студент.
- ↑ Хосен — користь.
- ↑ Ведмежа сторона.
- ↑ Коряк — посуда.
- ↑ Довбуш — гуцульський опришок-розбійник, що про нього між народом багато легенд. „Довбушеве крісло“ — скеля в горах.
- ↑ Дараба — сплав.