V. БАБА МИТРИХА.
„Я, кумко Йванихо, вмираю!
Не дав мені Господь діждати,
Щоб свого Климка оглядати,
Як верне з далекого краю!
Погнали його на край світу,
І вістки від нього нема,
І годі мені вже по шляху глядіти
За ним! Наступає зима,
Сніг білий дорогу заносить,
В очах мені меркне вже світ…
Смерть, кумко, надходить, хоч що ви кажіть,
Душа вже з гостини додому ся просить.
„Я, кумко Йванихо, вас прошу:
Останню ще волю вчиніть!
Ось тут в тій хустині, дивіть,
П'ять римських[1] паперами ношу.
Се я заробляла три літа,
Складаючи гріш до гроша, —
То, кумко, на погріб ви мій оберніте,
Як з тілом розстанесь душа.
А тут в другім розі хустини
Є сріблом п'ять римських, дивіть!
Се, кумочко, ви для моєї дитини,
Як біднятко з війська прийде, збережіть!
„Я, кумко Йванихо, робила
Гіренько на грошики ті:
Ні смачно я в'їла, ні впила,
Дрижала не раз на слоті.
То чень хоч синок мій єдиний
З них користь якую пізнасть,
Заплаче за мною сльозами рясними,
На Боже за душеньку дасть“.
Ще трохи Митриха стогнала
Та й вмерла в куми у сінцях —
А в той сам день карта в село причвалала,
Що син її в Босні від кулі поляг[2].
1881.
|
